Ірина мовчала вже другий день. Знала, але не казала нічого чоловікові. Бо чудово розуміла, що після того, як розповість усе Олегу, треба буде приймати рішення.
А вона цього боялася – доведеться робити вибір. А як вибирати, якщо жоден із варіантів не буде правильним? Але нарешті, Ірина наважилася – сьогодні вона скаже Олегові все.
До приходу чоловіка з роботи залишалося ще дві години. Вона встигла приготувати вечерю, погодувати п’ятирічного сина і навести на кухні порядок.
Коли Олег увійшов до квартири, дружина побачила, що він чимось стурбований. Запитувати до вечері, в чому річ, Ірина не стала, але, коли вона прибрала зі столу посуд, він сам почав розмову.
– Іро, мене сьогодні до генерального запросили – пропонують очолити нову філію. Складно, звичайно, але зарплата буде значно вищою, – сказав Олег.
– Ти погодився?
– Відповідь треба дати у понеділок. Є ще чотири дні, щоб подумати. Я міг би відразу погодитись, але без тебе вирішити не можу – доведеться переїжджати в сусідню область.
– А як із квартирою? Адже ми тільки пів року, як виплатили іпотеку, – запитала Ірина.
– На перший рік дають службове житло – двокімнатну квартиру. За цей час зможемо продати цю, а там купити. І ще: там є дуже хороший медичний центр – саме за профілем Іллюші.
Він помовчав, потім глянув на дружину.
– Ну що скажеш?
– Олеже, а в мене теж новини: я при надії.
На обличчі чоловіка за десять секунд змінилося кілька почуттів: розгубленість, радість, хвилювання і знову розгубленість.
– Давно знаєш? – Запитав він.
– Два дні.
– Отож, я дивлюся, що ти ніби не у своїй тарілці, – сказав Олег. – Що робитимемо?
– Не знаю. Але треба щось вирішувати, – відповіла Ірина.
– Якщо ми переїдемо, то спочатку я працюватиму більше, ніж зараз. Я турбуюся, чи впораєшся ти з двома дітьми. Іллюша вимагає багато уваги, і малюка теж не кинути.
– Ти не хочеш другої дитини? – Запитала дружина.
– Як ти могла таке подумати! Хочу, дуже хочу! Може, слід відмовитись від переїзду? Ну його, цю філію! – відповів Олег.
– Але ж ти так мріяв про цю роботу! Погоджуйся, я намагатимуся впоратися. Якщо буде дуже важко, знайдемо якийсь вихід – може, візьмемо для Іллі доглядальницю хоча б на пів дня, – запропонувала Ірина.
У цей час із дитячої почувся голос сина.
– Напевно, мультики закінчилися, – сказала Ірина і встала, щоб піти до нього.
Але чоловік зупинив її:
– Посидь, я сам.
Якби хтось сторонній почув цю розмову, він би здивувався:
– Старшій дитині п’ять років – саме час мати другу.
Але проблема полягала в тому, що Іллюша був хворий. За свої п’ять років він не зробив жодного кроку, його доводилося годувати з ложки, він намагався говорити, але зрозуміти його могла лише мама, навіть Олегові це не завжди вдавалося.
Тому Ірині – чудовому спеціалісту, керівнику відділу – довелося звільнитися та займатися сином.
Їхній ранок завжди починався однаково: Іллюшу треба було підійняти з ліжка, посадити у крісло-коляску, довезти до ванної, вмити, переодягнути, потім нагодувати.
У хорошу погоду вони ходили гуляти, якщо йшов дощ чи було холодно, Ірина намагалася чимось зайняти сина.
В основному це були ігри, що розвивають дрібну моторику, хоча про який розвиток могло йтися, якщо дитина насилу утримувала в руці олівець.
Тому занепокоєння чоловіка було зрозумілим: якщо до всіх цих клопотів додасться ще й турбота про малюка, Ірина може не впоратися.
І все-таки вони вирішили, що у їхній сім’ї з’явиться нова людина. Олег через знайомих знайшов Гену, студента-медика, який був радий підробити у канікули.
Він приходив на той час, коли прокидався Ілля, і займався з ним до обіду: годував, купав хлопчика, гуляв з ним.
Ірині стало трохи легше. Крім того, вона змогла зайнятися підготовкою до переїзду.
Квартиру вони вирішили поки не продавати, відкласти це хоча б на пів року чи рік, коли з’явиться дитина та ситуація проясниться.
Через місяць із невеликим вони переїхали. Ірина вже навела лад у новій квартирі, хоча, звичайно, такого затишку, як удома, у тимчасовому житлі не було. Олег йшов рано, приходив пізно.
Допомогти Ірині приїхала її мати – Олена Сергіївна спеціально для цього взяла відпустку.
Справ було багато. Але головне – треба було якнайшвидше потрапити на консультацію до медичного центру, куди Ірина записала сина майже відразу, як вони приїхали. І мати їй дуже допомогла.
Вона ж нагадала дочці, що тій треба й самій стати на облік у жіночу консультацію. Ірина обрала день і, залишивши сина на Олену Сергіївну, пішла до лікаря.
Новина, яку вона повідомила чоловікові та матері, була приголомшливою:
– Двійня. У нас буде двійня.
Відпустка Олени Сергіївни закінчилася, вона поїхала, а Ірина та Олег усе ще не знали, як вчинити.
Зараз так само на півдня допомагати з Іллею приходила доглядальниця – жінка середнього віку з медичною освітою. Другу половину дня, доки не приходив з роботи чоловік, Ірина займалася сином сама, але з кожним днем їй ставало все важче.
І одного разу Олег почав цю розмову:
– Іро, нам обом складно, але відкладати розв’язання проблеми більше не можна. Іллюшу треба оформити в пансіонат.
– Олеже, це ж наш син. Він маленький, йому буде погано без нас, він сумуватиме.
– Я все розумію, але інакше ми не впораємося. Ти сама говорила, що лікар пропонував пансіонат – це ж не звичайний дитячий будинок, а спеціалізована установа для дітей.
– Там лікарі, постійне спостереження. Масаж та фізіопроцедури, які ми не можемо робити в домашніх умовах. І потім – ми ж не покинемо Ілюшу, відвідуватимемо його щотижня, гулятимемо з ним.
Іра, ці двоє дітей теж мають право на життя. І від того, що ми зараз вирішимо, залежить, чи вони зявляться. А якщо й зявляться, то яким буде їхнє життя.
Цього дня вони нічого так і не вирішили. Весь наступний тиждень у квартирі стояла напружена тиша. Ірина намагалася якнайбільше часу проводити із сином.
А якось увечері вона сказала чоловікові:
– Я була у лікаря. Це дівчатка.
Іллю перевезли до пансіонату за місяць до того, як з’явилися його молодші сестрички – Єлизавета та Катерина.
Перший місяць, поки малюки не могли обходитися без мами, відвідувати Іллю у вихідні їздив батько. Потім вони почали їздити по черзі.
Хтось із родичів та знайомих засудив Ірину та Олега:
– Позбулися недієздатної дитини, здали до казенного будинку. Зовсім у людей немає серця!
Але були й ті, хто зрозумів їх.
Олег жалів дружину і не обговорював це з нею, але не було й дня, щоб він не ставив це питання собі: «А чи правильно ми вчинили»?
А ви що скажете з цього приводу? Дайте слушну оцінку вчинку. Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
