Варвара та Арсеній були одружені вже дванадцять років. Жили спокійно, мирно. Виховували двох дітей – сина та доньку.
Коли одружилися, винаймали невелику однокімнатну квартиру, потім купили свою – двокімнатну. А пів року тому – вже трикімнатну, бо діти підросли, треба було розширюватись.
На все заробили самі. Батьки Варвари жили в Закарпатті, а батько і мати Арсенія – в селі неподалік Черкас, вони допомагали сім’ї сина лише овочами зі свого городу, та банками з різносолами.
У Арсенія були ще дві старші сестри, але обидві вийшли заміж і поїхали: одна жила з сім’єю в Дніпрі, інша – в Івано-Франківську.
Тож усю батьківська увага діставалася Арсенію та його дітям: десятирічному Мишкові, та семирічній Каті.
При цьому стосунки зі свекрухою у Варвари були цілком нормальні. Звичайно, спочатку, коли вони з Арсенієм тільки одружилися і жили в орендованій квартирі, Антоніна Петрівна намагалася повчати молоду невістку, як треба господарювати.
Якось вона навіть спробувала проінспектувати кухонні шафи та холодильник. Але свекор – Іван Васильович – відразу зупинив дружину:
– Тоню, ти чого там розкомандувалась? Ти що “Ревізора” по телевізору передивилася? Прийшла в гості – сядь і сиди, чекай, коли господиня тобі запропонує чаю.
Більше ніколи свекруха у домашні справи Варі не лізла.
Мишка та Катю Антоніна Петрівна та Іван Васильович любили. З іншими онуками вони тільки телефоном та по відеозв’язку спілкувалися, і то не часто.
В гості до бабусі та дідуся обидві дочки своїх дітей привозили раз на три-чотири роки. А Мишко та Катя – поруч: і на канікули приїжджають, і у вихідні разом із батьками на городі допомагають.
Загалом, нормально жили, як і багато інших.
Але трапилося лихо – не стало Івана Васильовича. Це сталося наприкінці травня, і літо Антоніна Петрівна якось пережила за звичними турботами. Син із невісткою приїжджали, і онуки жили в неї цілий місяць, та й справ улітку в селі чимало.
А коли викопали картоплю та зорали на зиму город, залишилася Антоніна Петрівна одна: Варя та Арсеній працюють, діти – у школі навчаються. Добре, якщо раз на місяць приїдуть.
Вона не ображалася, розуміла – у них також сім’я, свої справи, своє життя. Але дуже сумувала.
Встане вранці, подивиться у вікно. За ним – те саме, що й учора, і тиждень тому, і, мабуть, буде завжди. Осінь. Сіра, мокра, нескінченна.
У хаті тиша. Раніше вона була жива: рипіли поли під кроками чоловіка, брязкав кухоль, коли він ставив його на стіл. Тепер – ні звуку. Іноді Антоніна Петрівна починала розмовляти сама з собою, аби злякати цю гнітючу тишу.
– Вчора був дощ, сьогодні дощ. Завтра, кажуть, перший сніг, – думала Антоніна Петрівна. Стане біло та чисто. І так порожньо, що хоч вовком вий.
Арсен, який приїхав у вихідні, щоб допомогти матері з дровами, побачив її стан і, повернувшись додому, розповів про все Варі.
– Мати зовсім зачахла. Раніше за день тисячу справ переробить, а зараз може годинами сидіти та просто дивитися у вікно.
– Я її питаю, чому вона телевізор не дивиться, а вона каже:
– А що дивитися, якщо потім поговорити нема з ким? Раніше ми з батьком подивимося якусь передачу, обов’язково обговоримо. А зараз мені з ким обговорювати? З Барні? Так він спить цілий день.
Барні звали їхнього старого кота.
– Сумує вона без Івана Васильовича, – сказала Варя.
– Сумує, – погодився Арсен. – І ти знаєш, мені здалося, що вона за ці пів року дуже постаріла.
– Сеня, а може, ми Антоніну Петрівну хоча б на зиму до себе візьмемо? – Запропонувала Варя. – Назавжди вона навряд чи погодиться, то хоча б до початку травня?
– Не поїде, – сказав чоловік.
– А ти спитай. Жодної живності в неї немає, чому б зиму в місті не пожити? Будемо час від часу в село їздити – будинок протопити та за порядком подивитися.
– Живності, кажеш, немає. А Барні? – спитав Арсен.
– Це ж не корова! Із собою забере. Діти тільки будуть раді, – відповіла Варвара.
Майже цілий тиждень умовляв матір Арсен. Нарешті вона погодилася і приїхала в місто, привезла з собою Барні, який напрочуд швидко освоївся у квартирі й навіть знайшов місце, куди можна сховатися від дітей, коли вони дуже до нього приставали.
Антоніна Петрівна звикала довше. Квартира – не сільський будинок, а міське подвір’я – не власний город.
Без діла вона не сиділа. Мишко з Катею зі школи прийдуть, нагодує їх обідом, посадить за уроки. Варя прийде з роботи, а на кухні вже картопля на вечерю начищена, а то й пара великих мисок з пиріжками стоїть під чистим рушником: в одній мисці – пироги з капустою, а в іншій – з яблуками.
За час, поки Антоніна Петрівна у місті жила, вона по дві пари шкарпеток усім зв’язала. І хоча тут вона була не одна і їй завжди було, з ким поговорити, на початку березня вона попросила додому:
– Сеню, відвези ти мене назад у село. Тиснуть на мене ці цегляні стіни: у вікно вранці подивлюся, а там великий будинок.
– На вулицю вийду – будинки з чотирьох сторін. Так і хочеться їх відсунути руками. Я сумую за простором. Вдома на ґанок вийду – все до обрію видно.
– Мамо, почекай бодай ще місяць, хай сніг зійде, – просив син.
– Ні. Та й розсаду мені час садити. Я раніше завжди у цей час саджала.
Відвіз її Арсен до села. Став частіше приїжджати. І знову Варі розповідає:
– Сумує таки мати. Звикла про батька дбати, а зараз дбати нема про кого.
– Слухай, – запропонувала Варя, – а давай купимо їй якусь тварину?
– Яку? З коровою вона не впорається. Кроликів? Так їх іноді забивати треба. Хто це робитиме? Курей? Від них, звичайно, користь є, але мати давно всіх курей вивела, – відповів Арсен.
– А давай купимо їй козу! – Запропонувала Варя. – І молоко буде, і догляду небагато.
– Варя, ти так кажеш, ніби сама колись за козою доглядала, – посміхнувся чоловік.
– Не доглядала, але мені здається, що за козою догляду менше, ніж за коровою, – сказала Варя.
– Спробуймо, – погодився Арсен.
Козу він купив у тому ж селі, знав сім’ю, в якій завжди кіз тримали. Ось теперішня господиня й продала йому молоду кізку.
Щоправда, Арсен домовився з нею: якщо мати від «подарунка» відмовиться, назад привезе, а грошей назад не вимагатиме.
Антоніна Петрівна, побачивши, що син витяг з машини кізочку, спочатку руками замахала:
– Не потрібна мені коза, вези туди, де взяв!
– Добре, – погодився син. – Наступного вихідного приїду, відвезу. А зараз ніколи. Нехай тиждень у тебе поживе. І поїхав.
А коли наступного тижня приїхав разом із дітьми, які дуже хотіли на козу подивитися, доки батько її господині не повернув, Антоніна Петрівна заявила:
– Гаразд. Нехай у мене лишиться. Тільки з кормом на зиму допоможи.
Так і залишилася кізка у неї. Антоніна Петрівна назвала її Дунею.
А коли настала зима й Арсен запропонував матері знову приїхати до міста, вона відмовилася:
– Куди мені їхати? У мене тут ціле господарство: Дуня, Барні. Та й звикла я вже і до свого села, і до свого будинку. А у місті мені тісно. Краще ви до мене частіше приїжджайте.
Ось так і вилікували діти матір від самотності…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
