– Руслан, ти справжній мужик! Дружині з тобою пощастило, – сказала Лідія Іванівна, піднімаючи келих. – Лише рік одружені, а вже така важлива подія!
– Залишилось ще сина народ ити та дерево посадити! – Родичі загули, вітаючи Руслана.
Даша сиділа поряд і мовчала. Вона чудово знала, що сталося насправді. Але поки що не збиралася псувати свято.
***
Ще до одруження Даша твердо вирішила, що колись у неї буде власна квартира.
– Буду заощаджувати і накопичу. Чого б мені цього не вартувало! – казала вона друзям та родичам.
Своє слово Даша тримала. Щойно закінчивши університет і влаштувавшись на роботу, вона почала відкладати левову частку зарплати.
Оскільки тоді жила з батьками, їй не доводилося витрачатися на оренду та продукти, тому сума накопичувального рахунку росла досить швидко.
Кілька років дівчина завзято збирала. Відмовлялася від дорогих покупок, майже не їздила у відпустки та охоче бралася за додаткові проєкти. Жанна та Віктор теж намагалися підтримувати доньку.
– Це тобі. На день народження, – з усмішкою говорила мати, простягаючи товстий конверт.
– Ой, дякую!
– Ми знаємо, як ти мрієш про своє житло. Хочеться бодай трохи наблизити цей день.
Даша була безмежно вдячна батькам. Вона складала гроші на окремий рахунок і майже не торкалася накопичень.
Коли потрібна сума вже майже зібралася, у її житті з’явився Руслан.
Їхні стосунки розвивалися стрімко. Спочатку були зустрічі та прогулянки вечорами, потім спільні вихідні та свята, знайомство з батьками… А невдовзі Даша вже приміряла весільну сукню.
– Доню, ви точно не поспішаєте? Ти знаєш Руслана лише пів року, а вже зібралася за нього заміж, – якось запитала Жанна.
– Ми кохаємо одне одного, і нам уже не по вісімнадцять років. Чого чекати? – Чесно відповіла Даша.
Руслан виявився добрим чоловіком. Не гуляв, не мав шкідливих звичок, багато працював і допомагав дружині вдома. Та й його мама, Лідія Іванівна, була приємною жінкою.
Коли після весілля постало питання про те, де житимуть молоді, свекруха одразу запропонувала рішення:
– У мене є друга квартира. Вона дісталася мені від матері, бабусі Руслана. Раніше я її здавала, а зараз вона порожня. Якщо бажаєте, живіть там.
Даша зраділа. Власну нерухомість вона так і не встигла купити, тому із задоволенням прийняла пропозицію свекрухи.
Квартира була просторою, та й район виявився добрим. Але незабаром стало ясно, що дарувати житло синові Лідія Іванівна не збиралася. Вона, як і раніше, вважала квартиру своєю власністю і не соромилася це демонструвати.
Лідія Іванівна могла приїхати без попередження і одразу зайнятися тим, що, на її думку, було не правильно.
– Дашо, ви комуналку за цей місяць уже сплатили?
– Звісно.
– Добре. Бо я вчора заходила в особистий кабінет, там якась сума висіла. Потрібно уважніше дивитися, а то потім мені розбиратися.
Спочатку Даша намагалася не зважати. Все-таки квартира справді належала свекрусі.
Але одного разу Лідія Іванівна приїхала до сина та невістки з рулеткою. Вона довго вимірювала простір у спальні, поки Даша не витримала:
– Може, скажете, що ви робите?
– Хочу зрозуміти, чи влізе сюди інша шафа.
– А навіщо нам нова шафа? Нас і ця цілком влаштовує.
– Не нова, а стара. Хочу замовити собі гарнітур, а свої меблі перевезти сюди.
– Не зрозуміла… Ви хочете позбутися старих меблів у своїй квартирі, та привезти їх до нас?
– Ну, так. Не викидати ж їх?
Даша роздратовано пирхнула:
– Лідіє Іванівно, це ж наша спальня. Нам із Русланом не потрібні інші меблі.
Свекруха подивилася на невістку так, ніби та сказала щось безглузде.
– Дашо, я чудово знаю, що ви тут живете. Але квартира моя. Я її власниця і сама вирішую, які меблі сюди ставити.
Даша нічого їй не відповіла. Тільки тоді зрозуміла: поки вони живуть тут, останнє слово в їхньому домі все одно залишатиметься за Лідією Іванівною.
Того ж вечора вона відкрила додаток банку та подивилася на суму, яку кілька років відкладала на власну квартиру.
– Руслане, я вирішила купити квартиру, – сказала вона одного разу за вечерею.
– Якщо хочеш, купуй, – кивнув чоловік. – Твої гроші – твоє рішення.
Даша чекала набагато складнішої розмови, але Руслан сприйняв новину спокійно. Чого не можна було сказати про його матір.
Коли Лідія Іванівна дізналася про плани невістки, її реакція була бурхливою:
– Навіщо ти зібралася купувати ще одну квартиру? Гроші краще витратити на потрібніші речі! Чим вам ця не подобається?
– Тим, що вона не наша!
– Як це не ваша? Ваша! Живіть у ній хоч до старості. Я вам її практично подарувала!
Даша хмикнула. Подарувати на словах можна було що завгодно, а ось оформляти квартиру на сина Лідія Іванівна явно не збиралася.
– Ні, ми тут не житимемо. Я сама куплю нам квартиру. Про це я мріяла багато років, і тепер настав час втілити мрію в життя.
– Краще купіть машину! – не вгамовувалася свекруха. – Гарну, велику, дорогу. Адже Руслан на старій іномарці їздить, а вона раз у раз ламається.
– Ну, якщо Руслану потрібна нова машина, хай купує. У чому проблема? – Знизала плечима Даша.
– Він не має таких накопичень!
– У мене також не було. Але я накопичила.
Лідія Іванівна трохи помовчала, а потім запропонувала:
– А дачу? Якщо не хочете оновлювати автомобіль, можливо, купіть дачу? Знаєте, як чудово проводити літо за містом.
– Мені дача не потрібна. Мені потрібна квартира! – відрізала Даша.
Свекруха нервово зітхнула:
– Як не потрібна? Ти ще молода, нічого не розумієш.
– Можливо. Але гроші мої, і я сама вирішу, що з ними робити, – твердо заявила Даша.
– Живеш у нашій квартирі, ще й гроші своїми вважаєш! Ну й ну… – процідила свекруха. Даша не стала скандалити, мовчки проковтнула ці слова.
А через три місяці вона все ж таки стала власницею квартири. Нерухомість вона оформила лише на себе.
Руслан не заперечував. Жодної гривні зі спільного сімейного бюджету на купівлю вкладено не було. Але розповідати про це матері він не став. Лідія Іванівна і так була зла на невістку за те, що та не прислухалася до її порад.
Кілька місяців вони майже не спілкувалися. Потім Руслан таки поговорив з матір’ю, і стосунки двох жінок начебто налагодилися.
Даша вже майже забула про той конфлікт, але свекруха іноді про нього нагадувала. При кожній слушній нагоді Лідія Іванівна з гордістю розхвалювала сина:
– Руслан у мене молодець, вміє дбати про сім’ю. Вже нерухомість придбав. Ось якого сина я виховала!
Спершу Даша ніяк не реагувала на це. Якщо свекрусі було приємно розповідати про сина небилиці – хай. Зрештою, це її право.
Але коли ремонт було закінчено, вони вирішили влаштувати новосілля.
До них у гості прийшли батьки та інші родичі. Усі вітали молодих та дарували подарунки. Лідія Іванівна теж не залишилася осторонь. Вона встала з-за столу, підняла келих і урочисто промовила:
– Хочу сказати кілька слів про свого сина. Він у мене чудовий! Руслан одружився зовсім недавно, а вже купив родині квартиру!
Родичі з боку Руслана посміхнулися та закивали.
– Молодець, мужик! Залишилося ще сина народ ити та дерево посадити!
Даша сиділа мовчки. Вона подивилася на своїх батьків і побачила в їхніх очах розгубленість. Усі її близькі знали, хто насправді купив цю квартиру, але тактовно мовчали. Руслан також мовчав.
– Ну що, синку, – продовжила Лідія Іванівна, – тепер у вас справжня родина. Я завжди казала, що ти в мене найкращий!
– Таких як ти більше немає, треба Дарії за тебе триматися… Жила-жила на нашій території, тепер ще одна нерухомість! І все тому, що вдало вийшла заміж.
Даші набридло слухати, вона розуміла, що свекруха не вгамується.
– Взагалі-то, квартиру купила я.
За столом повисла тиша. Лідія Іванівна різко повернула голову до невістки.
– Що за нісенітниця? У вас сім’я, – чоловік голова!
– Це не нісенітниця, а правда! І ви, Лідіє Іванівно, чудово це знаєте. Квартиру я купила за свої гроші. Батьки мені також допомагали. Але ні ви, ні Руслан не вклали в неї жодної гривні. Тож не варто приписувати собі чужі заслуги!
Руслан сидів мовчки. Він чудово знав, що дружина має рацію. А ось обличчя його матері змінилося.
– Хочеш сказати, що мій син – нероба?! – спалахнула Лідія Іванівна. – Він теж працює, приносить гроші до хати! У сім’ї все спільне! І взагалі, скільки ти жила в мене безплатно?!
– Я цього не заперечую. Але саме на цю нерухомість я накопичила сама. І за документами вона належить тільки мені!
Лідія Іванівна ще сильніше змінилася в обличчі. Тільки зараз вона зрозуміла, що жодного відношення до цієї квартири Руслан не має.
– Про що ти? Чому ти записала житло лише на себе? Ти що, не довіряєш своєму чоловікові?
– А ви? Ви довіряєте своєму синові? – посміхнувшись, спитала Даша.
– Звичайно!
– Тоді чому не оформляєте бабусину квартиру на Руслана? Боїтеся, що я претендуватиму на неї у разі розлучення?!
Лідія Іванівна почервоніла. Вона явно не очікувала, що невістка виверне ситуацію навиворіт.
– Це інше! До чого тут моя квартира? Мати залишила її мені, а не онукові.
– Так і я купила нерухомість собі та своїм майбутнім дітям!
Свекруха ненадовго замовкла. Вона не знала, що відповісти на цей випад, тому спробувала перевести розмову в інше річище:
– Невдячна! Егоїстка! Думаєш лише про себе! А де чоловік житиме, якщо ви розлучитеся? Свою другу квартиру я збираюся здавати!
Даша спокійно посміхнулася і подивилася на чоловіка:
– Ми ніби не збираємося розлучатися. А якщо таке станеться, він сам вирішить, де йому жити.
Руслан нарешті підняв очі на матір.
– Мамо, Даша має рацію. Досить уже сперечатися.
Лідія Іванівна подивилася на сина:
– Ти також проти мене?
– Я не проти тебе. Я просто не хочу, щоб ти приписувала мені надто багато заслуг.
Свекруха нічого не відповіла. Вона здивувалася, що син не підтримує її.
Новосілля того вечора було безнадійно зіпсовано. Лідія Іванівна пішла раніше за всіх, ні з ким не попрощавшись. А потім Руслан вибачався перед дружиною:
– Вибач мені. Потрібно було раніше поговорити з мамою.
– Не хвилюйся. Ти ні в чому не винний.
– Винний. Я бачив, як вона весь цей час каже, ніби моя квартира, і мовчав.
Даша нічого не відповіла. Їй було достатньо того, що вони тепер у всьому розібралися.
Після тієї історії Лідія Іванівна довго не розмовляла із Дашею. Руслан кілька разів намагався їх помирити, але Даша не йшла на контакт.
Вона не чекала від свекрухи вибачень. Та й доводити їй уже було нічого. Квартира була оформлена на її ім’я.
А за кілька місяців Лідія Іванівна таки прийшла до них на день народження Руслана. Даша зустріла її спокійно, як звичайного гостя.
Коли всі розійшлися, свекруха затрималась біля дверей.
– Хороша у вас квартира, – сказала вона.
Даша посміхнулася:
– Дякую. Тільки не в нас, а в мене.
Лідія Іванівна проковтнула ці слова. Але з невісткою з того часу майже не спілкувалася, – образилася, недолуга! Хоча, на що ображатися, – на правду?
А ви що скажете про закиди свекрухи? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
