Я, звичайно, не вважаю, що при найменшій проблемі в сім’ї треба подавати на розлучення, але ситуація іноді така, що для людей краще все-таки розійтися.
Ось у моєї доньки в сім’ї саме така ситуація. Вони сваряться, називаючи в запалі пристрастей один одного останніми словами, посуд б’ють, меблі ламають, а на це все діти дивляться.
Але вони не розлучаються, бо діти мають виховуватись у повній сім’ї. Хоча те, що в них відбувається, сім’єю можна назвати лише з дуже великою натяжкою.
Я у цьому дочку не розумію. Мені вже здається, що вона просто боїться щось змінювати, або її все влаштовує, тому вона не подає на розлучення.
А я вже втомилася дивитися. Мені й дочку шкода, але ще сильніше мені шкода онуків. Вони вже нерви дітям зіпсували своїми скандалами.
Молодшій поки що два роки, вона не дуже розуміє те, що відбувається, але через нервову обстановку вдома і вона сама теж на нервах.
Якась ситуація неоднозначна, дитину просто вигинає від істерики. Вона дуже легко збуджується, має проблеми зі сном, графік постійно збивається.
Старша шість років пішла до школи цього року. Вона розуміє вже багато, тому постійно плаче, вважає себе найгіршою, думає, що батьки через неї сваряться.
Не знаю, звідки вона має такі думки. Дочка каже, що нічого подібного дитині ніколи не говорили, але ж звідкись це узялося!
У старшої вже проблеми у школі, бо вона кидається битися. А що, перед очима чудовий приклад для наслідування – мама з татом.
А ще у старшої внучки з’явилася звичка лупцювати себе саму. Це страшно. Коли я вперше побачила, у мене мову відібрало, я не знала як реагувати.
Сиділи робили з нею завдання, щось не виходить. Я спокійним тоном говорю, давай ще раз прочитаємо цей рядок.
Дитина насупилась, очі на мокрому місці, і тут вона бере і починає бити себе долонею по голові. Не просто позначаючи удари, а від душі бити.
Я секунд десять у ступорі була, тільки потім її руку перехопила. Запитую, навіщо вона так робить, а дитина тільки сльози ковтає та мовчить.
Хіба це нормально? Я думаю, що мені дочка явно не все розповідає, що у них там удома відбувається, а онука боїться, бо вона й так себе найгіршою вважає.
Я із претензіями до дочки, бо це вже зовсім перебір. Вона довго відпиралася, проте зізналася, що вже помічала за дочкою таке.
Коли вони з чоловіком сваряться, старша онука починає плакати та бити себе, привертаючи увагу. Батьки її заспокоювали, але потім все одно сварилися.
– А вирішувати свої проблеми так, щоби діти не бачили, ви не можете?
Дочка знизує плечима, у них двокімнатна, куди вони підуть, щоб з’ясовувати стосунки, скрізь все чути. А коли емоції зашкалюють, то гучність вже не контролюєш.
Я їй і кажу, що якщо ви завжди так сильно лаєтеся, то краще б вже розлучитися.
– А дітям було б краще, якби ми розлучилися? Без батька зростатимуть та й не підніму я їх одна, – вважає дочка.
Я ж думаю, що діти від їхнього розлучення тільки виграли б. Принаймні на один дратівливий фактор поменшало б.
Те, що відбувається з дітьми, це проблема, на яку батьки очі закрили, на кшталт, саме розсмокчеться, а я не знаю, як захистити дітей від них. Мені дітей не віддадуть, у дитячому будинку буде не краще. Де вихід?
