Син із невісткою живуть у мене вже другий рік, прийшли під приводом, що їм треба збирати на квартиру. Не хотілося мені жити з невісткою, та подітись нікуди, допомогти молодим треба, бо якось не по-божому виходить.
Тільки щось із накопиченнями у них все ніяк не складається, і нещодавно я дізналася чому так.
У мене двокімнатна квартира, на яку я заробляла своїм горбом. Чоловіка у мене не стало дуже швидко після появи сина, не виніс тягарів сімейного життя.
Мені довелося тоді повернутися до своїх батьків, але там не життя було, а виживання – випивали батьки, часом по-чорному.
Я тоді навиворіт вивернулася, але влаштувалася на роботу на підприємство, де давали гуртожиток. Говорили, що хтось і квартиру отримав, але це було ще за Союзу, як мені здається.
У дев’яності вже з квартирами було погано. Але нам дозволили приватизувати кімнати в гуртожитку, що я й зробила.
Працювати довелося багато, але я змогла накопичити гроші на квартиру. Свою кімнату в гуртожитку я спочатку здавала, сама з сином винаймала кімнату в бабусі, а потім у її спадкоємців квартиру і викупила, віддавши всі накопичення і віддавши їм за рахунок плати свою кімнату в гуртожитку.
Квартира обійшлася мені трохи дешевше за ринкову ціну, дуже вже у спадкоємців труби горіли. Веселі були часи, нічого не скажеш.
Спадщини від моїх батьків, які вели аморальний спосіб життя, я так і не дочекалася. Допилися вони, а якісь розумні люди вчасно поквапилися з паперами. Я не стала лізти в цю історію, мені натякнули, що добром це не скінчиться.
Загалом свою квартиру я заробила чесно, своєю нелегкою працею. Син ріс, але в мене не виникало думки, що треба терміново щось вирішувати із житлом для нього.
Можете вважати мене поганою матір’ю, але я вирішила, що свій шлях він має пройти сам. Я допомагатиму, але робити все за нього не хочу.
Коли син влаштувався на роботу після університету, я йому одразу сказала, що варто подумати про окреме житло.
– Ти не подумай, я тебе не жену. Просто тобі сім’ю незабаром створювати, а окремій сім’ї потрібен окремий кут. Жити в чужих людей, побоюючись залишитися на вулиці – дуже важко. Тож збирай на свою квартиру, поки є можливість.
Звичайно, я не стояла над душею і не рахувала, скільки син відклав. Свою думку я йому озвучила, а далі хай вирішує сам. Начебто він став щось відкладати, але я не стежила.
Коли сину виповнилось двадцять вісім років, він привів до мене знайомити свою наречену Тоню. Дівчина була на кілька років його молодшою, але вже теж міцно стояла на ногах – освіта здобута, працює, живе сама, винаймала квартиру.
Через три місяці молодята зіграли весілля, пішли жити на квартиру, яку винаймала Тоня до весілля. Обидва були налаштовані на купівлю квартири, як я зрозуміла.
Пів року вони прожили на оренді, а потім син прийшов до мене, щоб попроситися пожити в мене.
– Ми так ніколи не накопичимо грошей. Винаймати та щось відкладати дуже затратно виходить, – пояснив він.
Я зітхнула, але дозволила переїхати до мене. А що було робити? Треба молодим допомогти хоч якось.
Прожили ми трохи більше як рік. За цей час різне було – і лаялися, і мирилися, і ображалися вони на мене, особливо невістка. Не нудно було.
У мене самої характер не простий, і Тоня теж не відставала. У результаті навчилися уживатися, але все одно було для мене важкувато.
Я дуже сподівалася, що хоч на старість зможу пожити вже для себе, не оглядаючись на когось, але поки що такої можливості не мала. Йшов другий рік, як діти збирали на своє житло, і я вирішила поцікавитися, як у них успіхи.
Син зніяковіло відвів очі та сказав, що поки що накопичили недостатню суму. Але я попросила конкретики, все-таки поняття “недостатня сума” дуже розпливчасте.
Син озвучив розмір накопичень і я здивувалася. Там було трохи більше ніж пʼятдесят тисяч. Хоча для іпотеки їм потрібно щонайменше двісті тисяч.
– Це як це ви так примудрилися накопичити лише пʼятдесят тисяч? – обурювалася я. – Живете на всьому готовому – я за комунальні з вас не беру, на продукти ми порівну скидаємося. Куди ж ви гроші діваєте? Можна ж на одну зарплату жити, а другу складати у скарбничку. Скільки там Тоня заробляє? Сімнадцять тисяч? От і зібрали б за рік собі на іпотеку!
– А до чого ж тут моя зарплата, – здивувалася невістка. – Мої гроші – це лише мої гроші. Я заміж вийшла, мене чоловік повинен забезпечувати.
Я так і сіла. Виходить, що свої гроші вона пускає за вітром, а син за все платить? Дуже цікава картина. Мене це зовсім не стосувалося б, якби через такий розподіл фінансів мені не довелося уживатися з невісткою, а це само по собі не фунт родзинок. Виходить, що не тільки син, але і я повинна забезпечувати зручність невістки.
– Ось що я вам, дітки, скажу: ваші внутрішньосімейні справи – вони тільки ваші, поки не торкаються мене. Але в цьому разі це не те питання. Ваша іпотека стосується й мене. Тому давайте вирішувати так – ви мені щомісяця віддаєте по сімнадцять тисяч, я їх складаю на рахунок. Сама! Це щоб бути впевненою, що у вас справа з іпотекою хоч якось рухається. За рік я ці гроші вам віддаю і ви з’їжджаєте. Якщо не погоджуєтесь, то можете збирати речі вже зараз.
Обстановка в будинку розжарилася, молодята між собою шушукалися, лаялися у своїй кімнаті, через пару днів Тоня з’їхала до своїх батьків.
– Мамо, ну навіщо ти полізла! – Заявив мені син, засмучений сваркою з дружиною.
– Бо це і мене теж стосувалося. Ви ще десять років збиратимете, а я з невісткою повинна уживатися, яка у вашу квартиру вкладатися не хоче? А з якої це радості?
Син психанув, теж зібрав речі та пішов. Зі мною поки що не спілкується, але я теж перша на уклін до нього не піду. Не моя вина, що він одружився з такою панночкою, яка ні копійки не хоче віддавати у сімейний бюджет.
Ну от розсудіть, хіба не маю права на старість років жити окремо?
