– Дочко, ти так і на весілля до подружки запізнишся, – говорила Дарія, – крутишся перед дзеркалом півдня.
– Мамо, я не можу визначитися, що вдягнути, – говорила стурбовано Поліна, – може, ти щось порадиш?
– Ой, дочко, краще сама, знаю я тебе. Що б не порадила – все відкинеш, краще вже сама. А взагалі, справді складно визначитися з таким вибором одягу. Твоя шафа тріщить від речей. Розумію тебе, – посміхалася мати.
– Нууу, ось зараз знову почнеш розповідати, що за часів твоєї молодості в тебе було лише дві сукні, і ті перешиті з бабусиних, – промовила дочка.
Мамина молодість
– Так, ти права, майже так і було. Тільки не з бабусиних, а з нових відрізів, що зберігалися у скрині в бабусі. А взагалі ми теж намагалися вдягатися модно. Хоч у магазинах нічого не було, тільки на базарі. Тим більше нас у родині було три сестри.
– Ой, мамо, як же ви всі вдягалися? – здивувалася Поліна.
– Ну як? Так і передавали одяг естафетою одна одній: одна носила, передавала молодшій, та – наступній сестрі. Так і жили. Тяжкі були часи, у батьків майже не було грошей. Нас же ще й годувати потрібно було, – спокійно говорила Дарія.
– Мамо, це просто жах, я б не хотіла так жити.
– Ніякий це не жах, жили й жили. Хоч і не були ми вбрані, але хлопців біля нас було багато, відбою не було, між іншим.
– Чула я від бабусі, як вона проганяла ваших залицяльників, – сміялася Полінка, – бабуся розповідала.
– Бабуся, звісно, любить перебільшувати, але шанувальники завжди були. Проте ми тоді не були такими розпущеними, як теперішня молодь.
– Мамо, ну чому розпущені? Наше покоління просто розкуте, – заперечила дочка.
– Заміж вискакуєте швидко, так само швидко й розлучаєтеся, – критикувала Дарія.
– Ну якщо характерами не зійшлися, то як далі жити? Звісно треба розходитися, – просто відповіла дочка.
– Ото ж бо й воно, швидко зійшлися, швидко розійшлися. Ти теж дивись, не обпечися…
– Мамо, ну хіба мій Артемко поганий хлопець? Думаю, що нормальний.
– Про Артема нічого поганого сказати не можу, – відповіла мати, – але все одно потрібно придивитися.
– А до речі, Артем, мені здається, збирається пропозицію робити, – весело повідомила Полінка.
– Рано ще, дочко. Ви ж ще на третьому курсі вчитеся, от закінчите університет, тоді…
– Ой, мамо, а хто тобі сказав, що я погоджуся?
– Значить, ти його не любиш, дочко?
– Ну чому ж одразу не люблю? Просто не хочу одразу погоджуватися, щоб він трохи помучився, – сміялася дочка. – Ти ж, мабуть, теж не відразу згоду татові? Горда!
Дарія розсміялася й видала:
– Ні, Поля, я одразу погодилася! Справді-справді, прийняла його пропозицію з першого разу.
– Та ну? – здивувалася дочка й навіть ніби не повірила. – Якось дивно. Ти ж у нас така вперта і ніколи татові не поступаєшся, – сміялася дочка.
– Як це не поступаюся, – тепер уже здивувалася мати.
– Так, мені здається, мамо, що з тобою може ужитися тільки наш тато. Чесно кажучи, я навіть дивуюся, як це він тобі зробив пропозицію. Ой, мамо, а розкажи, як ти з татом познайомилася.
– Не зараз, дочко, адже ти ж на весілля збираєшся до подруги.
– У мене ще півдня часу, розкажи, а? Та й там дівчата без мене впораються.
Мамина любов
Дарія сіла на диван, а дочка вмостилася навпроти у кріслі. Мати задумалася, згадуючи свою молодість.
– Це не зовсім звичайна історія, і трапилася вона пізно вночі, – промовила Дарія.
Даша, навчаючись в університеті, вирішила поїхати на вихідні додому в селище в п’ятницю після занять, у суботу в її хлопця Олексія був день народження. Вони ще заздалегідь домовилися, що вона приїде напередодні останнім автобусом, хоч він і приїжджає пізно, десь після десятої вечора.
– Дашо, я тебе зустріну на машині, батька попрошу, все ж таки зима та й пізно, щоб ти сама не блукала в темряві, – проводжаючи Дашу на автобус після канікул, говорив Льошка.
– Добре, – радісно говорила дівчина.
З Льошкою вона почала зустрічатися після закінчення школи, влітку вступила до університету, тоді й почали зустрічатися. Хлопець вступати нікуди не захотів, думав піти служити до армії. Але чомусь його так і не призвали через обмеження за станом здоров’я. У батька Льошки був невеликий бізнес із перевезення вантажів, тож син почав допомагати батькові.
Даша інколи приїжджала на вихідні, на канікули. Вони проводили час разом. Розлучатися з ним Даші дуже не хотілося, особливо після канікул, але навчання було понад усе.
– Нічого, Дашо, вчися. Ти повинна закінчити університет, раз я такий невчений. А може й мені кудись вступити? Батько от пропонує в коледж у районі, мабуть подумаю. До речі, там можна і заочно навчатися, – проводжаючи Дашу на автобус, говорив Льошка.
– Звісно, Льошо, вступай. Можна й на заочне навчання, ще й краще для тебе. І батькові допомагатимеш, і вчитимешся, – підтримала Даша.
Квитки на останній автобус у касі були, і Даша без проблем їх купила, дочекалася автобуса і вмостилася. Їхати потрібно було три години. Зазвичай вона читала, а то й дрімала в дорозі. Поруч із Дашею біля вікна сидів кремезний чоловік, як тільки автобус рушив, він одразу й заснув. Проїхали близько години, коли раптом автобус зупинився на трасі серед лісу.
– Так, шановні пасажири, хочете – обурюйтесь, хочете – ні, автобус зламався, – раптом голосно оголосив водій і вискочив із кабіни, пішов оглядати автобус.
Перспектива була невтішна. Деякі пасажири лаялися на чому світ стоїть, інші, як Даша, мовчки прийняли ситуацію, але були засмучені.
– І куди дивиться міністр транспорту, – лаявся один чоловік, – і чому випускають у рейс на міжміські лінії такі автобуси, – кричав інший.
Але тільки один із пасажирів, молодий хлопець, вийшов допомогти водієві. Люди люблять давати поради, сварити всіх підряд, а от допомогти – не кожен схоче. Незабаром в автобусі всі змовкли, мабуть, втомилися лаятися.
Сусід Даші як спав, так і спав, навіть не прокинувся, мабуть, звичний до таких ситуацій. Водій бігав то в салон, то назад на вулицю, двері лишав відчиненими, а на вулиці зима. Минуло вже понад дві години, а водій усе копирсався, допомагав йому той хлопець. Даша сиділа, згорнувшись у клубок. Вона змерзла і вже не сподівалася, що водій колись полагодить автобус.
Женька
Раптом хтось легенько штовхнув її в плече, вона підняла очі й тоскно глянула на нього.
– Ей, ти чого вся згорнулася, змерзла? – до цього часу вже й дядько поруч прокинувся, запитав її той хлопець, що допомагав ремонтувати автобус.
– Так, холодно, – ледве промовила Даша.
– Та я бачу, ти вся закоцюбла. Давай-но я тебе зараз укутаю, – розстібаючи свій кожушок, – промовив він.
Сусід Даші усміхнувся і промовив:
– Давай-но, хлопче, поміняємося місцями, ви молоді, вам цікаво буде спілкуватися, он твоє місце, – вказав той.
– Женька мене звати, а тебе як? – укутуючи її своїм кожушком, говорив він, а вона трохи пручалася.
– Ти ж сам замерзнеш, холодно ж в автобусі.
– Нічого, у мене светр теплий, та й автобус зараз рушить. Молодець водій, знайшов причину поломки та усунув.
Автобус і справді рушив з місця.
– Я – Даша, – промовила вона і вже трохи відчула тепло.
А хвилин через п’ятнадцять вона вже спала на плечі Женьки, той сидів, не рухаючись. Скільки вона проспала – не знала, але прокинулася на черговій вибоїні і, озирнувшись, здивувалася. Вона була укутана, їй стало тепло, а поруч сидячий хлопець був у самісінькому светрі. Вона зняла з себе його кожушок.
– Ось, дякую, мені стало тепло, я навіть заснула, вибач, що в тебе на плечі.
– Та нічого, заснула й добре, значить зігрілася, – весело говорив він, надягаючи свій кожушок.
Вони розговорилися. Женька теж навчався в університеті в тому ж місті, тільки в політехнічному. Багато чого розповіли одне одному. Женька жив у районному містечку з батьками й теж їхав на вихідні допомогти в чомусь батькові, а Даша – далі, у селище. Тому він вийшов за двадцять хвилин до її зупинки, обіцяючи, що вони ще зустрінуться.
– Я знайду тебе в університеті після вихідних, сподіваюся, ти не проти, Дашо? – вона кивнула у відповідь.
Автобус приїхав пізно вночі, Даша вийшла й оглянулася – ніхто її не зустрічав. Телефонів тоді ще не було. Вона попрямувала у бік свого дому, добре, що недалеко. Але йти потрібно було самій по засніженому селищу, ліхтарі деінде навіть і не горіли. Страху натерпілася, але нарешті дісталася додому. Мати мало не зомліла, побачивши дочку посеред ночі.
– Дашко? Ти звідки? Ніч на дворі, – ахала й охала мати.
– Автобус зламався по дорозі, ось і затрималася. А Льошка обіцяв зустріти – і не прийшов.
– Ну, Льошка тільки обіцяє, а ти чого вирішила приїхати?
– Так у нього завтра, ой вже сьогодні, день народження, ми домовлялися.
– Зрозуміло. Не таке вже й велике свято, щоб так мучитися, – незадоволено промовила мати.
Льошка вирішив, що Даша не приїде. День народження святкував у себе вдома, до неї не заходив, а вона його чекала. Потім все ж таки наважилася і пішла до нього. Там було повним ходом веселощі.
– Дашко? – здивувався він, – ти приїхала, чи що? А я думав, не приїдеш, автобус же не прийшов останній, я взагалі-то був там, – сказав це якось невиразно, а потім відволікся, танцюючи з якоюсь дівчиною. Вона посиділа трохи й пішла непоміченою.
Дарія закінчила свою розповідь.
– Ось так і розійшлися ми з ним. Не чекав він на мене…
– Мамо, нічого не розумію, мій тато – Женя, а куди подівся той Льошка? – запитала Поліна.
– А нікуди, після його дня народження ми більше не зустрічалися, у нього там уже інша дівчина була.
– Потім твій тато знайшов мене в місті, прийшов до мене в університет – і стали ми з ним зустрічатися. Більше він мене від себе нікуди не відпустив. А потім зробив пропозицію, я одразу погодилася.
– Подумати тільки! – захоплено сказала Поліна. – Виходить, якби автобус не зламався, у мене був би інший тато. Оце так!
– Так, тебе б узагалі не було, – весело розсміялася мати.
– Так. Мамо, а наш тато найкращий у світі, – радісно промовила донька, – і ніякого іншого я навіть і не бажала б. А ти, мамо?
– І я теж знаю, що твій тато найкращий. Тому іншого на його місці й бути не могло.
