Рита пройшла в кімнату, де чоловік сидів на дивані, і кинула теку з документами перед ним на журнальний столик.
Артем розплющив очі й з її схрещених перед собою рук зрозумів – справа пахне скандалом. Рита за словом у кишеню не лізла.
Вона ніколи не чекала відповідного моменту, щоб повідомити щось важливе або розповісти, що хтось не має рації. Через цю свою особливість мати чоловіка її й не любила.
– І коли ти хотів мені сказати?
– Рито, мене досі каламутить після крапельниці, давай по суті й швидко.
– Я завжди знала, що твої родичі не люблять мене, але щоб тебе не любили! – Вона розвела руками й замотала головою. – Тебе, я розумію, вони вже давно списали. Гаразд, але в них є онуки.
Рита навіть зі злості стиснула кулаки й почала ними трясти, але продовжила:
– Так, зрештою, тільки Віка та Матвій їхнє продовження. Маринка ще не зрозуміло матиме дітей, чи ні.
– Чому тебе так хвилює питання спадщини, Рито! Тобі не все одно?
– Ні. Не все одно! Діти мають отримувати у спадок від батьків рівні частки. Інакше все це ганьба, м’яко кажучи.
– Усіх зіпсувало квартирне питання, – Артем заплющив очі.
– Артеме, що нудить? – Рита кинулася до чоловіка, забувши про папери.
– На цей раз зовсім погано. Добре, що остання хімія.
Рита сіла поряд і обійняла його за голову.
– Упораємося. На зло всім. Нічого, одужаєш, я тобі одразу це сказала.
Все почалося два роки тому. Почалося несподівано погано – Артем знепритомнів просто в автомобілі, добре, що ще не встиг рушити з паркування і був із дочкою, яка зателефонувала матері.
А потім довге обстеження та страшний діагноз. Маргарита не ревіла, не рвала на собі волосся, вона тільки й сказала: “Починаємо лікування”.
Навіть Артем не готовий був ось так одразу щось робити, а дружина не стала гаяти дорогоцінний час.
Хімія, оперативне втручання, та знову хімія. Хвороба не хотіла відступати, та й Маргарита теж. Грошей стало бракувати. За квартиру, взяту в іпотеку, також доводилося платити.
Маргарита навіть хотіла продати машину, тому, що місяць у лікарні не було препаратів. А у такій перерві нічого корисного не було. Але врятували батьки. Прописали Артема у себе в іншому місті, і він зміг завершити курс.
Бабуся Артема не стало за три роки до виявлення хвороби. Тоді в селі залишився великий добротний будинок і гарна ділянка, доглянута, з плодовими деревами та кущами.
Бабуся заповіла будинок онукові, знала, що Артем обов’язково буде тут жити, хай не взимку, але влітку обов’язково. Так і сталося.
Усі три роки, як тільки дозволяла робота перейти на віддалений режим, вони всією родиною виїжджали за місто. Але з офіційним оформленням будинку у власність вийшло все не так, як побажала бабуся.
Будинок бабуся передавала онуку на словах, щоправда, при всіх, цю розмову чули всі зацікавлені родичі та сторонні люди, але мати вирішила інакше.
– Коли вам із Маргаритою цим займатись, вона в положенні, давай я все оформлю, живіть скільки хочете, – сказала мати після похорону і зайнялася спадщиною.
Артем навіть подумати не міг, що щось піде не так. Раніше у його сім’ї подібного не траплялося, але й у спадок ніхто не вступав.
Та й не мало на той момент це ніякого значення, ні батькам, ні тим більше сестрі, будинок був не потрібний.
Увечері Артем раптом згадав про папери, які принесла Маргарита і спитав.
– Рито, так все ж таки, що там за документи ти принесла і хотіла мені показати?
– Знаєш, чи не все одно вже. Навіть я перегоріла. Будинок бабусі на Маринку оформили.
– Як? – брови Артема поповзли вгору.
– А ось так! Я випадково дізналася. Хотіла уточнити, скільки цього року коштує провести в будинок воду, ми ж давно хотіли. Зателефонувала до адміністрації, щоб запитати з чого почати.
– А вона мені й видала, що раз тепер я володію будинком, мені треба підійти в адміністрацію з усіма документами, щоб дещо звірити. Мене прийняли за Марину. До того ж оформлений будинок у власність був зовсім нещодавно.
Артем на очах почав бліднути.
– Я так і знала, Артеме, сядь. Навіщо я тобі розповіла! – Маргарита допомогла чоловікові сісти.
– Поїхали, – відразу відсунув він її руку. – Ні. Так не можна. Ми стільки грошей у цей будинок вклали, стільки праці. Це мій, це наш дім!
– Куди поїхали?
– До моїх батьків.
Мати не давала синові сказати жодного слова, намагалася перекласти тему, коли Артем поклав перед нею теку з документами.
– Я не піду, доки ми не поговоримо про будинок. Чуєш?
Тільки тоді мати замовкла.
– Як же так вийшло, що будинок, який мені заповіла бабуся, раптом став власністю моєї сестри?
Мати подивилася на чоловіка, потім на сина і тільки тоді на невістку.
– А кому, на твою думку, я мала його залишити? Цій твоїй,- кивнула мати у бік Маргарити. – Тебе не стане, що мені робити? З нею через мій будинок судитися?
– У сенсі мене не стане? – Артем розвів руками. – Я живий, мамо, ти чого? Не чекав!
– Живий, ледве стоїш на ногах, весь білий!
– Краще б допомогли синові з недугою боротися, а не будинок забирали, – не стрималась Маргарита.
– А тебе ніхто не питав! – Обурилася мати.
– Замовкни, – спокійно сказав Артем.
– Поки будинок не буде у моїй власності, я з вами жодних справ мати не хочу. Не хочеш дім оформляти на мене, ти маєш онуків, подаруй їм, – Артем підійняв руку, помітивши, що мати відкрила рота.
– Не захочете по-доброму, піду до суду. Свідки того, що дім бабуся хотіла подарувати мені, є, доведу! Тату, ти чув. Я не приїду, не дзвоніть мені доки не вирішите це питання!
Батько мовчав. Адже він попереджав дружину, що так чинити не можна, не добре. Вона не послухала.
На травневі вихідні обіцяли чудову погоду, тому Рита зібрала родину та повезла їх за місто. Біля сільського будинку вона зупинила автомобіль і подивилася на чоловіка без посмішки.
– Я точно пам’ятаю, що зачиняла хвіртку. Хтось був в будинку, поки нас не було.
Артем подивився на прочинені двері у двір і вийшов з автомобіля.
Те, що було за високим залізним парканом, не втішило. За їх відсутності в будинку хтось був, Рита мала рацію. Навколо валялося сміття, порожні пляшки.
Рита прикрила ніс рукою, коли увійшла до самої хати. Запах там стояв жахливий.
– Маринка!
Рита вискочила надвір і почала набирати телефон сестри чоловіка.
– Що ти тут зробила! – кричала Рита. – І головне навіщо?
– А ти що думала, захопиш собі хату, а я нічого з цього не отримаю? Ха! Я пустила гостей на пару місяців, мала право, гроші були потрібні, та й зараз теж.
Рита обернулася і подивилася на чоловіка, який вийшов із хати.
– А може, заявити на сестру в поліцію, хай із нею розбираються, хай побігає, пояснення попише. Інструмент зник, телевізора немає, дещо на кухні зникло.
Маргарита почала кивати.
– Думаєш, хтось тут у цій глушині розбиратиметься? Ні, Артеме, все це дрібниці. Так, обдурили родичі, що ж тепер. Зате знаємо, які вони.
– Нам треба тебе на ноги поставити, здоров’я твоє важливіше, ніж ці інструменти та телевізор! Піду за дітьми, треба навести тут лад. Це наш дім. Наших дітей, то нехай вони радіють життю!
– Ми це обов’язково доведемо – у нас є всі чеки до виконаних робіт, є свідки – правда на нашому боці. Хочуть суду – буде їм суд!
А ви що думаєте з цього приводу? Як вам вчинок “матері”? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
