– Ах, ти, дідько кудлатий! Розлігся! Бубонці свої розвалив, та в вус не дме! А у дворі, що ж? Роботи для тебе немає?
– Ну, згинь звідси негайно, цар доморощений! – Роман аж підстрибнув на м’якому ліжку, коли почув грізний окрик своєї тещі.
Лідія Олексіївна розійшлася не на жарт. Роман поспішно виліз із-під теплої ковдри, й спробував натягнути штани. Він запобігливим тоном запитав:
– Це ви мені, Лідія Олексіївно?
– Та ти що, любий зятю! Хіба ж я посміла б до такої вченої людини, як ти, так звертатися? Пес Тишка, будь він не ладний, відчинив двері в хату, та розлігся на чистому килимі!
– Але й тобі час би вставати! На дворі півні давно заспівали! Справ – вище даху. Адже ти допомогти приїхав, а не лежати!
Роман з полегшенням видихнув і, нарешті, влучив ногою у штанину. Що він тут робить? Успішний програміст, який жодного разу в житті не бував у селі, зараз і сам не розумів, як піддався на прохання своєї новоспеченої дружини.
Вони одружилися з Мариною лише чотири місяці тому. Його обраниця була із села, але після закінчення школи переїхала в місто. Спочатку вона навчалася в інституті, а потім вийшла заміж, та знайшла роботу.
Її перший шлюб не склався. Але повертатися в будинок батьків непокірна дівчина не поспішала. Дуже вже їй не хотілося знову годувати курей та свиней, доїти корову, і працювати тяжкою, виснажливою працею.
Ні, Марина не соромилася, що була сільською дівчиною. Вона часто відвідувала матір та батька, охоче допомагала їм, але залишатися тут назавжди – категорично відмовилася. Вона вибрала собі інший шлях.
Згодом біль від розлучення з першим чоловіком минув. Марина зустріла іншого. Ним виявився Роман. Їй одразу ж сподобався цей хлопець. Був він серйозним, розумним, добрим і тямущим.
Роман працював програмістом. Він завжди мав гроші. І не тільки на хліб, а й на шматок якісного вершкового масла.
З ним Марина вперше відчула себе у безпеці. Тепер їй не потрібно було постійно думати, як і чим прогодувати своїх синів, що залишилися від першого шлюбу.
Але її батьки – Лідія Олексіївна, та Іван Павлович – вважали, що дочка надто поспішила, уклавши другий шлюб. Вони переймалися за неї. Їм здавалося, що вона стає на старі граблі.
Марина переконувала їх, що Роман – повна протилежність її першого чоловіка. Вони не довіряли йому, і були переконані: новий зять образить їхню дочку за першої ж нагоди.
А тому, Лідія Олексіївна вирішила влаштувати зятю перевірку. Саме перед вихідними, пізно ввечері, вона зателефонувала дочці, й скорботним голосом повідомила:
– Доню! Біда яка трапилася! Батько на дах поліз, щоб підлатати, та й упав звідти. Сам цілий, тільки ось ногу підвернув.
– А так, вдало він упав. Нічого йому не стало! Але! – Тут мати зробила багатозначну паузу, – не про те я сумую, доню!
– Картопля не прибрана! Бабине літо у розпалі! Сусіди щодня повними відрами у льох тягають! Урожай цього року – чудовий! Ти б прислала свого чоловіка на допомогу. Який, не який – а мужик! Хоч програміст! Не впораюся я одна!
Марина обіцяла поговорити з Ромою і, якщо він погодиться, відправити його в село. Сама вона була зайнята. Почався навчальний рік.
Вона ніяк не могла залишити учнів, та їхати копати картоплю. І мати її, яка все життя пропрацювала сільською вчителькою, розуміла таку позицію.
Де це бачено, щоб учитель їхав город лопатити, замість занять із дітьми? А ось Роман чудово підходив для цього. Він працював за вільним графіком і, на думку тещі, не був обтяжений особливою турботою.
На подив Марини, Роман радісно погодився їхати в село. Він усміхнувся, потер долоні і заявив:
– Уявляєш, я жодного разу не був у селі! Ось на Балі був, в Японію їздив, і навіть у Китаї та Індії був. А ось справжнє село жодного разу не бачив! Звісно, я поїду! Допоможу твоїм батькам, чим зможу.
Марина із сумнівом подивилася на чоловіка. Зітхнула, але зібрала його в дорогу, наказавши:
– Ромо, ти там будь обережніший! Моя мати – дуже вимоглива людина! Вона звикла командувати, всіх повчати! А ти не поспішай з розбігу виконувати її вказівки! А то з незвички переробишся!
– Знаєш що? Там сусід у них є Петро. Він мій колишній однокласник. Добрий і працьовитий хлопець. Якщо що, звертайся до нього, він допоможе!
Роман поцілував дружину, поплескав хлопчаків – пасинків по маківках і, присягнувши слухати матір, відбув у село.
Приїхав він глибокої ночі, його одразу ж поклали спати, і він, змучений дорогою, і одурманений свіжим повітрям, негайно поринув у міцний сон.
А вранці його розбудив гнівний окрик тещі. До цього моменту він бачив її лише одного разу. Вона приїжджала в місто, щоб привітати дочку із одруженням. Але довго не затрималася. Пославшись на посівний сезон, майже одразу ж поїхала.
Зараз Лідія Олексіївна височіла над зятем і спостерігала, як він намагається впоратися з брюками, що заплуталися. Посміхнувшись, вона сказала:
– А куди це ти вбираєшся, зятю? Ти начебто допомагати приїхав? Скидай свої штани парадні! У них комп’ютери лагодитимеш! А у нас, що простіше вдягають. Зараз видам тобі відповідне вбрання.
Лідія Олексіївна пішла, але невдовзі повернулася, і кинула зятю купу лахміття. Саме так йому здалося. При найближчому розгляді, купа перетворилася на пошарпані штани, і тільник, що бачив кращі часи.
Роман вирішив не суперечити суворій тещі. Він одягнувся в наряд, і пішов у бік обіднього столу. Він звик уранці пити чорну каву. Без неї він не уявляв життя.
Лідія Олексіївна та Іван Павлович потіснилися, та пропустили зятя у середину. Тесть подав йому ложку, і сказав:
– Їж, Ромко! У нас тут все просто. Не ображайся. Їж, та допоможи моїй старій з господарством упоратися!
Роман обвів стіл очима в пошуках тарілки та виделки. Але нічого не знайшов. Він побачив, що Іван Павлович та Лідія Олексіївна по черзі беруть з пательні ароматні шматки яєчні, щедро посипаної зеленою цибулею, і відправляють собі в рота.
– Мабуть, тут такі порядки, – подумав Роман, – а в чужий монастир зі своїм статутом не ходять!
Роман узяв ложку, і залюбки підчепив шматок яєчні. Теща задоволено посміхнулася. Вона непомітно підсунула пательню до зятя ближче, так, щоб йому було зручніше брати частування.
Випивши склянку козячого молока, і поскаржившись на те, що не здогадався прихопити з собою баночку кави, Роман вийшов надвір. Слідом за ним уже поспішала Лідія Олексіївна:
– Зятю, ти з курника почни. Кури у нас породисті, та безглузді! Несуться, де не попадя! Взяли моду на сінник підійматися, та там яйця залишати. Ти вже злазь, друже! Не вважай за працю! Ось тобі кошик. Збери яйця, а зверху, я прийму посудину.
Роман з побоюванням дивився на красеня півня. Той, гордо розправивши крила, задер голову, і загорлав на все горло. Роман позадкував назад, але врізався в тещу, яка стояла на порозі. Шляхи відступу були закриті.
Роман подивився на Лідію Олексіївну, і захоплено пробурмотів:
– Верблюда бачив, на слоні катався, жирафа гладив, а ось півня, бачу вперше! Якось не довелося!
З цими словами Роман рішуче підійшов до сходів, що вели на сінник. Півень підозріло дивився на чоловіка, і готувався дати відсіч, якщо той раптом надумає зазіхнути на його царство.
– Миленький, – звернувся до нього Роман, – ти мене не бійся. Адже я тебе й сам боюся. Я тільки ось яєчка заберу, і розійдемося з миром. Обіцяю, я не зачеплю жодну твою курочку. Усі твої дружини залишаться на місці!
– Ти ще йому в ноги вклонися, – уїдливо помітила теща, – давай, ворушись швидше. Сонце встало, картоплю треба докопати, та дах ще б подивився. Мій дурень так і не полагодив його. Дощ днями обіцяли, заллє нам усю хату!
Роман слухняно зашарив руками по курячих гніздах, збираючи яйця. І ось кошик уже повний. Та тільки спуститися з ним вниз – завдання не просте. Та ще півень стоїть на варті, готовий кинутися в атаку. Але ж не залишатися на сіннику?
Роман рішуче поставив ногу на сходинку і акуратно, намагаючись зайвий раз не ворушити кошик, став спускатися. Він уже майже досяг мети, як півень вирішив розпочати атаку.
Грізний птах не терпів сторонніх. А цей міський не лише увійшов в його царство, а ще й яйця зібрав. Такого пробачити півень не міг!
Він кинувся вперед, грізно квохкаючи, і ляскаючи крилами. Іван Павлович, який весь цей час сидів на ґанку, дбайливо витягнувши ногу, закричав:
– Ромко, яйця бережи! Зараз всі поколеш!
Роман, однією рукою притискав до себе кошик, другою вхопився нижче поясу.
– Та не ці, бовдур! – Заржав, як кінь, тесть. Теща теж не змогла стримати посмішки.
Нарешті, кошик з яйцями, що благополучно вціліли, був переданий особисто їй в руки. А Роману вручили лопату – та на город. За словами тещі, докопати картоплю – було п’ятихвилинною справою.
Вони з Іваном Павловичем не встигли пройти всього десять рядків. Роман, заспокоєний словами тещі, хоробро вирушив у город. Якби він знав, що десять рядків – це близько п’ятнадцяти метрів ділянки, він би, мабуть, не поводився так необачно.
Але відступати не було куди. Теща з лопатою в руках стояла позаду. Вона господарським поглядом окинула свої володіння, і сказала:
– Нічого! Очі бояться, а руки роблять! Години за три впораємося! Починай, зятю!
Роман невміло встромив лопату в землю, і з завзяттям почав копати яму. Теща відразу гукнула:
– Та ти ніяк домовину копаєш? Картоплю вирити – не важко. Але треба секрет знати. Це тобі не комп’ютери лагодити, та алгоритми складати!
Роман глянув на свою тещу, здивований тим, що їй знайомі такі слова. Але він відразу забув про це. Вражений її майстерністю, він дивився, як вона обережно, самим кінчиком лопати підкопує горбики, і на світ з’являються золотисті рівні бульби.
Роман наплював на долоні, і почав повторювати всі рухи своєї тещі. Пару бульб він розрізав вістрям лопати, за що отримав від тещі по спині потужний ляпас.
Нарешті вся картопля була викопана, зібрана і перетягнута в сарай. Тут і вечір настав. Роман, що задовбався з незвички, заснув відразу ж, не дійшовши до столу..
Теща тільки похитала головою. На її думку, Роману неодмінно потрібно було поїсти. Вона хотіла його розбудити, але Іван Павлович зупинив:
– Не чіпай! Напрацювався мужик! Хай спить! Вранці надолужить.
– Так, на ранок у мене для нього інше завдання є, – з усмішкою сказала Лідія Олексіївна.
А вранці Роман ледве зміг підвестися з ліжка. Все тіло нещадно ломило. Йому здавалося, що його переїхав трактор, який він бачив учора на вулиці. А теща, як ні в чому не бувало, пригощала дорогого гостя:
– Ось, млинців спекла зранку! Ти снідай. А то сьогодні треба з дахом упоратися. Завтра, Марина сказала, на тебе вже замовник чекає! Так що, давай швидше, вминай, розсиджуватися ніколи.
Роман тільки скривився. Але нічого не сказав. А тесть порадив:
– Ти, Ромко, вчора з незвички потягнув м’язи. Але сьогодні, якщо розімнешся, то боліти вони припинять. Так що, вперед! Легше буде!
– Господи, як же я на дах полізу? Мало того, що я інструмента в руках ніколи не тримав, то я просто не підіймуся туди! Все тіло ломить, – тривожно думав Роман. І тут його осяяло:
– Петро! Марина говорила, звертатися до сусіда.
Він підскочив на місці, і навіть не доївши млинця, попрямував до хвіртки сусіднього будинку. На стукіт вийшов величезний чоловік.
– Такого велетня демонструвати людям треба! – подумав Рома. Він привітався, і попросив допомогти, пояснивши, що він новий чоловік Марини.
Петро смачно плюнув, ляснув себе по колінах, і свиснувши, сказав:
– Зараз. Чекай. Тільки інструмент візьму. Маринка мені дзвонила. Просила допомогти тобі.
Удвох чоловіки швидко залатали дах. Петро пояснював Роману, як поводитись в таких випадках, він навчив його тримати в руках молоток, робити виміри, та ставити латки. Здавалося, він задоволений несподіваним учнем.
А після роботи Лідія Олексіївна нагодувала їх смачним обідом, і все питала у Петра, чи впорався Роман. А той, задоволено усміхався і казав:
– Навичок обмаль, звичайно. Але нічого, у разі чого, в селі не пропаде! Усьому навчиться. Адже, ведмедів теж на велосипеді їздити вчать, – він підморгнув Роману і, передавши привіт Маринці, пішов.
А Роман нарешті задоволено витяг ноги. Він насолоджувався спокоєм. Приємна втома розливалася по всьому тілу. Але гнівний крик тещі, швидко привів його до тями:
– Гей, зятю, ти чого сидиш?! Вчора заснув, не ївши, не помившись. То хоч сьогодні себе до ладу приведи! Лазня давно готова! Іди, віничок там тобі запарила! А потім і поговоримо!
Роман, з рушником та свіжою сорочкою, попрямував до скошеної лазні. Але, попри її старий вигляд, вона була, що треба! Це Роман зрозумів одразу! Він знав толк у лазнях! Часто там бував із друзями!
Відпарившись і відмившись від бруду, рум’яний і посвіжілий, Роман вийшов прямо до столу. А тут на нього вже чекав гарячий чай на травах, ароматний мед, пахуче варення із суниці, та пригірщ малини.
– Ось, останній урожай цього року, – теща підсунула до Романа малину, – пригощайся, синку!
Роман недовірливо глянув на тещу. Вона вперше називала його сином. До сьогодні вона навіть імені його не вимовляла: все зять, та зять!
І чоловік зрозумів: у родину його прийняли!
А Лідія Олексіївна, немов прочитавши його думки, сказала:
– Романе, ти, бачу, справжній мужик! Труднощів не злякався. За справу незнайому взявся, брудної роботи не посоромився. Доброго собі чоловіка донька обрала!
– Тепер я спокійна за онуків. Гідно ти їх виховаєш. Як вони тобі? Не пустують? Не всі з вітчимами уживаються, – стурбовано спитала жінка.
– Та у Маринки – чудові хлопці! Ми з ними нормально ладнаємо! Шкода, що школа розпочалася. А то ми разом з ними швидше впоралися б. Але нічого, я на канікули їх привезу. Чи буде робота для нас?
– У селі завжди є робота: і взимку, і влітку! – Повчально сказала Лідія Олексіївна.
З цими словами вона підвелася з-за столу, і підійшла до шафи. З найвищих полиць вона дістала важкий фотоальбом, і розкрила його перед зятем:
– Дивись, Ромо, яка Маринка маленька смішна була! А зараз виросла, принцеса! – явно пишаючись дочкою, сказала Лідія Олексіївна.
До самого вечора Роман, Іван Павлович та Лідія Олексіївна розглядали старі фотографії. Вони говорили про все на світі. Виявилося, що зятю цікаве їхнє життя. Він запитав:
– А ким ви працювали, Лідія Олексіївно?
– Я закінчила фізмат у Києві, а потім ось вийшла заміж за студента – ветеринара. Заміж вийшла, та оселилася тут на віки вічні, – теща засміялася.
– Я коли сюди вперше приїхала, мені знаєш, яку перевірку свекруха влаштувала? Все вважала, що я не витримаю сільського життя!
– Втечу. А я нічого, звикла, у школі все життя пропрацювала учителем математики! Стала заслуженим освітянином!
– Так ось чому ви про алгоритми знаєте! – захопився Роман.
– А ти не думай, синку, що в селі тільки неучі та невдахи живуть! Петро он наш! Він – програміст, як і ти. Їздить, комп’ютери лагодить по району.
– До нього всі йдуть, як мобільник зламається або телевізор не показує. Хороший він майстер, розумний. У мить все полагодить, все виправить!
– А давай з тобою одне завдання виконаємо. У мене є збірка з такими складними прикладами! – Раптом запропонувала вона.
Лідія Олексіївна підійшла до тієї ж шафи, і витягла з його надр пошарпаний підручник. Було видно, що він чимало побачив за своє життя.
Роману видали аркуш і ручку, собі стара вчителька теж взяла аркуш із олівцем. В її очах спалахнув азарт:
– Ну що? Давай, хто швидше?
За кілька хвилин вони одночасно простягли один одному списані аркуші. Відповіді збіглися. Обидва залишилися вкрай задоволені. А Лідія Олексіївна сказала:
– Гарний ти мужик, Романе! А я міркувала, що ти ганчірка міська! Недооцінила я тебе!
– Та я, зізнаюся, вас теж недооцінив. Думав, ви примітивна, нічим, крім городу та курей не цікавитеся.
– Ну, отже, ми знайшли один одного. Будемо тепер друзями! – засміялася Лідія Олексіївна.
Наступного дня Роман, навантажений сумками із сільськими продуктами, вирушив додому. Він твердо вирішив: приїжджатиме сюди, щойно видасться вільний час. Не можна старих залишати без допомоги! Бо вся ця праця, ох і не проста…
