– У тебе ж аж дві квартири! Без однієї ти не збіднієш. Забула вже, як вітчим тебе годував, виховував, взував? Я ж не для себе прошу! Сестра твоя з донькою поневіряється, їй приткнутися ніде, а ти там пануєш!
Мати Анжели говорила про вітчима, як про героя. І, мабуть, навіть щиро вірила у цей образ і вважала, що Борис виховав чужу дитину. Але Анжела мала зовсім іншу думку.
– Мам, він не ростив мене, а терпів, – нагадала вона. – Ростив він Вероніку. Чи ти не бачила жодної різниці?
– Ну, скажімо, любити він тебе не був зобов’язаний, – пирхнула Ольга. – Чоловікам важко любити чужих дітей. Проте він ніс цей хрест. А ти зараз викаблучуєшся! У багатьох і того немає, а ти скупа. Не своїм же горбом ти їх заробила!
– Та яка різниця? Квартира є квартира, не має значення, звідки вони взялися. Якщо він не був зобов’язаний любити мене, то і я не повинна ділитися з Нікою своєю спадщиною.
– Ну, як собака на сіні! Ось звернись лише до нас за допомогою. Адже життя довге, мало що станеться…
Після цього почулися гудки.
Анжела байдуже продовжила нарізати капусту для салату. Їй було цікаво, коли мати нарешті зрозуміє, що її дочка не має наміру ділитися.
Втім, це починало дратувати. За останні три місяці мама телефонувала їй частіше, ніж, мабуть, за все життя. І якщо в дитинстві Анжелі дуже хотілося її уваги, то зараз їй було майже байдуже.
Дитинство… Скільки ж із ним пов’язано спогадів.
Хоча, якщо задуматися, дитинство Анжели закінчилося саме тоді, коли народилася Вероніка. Анжелі тоді було п’ять років. З того моменту вона ніби припинила існувати й для вітчима, і для матері.
Всі солодощі та все найсмачніше діставалося Вероніці. Свої «трофеї» вона уплітала з апетитом, просто посеред кухні. У Анжели лише слинки текли. Якщо вона просила поділитись шоколадкою, Вероніка бігла жалітися матері.
– Мамо! Вона в мене забрати хоче! – скаржилася молодша сестра.
Ольга одразу приходила і суворо звітувала Анжелі.
– Тобі чого не вистачає? Своє сиди їж. Відчепись від сестри. Соромно повинно забирати солодощі у маленьких.
«Своїм» зазвичай було щось на кшталт макаронів із сардельками. Не найгірша їжа, але дитині хотілося і бананів, і йогуртів. Особливо, коли все це отримував хтось інший поряд із нею.
Коли Вероніка пішла до школи, контраст лише посилився. Мати водила її по магазинах практично насильно, тому що дівчинка вередувала та упиралася. Її всією сім’єю вмовляли приміряти одяг, а потім захоплювалися вдома обновками.
Анжелу ж висміювали однокласники, бо вона ходила у недоносках, та речах не за розміром.
– Розносиш, – казала мати, коли старша дочка скаржилася їй на взуття, що натирає до крові.
Поки вітчим і мама розчулювалися, спостерігаючи за Веронікою в нових костюмах, Анжела зашивала дірки на штанах. Невміло, грубими швами, але хоч якось. Ходити з дірками було ще гірше.
Анжела чудово пам’ятала той нещасливий Новий рік, коли їй було чотирнадцять. Усі метушилися і готували, у хаті пахло мандаринами.
У кутку вітальні стояла ялинка, а під нею – коробки, перев’язані стрічками, і м’який пакет. Анжела вже наперед знала, де чиї подарунки. Швидше за все, цей маленький пакет її.
Так і виявилось. Вероніці подарували комп’ютер, щоб «дівчинка могла розвиватися та грати», а Анжелі – нову піжаму. Поки Борис спостерігав за реакцією молодшої та посміхався, а мати заціловувала ту в щоки, старша сиділа віддалік від усіх.
Вона вже нічого не питала, але Ольга сама помітила замішання у погляді доньки.
– Ти давай радуйся, – невдоволено сказала мати так, ніби Анжела не мала права ображатися. – Твій тато-гультяй взагалі про тебе забув і нічого не надіслав.
Гультяй… Це все, що Анжела знала про свого батька. Ну, ще вона знала, що в неї є бабуся з боку батька, але теж не просихає.
Вона б і далі перебувала у невіданні, якби не вступ до коледжу. На якому, до речі, наполягли мати та вітчим.
– Що тобі робити в одинадцятому класі? – Запитав Борис. – Втратиш два роки, а толку ніякого.
Ольга підтакувала йому.
– Он у коледжі одразу професію якусь слушну отримаєш. Тобі гуртожиток дадуть, зможеш жити окремо, самостійно. Ти ж усе кричиш, як тобі тут погано!
Анжела знала, що батьки піклуються не про її щастя, а про своє. Вони просто хочуть, щоб вона якнайшвидше пішла з дому. Втім, їй і самій не дуже подобалося, так що вона швидко погодилася.
Спочатку було дуже тяжко. Галасливі сусіди, вічні чубанини за плиту на кухні… Але це ще стерпно. У Анжели не було грошей.
Мати іноді переводила пару сотень, але цього вистачало хіба що на оплату телефону та пару пакетів гречки. Про косметику довелося забути, про смак м’яса – теж.
Анжела підробляла, як могла, але на роздачі листівок та миття під’їздів дуже багато не заробиш. До того ж це позначалося на оцінках, адже часу на навчання майже не залишалося.
Якоїсь миті вона вирішила повернутися додому, але з порога почула:
– Ти ж тепер доросла. Чого приперлася? Всім по життю важко.
І тоді Анжела зрозуміла, що її остаточно списали з рахунків. Одного разу їй спала світла думка. А чому б не знайти батька?
Хотілося подивитися на ту людину, через яку вона все дитинство зазнавала принижень, а тепер перебивається з хліба на воду.
Було непросто, бо мати обірвала всі хвости, щоб колишній чоловік не зміг знайти її. Довелося виходити через двоюрідну сестру на тітку, через тітку – на колишнього однокласника батька, а потім ще на одного… Але в результаті Анжела все ж таки дізналася адресу цього «гультяя» і поїхала до нього.
Двері їй відчинив чоловік років п’ятдесяти. З сивиною та щетиною, але на гультяя він схожий не був. Анжела була налаштована на неприємну розмову, проте Георгій, коли все зрозумів, міцно обійняв її, притиснув до себе і навіть розплакався.
– Доню… А я вже й не сподівався…
Нічого теплішого у своєму житті Анжела не чула…
Георгій виявився звичайним чоловіком. У його квартирі не було шкіряних диванів та статуеток із мармуру, але не було й пляшок. Все чисто, прибрано, на плиті варився борщ. У нього навіть був альбом із весільними фотографіями.
Там Анжела зрештою і залишилася. Батько пустив її до себе.
– Тату, скажи чесно. Ви з мамою розійшлися, бо ти не просихав?
Георгій трохи зам’явся.
– Ну, я не тверезник, звичайно. Але було це здебільшого у свята, як і у всіх. Сама ж бачиш, нормально живу… А твоя мама… їй хотілося більшого.
– Я тоді, вважай, зовсім хлопцем був. Працював за копійки, а іноді й без зарплати сидів. То затримували, то просто не виплачували. Ну, вона й пішла від мене.
Анжела не знала, як до цього ставитись. З одного боку, так, вона б не хотіла з дитиною опинитися в злиднях. З іншого боку – всяке в житті буває, треба вміти підтримувати одне одного.
Втім, у минуле вже не повернутися, а отже, і дізнатися, як воно там насправді було, неможливо. Але, зважаючи на все, мати лукавила.
У бабусі теж не було жодних проблем з напоями. Людмила взагалі мало не в долоні плескала від радості, коли побачила онучку.
– Якою красунею виросла! Ти вся в нашу породу, – захоплювалася вона.
З того моменту Анжела ніби знайшла втрачену родину. Мама не дзвонила, лише писала, від сили, раз на місяць. Вероніка та вітчим зовсім мовчали. А батько та бабуся у всьому підтримували, допомагали та брали участь у її житті.
Але щастя тривало недовго. Спершу пішла бабуся. Квартиру успадкував Георгій, але він сказав прямо:
– Як стукне вісімнадцять, перепишу на тебе. Будеш там жити, якщо захочеш.
Своє слово він дотримав. Але через шість років не стало і його. Ліг спати й вже не встав.
Анжела впала в паніку. Все це здавалося несправедливим, адже вони лише нещодавно знайшли один одного. А найголовніше – було незрозуміло, що робити.
Отут вона й зателефонувала матері. Та приїхала без зайвих запитань, навіть допомогла, але раптом почала розпитувати доньку.
– А квартира його на кого оформлена? А в нього ще були діти?
Тоді Анжела думала, що мати просто намагається по-своєму підтримати, заспокоїти, відволікти її. Але вже за два тижні Ольга порушила питання про спадщину. Причому мати чомусь була переконана, що Анжела має поділитися саме з сестрою.
І ось уже три місяці Ольга допікала доньку з цього питання. За кілька днів вона зробила нову спробу. Анжела знову зреагувала б байдуже, але в неї дуже боліла голова і не було жодного бажання спілкуватися з родичами.
– А морда в тебе не трісне? – обурилася вона у відповідь на чергову відмову доньки. – Боря в тебе стільки вклав! Тепер ти повинна допомогти сестрі!
– Я нікому, нічого не винна! Ні тобі, ні йому, ні вашій Вероніці! Тільки собі.
Після цього Анжела кинула слухавку та заблокувала матір та сестру. На секунду вона задумалася, а чи не продати обидві квартири, й не почати нове життя в іншому місті, де ніхто не нагадуватиме їй про «борги», але поки вона обмежилася чорним списком.
Анжела лежала на ліжку, дивилася в стелю і думала, як дивно іноді складається життя. Рідні лише відвертаються та вимагають, а ті люди, яких мати називала «нікчемними гультяями», дали їй будинок та тепло.
Колись Анжела не знала, куди приткнутися, тепер у неї є своє нерухоме майно. Не позичене, не вкрадене, а отримане по закону. І вона його нікому не віддасть!
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
