– А моєму Сергійкові не пощастило! У городі «травища» вимахала… адже вдома сидить Вєрка… квапливішою треба бути

Антоніна, жінка спокійна, розважлива, і вислухати може й поговорити – гарна жінка. Любить на «майданчику» попліткувати.

«Майданчик» цей – для сільських бабусь, як червоний куточок, де і «політінформацію» провести можна, і поскаржитися, і «думкою обмінятися», і отримати співчуття.

Сумки на траві залишать, стануть у купку, і, перш ніж по хатах розходитися, душу розмовами відведуть, а потім уже повільно розходяться.

От і Антоніна не пропустить нагоди, щоб не затриматися, у неї й тема для розмови є, особливо, якщо Валентина поряд – ровесниця її.

Про що б не говорили, Антоніна все на те саме розмову переводить:

– Пощастило тобі, Валю. І сину твоєму пощастило… з такою невісткою.

– А чим нам пощастило? – Валентина хустку поправила, чекає на відповідь, бо не зрозуміла спочатку, що це за везіння таке. – Думаєш, скарб знайшли? – Сміючись, спитала жінка.

– Та вважай, що так! Невістка у вас – справжній скарб. Хоч і молода Галя ваша, а працювати вміє, повертається спритно, все в її руках горить.

Валентина погоджується.

– А-а-а, ти ось про що. Ну-ууу, що є, то є, Галка у нас хороша господиня, тішуся я, скаржитися гріх. Та й на що скаржитися? Живуть із Колею душа в душу… тьху-тьху-тьху, – відвернувшись, про всяк випадок каже Валентина. Видно, що рада за молоду сім’ю.

Антоніна зітхає.

– От і я кажу, що на городі у них, у Галки з Миколою, так і пашить, так і пашить, як на дріжджах усе росте.

– Ось як повз іду – любо-дорого подивитися… і коли вона встигає? – Антоніна, зітхнувши й махнувши безнадійно рукою, продовжує ділитися своїм сумом.

– А моєму Сергійкові не пощастило! У городі «травища» вимахала… адже вдома сидить Вєрка… квапливішою треба бути. Сергій день у день на роботі, скільки рейсів за день зробить на своєму самоскиді, вмотується хлопець.

Усі знають у селі Сергія. Хлопець високий, здоровий, широкоплечий, одним словом, зростом і силою не обділений. Треба сказати, що працювати ще до армії почав – вивчився та водієм став.

А вже потім одружився. В один місяць із Миколою – своїм ровесником – весілля зіграли. Микола з Галкою одружився, а Сергій за дружину Віру взяв. Галя та Віра теж з одного року.

Валентина, мати Миколи, на невістку не скаржиться, всім задоволена, живуть добре. Антоніна теж наче жінка спокійна, не скандальна, але дуже переживає, що у Віри на городі непорядок. Ну що сказати, може й справді не пощастило Сергію.

І справді, якщо заглянути на город до Гали, то грядки без трави, як на виставці, все росте, пашить, доріжки рівненькі та все вчасно полито, навіть якщо дощу немає.

Дивишся, і господиня на городі з’явилася, нахиляється, помітивши травинку. А біля воріт трактор забурчав – це чоловік Микола приїхав із роботи. Трактор гарячої пори можна і біля воріт на ніч залишити, раніше так і робили.

Йде додому, вмивається, перевдягається, на столі вечеря приготована дбайливою дружиною. І він, поївши, біжить на город.

І ось уже у чотири руки з дружиною працюють, перемовляються, посміюються, задоволені врожаєм. Потім Микола поливати береться, шланги тягає, а дружина допомагає.

А дитинка їхня півторарічна тим часом у бабусі – у Валентини, вона посидить з онуком, поки молоді зайняті. Ну а як упораються, разом потім додому йдуть.

Якщо городами пройтися, то і Віру можна побачити. Тільки вона постійно одна. Схопиться за сапку, тільки в роботу втягнеться, малюк заплаче, все кидає, біжить до нього.

А ввечері за брамою самоскид підкотив, це Сергій з роботи повернувся. Вийшов водій, потягнувся, пішов не поспішаючи додому, вмився, за стіл сів, поїв також не поспішаючи, на диван ліг – адже втомився на роботі. Мати йому завжди так казала: «втомився, синку, приляж, робота не втече».

Ось і лежить Сергій досі, не поспішає на город, Вєрка все одно вдома сидить, хай порпається. А він рейсів багато зробив, йому треба відпочити.

Та й хіба чоловіча справа щодня на грядках траву, як гусак, щипати? На те дружина є. А інакше – навіщо одружився?

І так щодня – Віра до ночі порпається, шланги тягає, город поливає.

«Майданчик» біля перехрестя селяни досі «п’ятихвилинкою» звуть – зручне місце, залишилося тільки лавки поставити та навіс від дощу.

День пролетить, інший почнеться, а для всіх тих, хто з магазину повертається, – місце для розмов одне й те саме. І Антоніна за звичкою зупиняється, засмучується мати Сергія, що Вєрка в них зовсім некваплива.

– Ну що я можу зробити, коли таку вибрав?! Адже сам вибирав, я не втручалася. – І вигляд у неї такий, ніби змирилася вона з долею сина, погоджується у всьому.
***
Ще рік минув. На городі у Сергія та Віри майже все травою заросло, бур’ян із парканом скоро зрівняється. І тільки виділяється клаптик з картоплею, більш-менш від трави врятований, а то й не бачити було б картоплю.

Нема кому полоти тепер, нікому за городом стежити. Пішла Віра від нього. А Сергію, як завжди, не до городу. Втомлюється він, рейсів багато робить, як каже Антоніна.

А на улюбленому «майданчику», як і раніше, «думками обмінюються».

– Не можу зрозуміти, – журиться Антоніна, – чого їй треба? Що не так? Хіба мій Сергій не працює? Хіба не приносить гроші? – Дивувалася вона.

– У будинок зайдеш, все є, в город заглянеш – землі повно, сади, що хочеш … а вона збрикнула і пішла, – Антоніна зітхає. – Ні, одразу я зрозуміла, що Сергію моєму з дружиною не пощастило.

Залишається лише додати: із колишньою дружиною.

А Віра тим часом переїхала на кінець села до своєї бабусі у невеликий будиночок. Нехай незграбний, але свій він у них.

І треба сказати, швидко будиночок перетворився: у палісаднику квіти ростуть, на городі грядки з’явилися. Трохи зовсім, аби сил вистачало обробити, а прогодуватися їм вистачить.

Бабуся Надія вже в роках, далеко ходити не може, до того ж магазину Віра бігає. Натомість за малюком Надія Іванівна доглянути може. Так і живуть, радіють.

І тільки Антоніна ходить, зітхає, сина шкодує і зрозуміти не може, чого ж цій Вірці треба було? Невже зі старою бабкою їй краще жити?

Сунувся якось Сергій до них, та Віра відмовилася повертатися. Все стояла, дивилася на нього, чекала, що може запропонує допомогу… Але промовчав Сергій, на сина уваги не звернув, навіть у город не зазирнув.

– Ну і прощавай тоді! Ляж відпочинь, а то, стільки рейсів бідолашний зробив, тільки без нас, – сказала Віра і зачинила за ним хвіртку назавжди…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Можливо і вам траплялися такі не тямущі Антоніни? Підтримайте автора вподобайками, – вам не складно, а мені приємно!