– Аліно, ну вистачить робити мені нерви з цією дачею! Що я батькові мусив сказати? Запропонувати йти на вокзал? – роздратовано огризнувся Максим. – Подумаєш, не прибрав за собою! Світ не зупинився

– Чудово! Тобто місяць тому ти мені кивав із важливим виглядом просто так, для галочки, а тепер знову пустив свого батька до нас на дачу, – сердито випалила Аліна, злісно примружившись.

– Аліно, ну вистачить робити мені нерви з цією дачею! Що я йому мусив сказати? Запропонувати йти на вокзал? – роздратовано огризнувся Максим.

– Подумаєш, не прибрав за собою! Світ не зупинився.

– Не зупинився! Просто твоя дружина кілька вихідних вигрібала сміття, начищала туалет за чужим мужиком і різалася об уламки від пляшок.

– Ну, і ми лише залишилися без малини, тому що цей слон завалився на неї, поки був під градусом. Невелика проблема, правда? – із сарказмом процідила жінка.

– Аліно… Ну ти ж його знаєш. Тобі було б легше, якби він у такому стані пішов з дому і замерз у якомусь підворітті? – почав тиснути на жалість чоловік.

– А тобі буде легше, якщо він, наприклад, ненароком влаштує пожежу і вчадіє чи поріжеться сокирою?

– Якби не було у нього перевального пункту, то він нікуди й не намилювався б. Мирився б з твоєю мамою, як і раніше, і не чіпав нас.

…Сім’я Максима завжди нагадувала Аліні порохову бочку, тільки замість ґнота там була свекруха, Зінаїда Ігорівна. Скандали між свекрами спалахували буквально по клацанню пальців.

На ювілеї якогось далекого родича мати чоловіка в припадку люті запустила в благовірного кришталевою салатницею, повною оселедця під шубою, через невдалі жарти.

А два роки тому зачинила Віктора Степановича на неопалюваному балконі в мороз, бо той мав необережність розкритикувати її нову стрижку.

Спочатку невістка приходила в тихе збентеження від таких витівок. Вона приїжджала до свекрів, намагалася відпоювати їх чаєм, вислуховувала, мирила, волала до здорового глузду… Все марно. Якщо вони й мирилися, через тиждень все одно знову летів посуд.

– Та забий ти на них, – відмахувався тоді чоловік, спокійно попиваючи чай під крики, що долинали з сусідньої кімнати. – Потрощать і заспокояться.

– А якщо ні? Розлучаться ще, – нервово заперечувала Аліна.

– Хто? Вони? Я тебе благаю… – посміхнувся Максим. – Це в них такі ігри. Скільки себе пам’ятаю – завжди горлянки один одному рвуть і валізи збирають, а наступного ранку знову сюсюкаються. Нікуди вони не подінуться.

Через кілька років Аліна справді звикла. Вона майже припинила реагувати на щотижневі «чубанини» між свекрами. Вже знала: вони покричать, покидаються речами та заспокояться.

Її все влаштовувало. До одного моменту.

Минулої осені Аліна нарешті здійснила свою мрію, і в них з’явилася дача. Скромний дерев’яний будиночок зі старим яблуневим садом.

Ідеальний притулок від міської метушні та настирливих колег, які не соромляться дзвонити по роботі навіть уночі.

Аліна із задоволенням поралася з плануванням, вибирала фіранки та скатертини, ділила ділянку на грядки й вже уявляла, як вони з Максимом будуть разом пити каву в альтанці.

Усі її плани впали тієї ж зими…

В один із похмурих днів на порозі їхньої квартири раптово намалювався пом’ятий життям, хмелем та дружиною, Віктор Степанович.

Свекор пустив скупу чоловічу сльозу і розповів трагічну історію про те, як безжальна мегера-дружина виставила його на лютий мороз.

– Діти, пустіть мене на дачу поки пожити, га? – попросив Віктор, шморгаючи червоним носом. – Поки Зінка не охолоне і не покличе назад. Вона покличе, я знаю її.

Аліна та Максим переглянулися.

– Ну-у… – невпевнено простягнув син. – Гаразд. Їдь, тату. Живи, скільки влізе.

Невістка теж не стала вставати в позу. Надворі стояв кінець січня. Будиночок все одно простоював без діла. Заодно за майном буде кому доглянути.

Свекор засів там на цілий місяць. Молодята його не відвідували. Робота, справи, метушня… Та й навіщо заважати дорослій людині?

Коли Зінаїда Ігорівна нарешті заспокоїлася і наказала чоловікові з’явитися додому, подружжя поїхало перевірити свої володіння. Тоді Аліна і застигла у дверях від побаченого.

Усередині ніби череда мамонтів пройшлася. Виникло стійке відчуття, що весь місяць свекор цілеспрямовано смітив довкола себе. Стільниці покривав липкий товстий шар жиру та пилу.

У раковині стояла ціла башта тарілок із засохлими рештками їжі. Від постільної білизни несло гірше, ніж від мокрої ганчірки для підлоги. І це далеко не все.

Аліна мовчки натирала забруднену брудом і бог знає чим ще підлогу до глибокої ночі, намагаючись не плакати від образи.

Фіранки довелося викинути: на тканині красномовно красувалася підпалина від недопалка. Спочатку Аліна не дорахувалась частини посуду, а потім знайшла уламки під диваном.

Мабуть, свекор хильнув лишку, випадково розбив тарілки й вирішив замести сліди злочину. Буквально.

– Це жерсть… – видихнула вона того вечора, без сил звалившись на той самий диван. – Сподіваюся, більше таких проблемних гостей ми не матимемо?

– Та-ак … Запустив батько тут все, звичайно, – винувато сказав чоловік. – Ну, у нього ж депресія, мабуть, була жорстка, от і насвинячив. Сама розумієш, у такому стані навіть з ліжка підвестися – вже подвиг…

Дружина зітхнула і вирішила не робити з мухи слона. Раз чоловікові було настільки паршиво, можна один раз увійти в його становище, стиснувши зуби.

На жаль, після першого разу, зазвичай, буває й другий.

Весною свекри знову зчепилися не на життя. І знову все повторилося. Тільки тепер розпочався городній сезон, і подружжя навідувалося за місто щовихідних.

Аліна мріяла, як відпочиватиме на дачі. У крайньому разі, працюватиме, а потім пожинатиме заслужені плоди. Натомість вона стала нянькою для дорослого чоловіка!

Кожен приїзд був схожий на день бабака: Аліна охала, ахала і зрештою мчала з ганчіркою прибирати за неохайним свекром, поки він нарікав на здоров’я.

Але навіть брудні кухлі швидко померкли на тлі нових звичок родича. Віктор Степанович щільно взявся до ландшафтного дизайну.

Спочатку він, солідно прийнявши на груди, звалився на тюльпани, переламавши своєю вагою половину стебел. Через тиждень цей горе-городник залив всю цибулю. А потім він завалився в кущі малини.

Коли Аліна намагалася його відчитати, він лише кліпав каламутними почервонілими очима.

– Винен, каюся. Грішний. Востаннє, Аліночко… Зіночкою присягаюся, востаннє, – обіцяв він і гупав себе кулаком у груди.

А наступні вихідні Аліну знову зустрічали розтоптані клумби та сміття.

На щастя, через місяць Зінаїда Ігорівна знову повернула свого невдаху, і кошмар закінчився. Але Аліна вже зрозуміла, що це продовжуватиметься.

– Максиме, я на таке не підписувалася! Я думала, він нам дякую скаже, а він… Посади свиню за стіл – вона й ноги на стіл!

– Наступного разу говори своєму батькові, що хочеш, але щоб його тут більше не було! – Сказала вона чоловікові, коли вкотре навела красу на дачі.

Максим тоді кивнув, допоміг винести кілька оберемків гілок, і більше вони до цієї теми не поверталися. Аліна гадала, що вони домовилися. Даремно…

– Господи, Аліно, ну що ти так драматизуєш? Головне, що всі живі та здорові. Ну поміняємо ми цю твою фіранку. І земля теж все стерпить. Виростиш свою малину заново, – відмахнувся Максим. – Нічого жахливого не сталося.

Аліна дивилася на чоловіка і бачила, що волати до совісті та здорового глузду тут марно. Потрібно було терміново змінювати тактику, поки від її улюбленої дачі та нервової системи не залишився один фундамент.

– Так? Добре! – сказала вона спокійніше. – Тобі шкода твого тата? Гаразд. Але це твій тато. А значить – твій головний біль! Як тільки він з’їде – вичищатимеш ці авгієві стайні ти!

– Причому ти не просто розтягнеш пил віником по кутах, а віддереш все до скрипу та блиску, як це роблю я. Відмиєш плиту, вигребеш попіл від тютюну, винесеш пляшки, в які він справляв свою потребу, ручками випереш білизну.

– Аліно, ти що? – розгубився чоловік. – Ми ж сім’я…

– Я не договорила, – обірвала його дружина. – Якщо ти не хочеш махати шваброю, ми звернемося до клінінгу. Я більше й пальцем там не ворухну!

– Тільки зваж, що обійдеться це не дешево. Виїзд за місто, такий фронт робіт… І всі ці гроші я віднімаю з нашого бюджету на харчування.

– У сенсі?

– У прямому! Мені для життя цілком вистачає хлібців, сиру та гречки. А ось тобі доведеться на місяць забути про чипси, червону рибу, стейки та солодощі.

– Ах так, і про твоє улюблене крафтове пінне теж. Жуватимеш порожню вівсянку на воді! Вибирай, – варіантів лише два.

Чоловік почервонів. Перспектива сидіти на жорсткій дієті через косяки батька його не радувала.

– Ой, та гаразд. Подумаєш, прибратися! За кілька годин упораюся, – кинув він.

…Через кілька тижнів впевненість Максима зіткнулася із суворою реальністю. Ще на порозі він мало не задихнувся від задушливого амбре хмільних парів, брудного одягу і скислого супу. Батько примудрився перевершити сам себе.

Чоловік був упевнений, що впорається швидше за дружину. Він же куди сильніший і витриваліший. Але не тут-то було! Виявилося, що однією лише губкою змити застарілий жир із плити неможливо.

Довелося перебирати всю хімію, від якої сльозилися очі. Вигрібаючи недопалки, дбайливо утрамбовані батьком у горщики для розсади, син тихо матюкався крізь зуби.

Найскладніше було з санвузлом. І справа не лише у гидливості. Спина ще кілька днів нила від тривалого стояння у позі букви «зю». Ще довше смикало пальці від хімічних опіків: Максим був переконаний, що рукавички чоловікам не потрібні.

Додому «прибиральник» повернувся глибоко опівночі. Обличчя втомлене, під очима – кола, руки трохи тремтіли від перенапруги.

Він мовчки стягнув кросівки, пішов у ванну і хвилин двадцять стояв під гарячим душем, намагаючись змити з себе чужий бруд.

– Ну, що? Як успіхи? – єхидно поцікавилася Аліна, коли Максим нарешті впав у ліжко.

– Як, як… Завтра ще поїду, ось як, – пирхнув чоловік. – Дорослий мужик, а нагидив, як стадо поросят… У мене трохи спина не луснула.

– Ну, нічого. Адже світ не зупинився, – його словами відповіла дружина. – Натомість ти тепер розумієш, чим я займалася щовихідних.

Чоловік нічого не відповів. Лише тяжко зітхнув і провалився у важкий сон без сновидінь.

…Минуло два місяці. Аліна готувала вечерю, коли пролунав дзвінок. Та сама мелодія, яку Максим поставив на батька.

Жінка напружилася і вийшла в коридор, щоб підслухати розмову. «Не дай боже він знову його пустить», – подумала вона, стиснувши зуби.

Але трудотерапія дала свої плоди.

– Тату, пригальмуй… – сказав Максим, вислухавши сльозливі скарги батька на стерву матір. – Ми продали дачу два тижні тому. Там гемору було більше, ніж користі.

– Тож нічим допомогти не можу. Винаймай квартиру, йди до друзів, або мирися з матір’ю. Загалом – розбирайтеся зі своїми проблемами самі.

У Аліни відлягло від душі, і вона повернулася на кухню.

Віктор Степанович та Зінаїда Ігорівна так і не змінилися. Вони продовжували із захопленням псувати нерви один одному. Зате змінилося дещо інше.

Максим не пішов стопами своїх батьків і вирішив відстоювати свій власний чистий і спокійний куточок разом із дружиною. О як допомогло! А то звик чужими руками жар загрібати, – не на ту натрапив!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, дякую за вподобайки!