– От ми й зустрілися, тату, – сказала вона, змахнувши листочок, що прилип до таблички. – Шкода, що так і не поговорили. Думаєш, мені не варто приймати твій заповіт? Але, якщо ти сам того забажав…

Марія про свого батька знала мало. Знала, що вона схожа на нього кольором волосся, що висока – у нього, що він працював архітектором і часто роз’їжджав у відрядження.

Власне, із такого відрядження він і не повернувся. Він не пішов із життя, як можна було б подумати, а просто зустрів там жінку, яку полюбив сильніше, ніж її маму, і приїхав уже тільки на розлучення.

– Не буде тобі щастя! – шипіла мама Марії, Наталя Олександрівна, коли вони з чоловіком отримали свідоцтва про розлучення.

– Наташ, серцю не накажеш … Але я про Машу не забуду, – присягнув він і поїхав.

Наташа не повірила жодному слову, та й правильно зробила, тому що все його “не забуду” звелося до того, що він надсилав Марійці раз на місяць трохи грошей, та через раз цікавився її самопочуттям, а потім і цього не робив.

Як сказала Наталці колишня свекруха, нова дружина йому заборонила спілкуватися з Машею. А він і не чинив опір.

Спочатку Марійка вірила, що батько її не покинув, що він не такий, як про нього каже бабуся, і що він обов’язково повернеться, але з роками розлютилася – не батько він їй, так, далекий родич.

І, вирушаючи до нього на цвинтар, Маша була спокійна.

Вона вийшла з автобуса в маленькому селищі, де її батько і прожив решту своїх днів, тут, як їй відомо, він виростив сина, тут же й пішов із життя.

Маша вилізла з міжміського автобуса, який зупинився там дорогою, і пішла шукати біля станції таксі, що виявилося проблематично.

Водій єдиної припаркованої машини нарешті помітив її:

– Дівчино, вам куди?

– А готель тут є? – Запитала Марія, заздалегідь вона не спромоглася про це дізнатися, поїздка взагалі вийшла спонтанною.

– Є, – посміхнувся чоловік, – Два. Вам у той, що дорожче, чи той, що дешевше?

– Ну… дорожче, – Маша вирішила, що у селищі дорогий готель навряд чи буде за вартістю, як п’ятизірковий.

Містечко виявилося милим. Чисте, зелене, висоток ніде немає, люди неквапливо ходять уздовж головної вулиці, пташки співають.

Машу висадили біля готелю, і вона пішла заселятися. Вже на цьому етапі виникли труднощі. Жінка, яка працює на рецепції, розгорнула її паспорт і відразу випустила його:

– Бєлікова?? Донька Олега Бєлікова?

Прізвище у Марії залишилося батькове, тому вона кивнула.

– І що ти тут забула? Три місяці минуло, як твого батька немає! Три! Не приїхала, не відвідала та й за його життя не цікавилася його здоров’ям. Грошей не надсилала. Що зараз хочеш? За спадщиною з’явилася?

Поїздка обіцяла бути веселою.

– Не ваша справа, – кинула у відповідь Марія. Це на вигляд вона дівчинка – божа кульбаба, але, якщо її зачепити, то можна познайомитися з іншою стороною її особистості.

– Ах ти… як ти зі мною розмовляєш? Я вдвічі старша! Нахабниця, – злилася жінка. – Знаєш, що? Селися в іншому місці! Хоч під мостом ночуй – мені байдуже! Та тобі буде й корисно!

Марія подумала, що варто не роздмухувати скандалу і перебратися в дешевий готель, але тут із кімнати для персоналу виплив господар цього негостинного закладу. Кремезний чоловік гаркнув на співробітницю і сам видав Марії ключі від номера.

Не минуло й години, Марія навіть сполоснутися не встигла, як у номер вимогливо постукали.

– З’явилася, так? – одразу дорікнула жінка років п’ятдесяти, протискаючись у кімнату.

– Вибачте? – Розгубилася Маша, але відразу схаменулась, – Залишіть приміщення! Вас ніхто сюди не запрошував!

– Це ти покинь моє місто, – узялася в боки жінка. – А то я не подивлюся, що Олег тебе донькою вважав!

Марію осяяло – це його дружина. Інна. Ймовірно, співробітниця, яка вичитувала Марії під час заселення, була її подругою.

– Хто вам сказав, що я тут?

– Добрі люди! – Вигукнула Інна.

– А цим добрим людям набридла їхня робота? – Жорстко сказала Маша. – Розголошувати дані постояльців – це звільнення. І я думаю, що у вашому містечку знайдеться чимало охочих обійняти її посаду.

Інна впала у ступор. Вона, як і її подруга, чекала, що візьме нахрапом. Чекала, що приїде сором’язлива молода дівчинка, яку можна заплутати чи залякати, наплести їй будь-якої нісенітниці, а потім і спровадити. А Маша не така!

– Світлана мені нічого не говорила, я сама здогадалася.

– Ага, і мій номер вгадали, – усміхнулася вона.

Інна, відсунувши валізу, сіла в єдине крісло, склала руки на колінах і зітхнула, подивившись на Марію жалібним поглядом. Змінила тактику, очевидно.

– Вибач. Я не повинна була сюди вриватися, – відповіла вона, – Навіщо ти приїхала?

– Начебто самі не знаєте.

– Хочеш забрати квартиру? – питала вона з інтонацією бідної сироти, але Маша розуміла, що Інна навмисне вивертає все так, ніби вона їх грабувати приїхала.

– Ні. Приїхала одержати те, що мені заповів батько. І сподіваюся, що ми швидко залагодимо це питання.

– Нічого твого тут і не може бути!

– Треба ж! А його заповіт говорить про інше, – посміхнулася Маша.

З квартири Інну ніхто, звісно, ​​не виселить. У Інни з Олегом дві двокімнатні квартири, і оскільки Олег повністю заповідав свою частину спільного майна Марії, вона сподівалася вирішити все швидко.

– Він не в собі був!

– Вже ви повинні знати, що він був при своєму розумі, я впевнена, що вся його мед книжка була уважно вами вивчена, щоб знайти, за що зачепитися.

– Повірте, всім буде простіше, якщо ми з вами поділимо квартири, – одна вам, одна мені. А не вступатимемо в права в рівних частках і пилятимемо кожну з них навпіл.

Жест батька був дивним. Заповіт він написав на Марію, а за день до того, як його не стало, їй надійшло повідомлення – “вибач мені”. Мабуть, він хотів викупити те, що зникло з її життя, коли вона навіть до школи ще не ходила.

– Маша … – Прошепотіла Інна, – у твого брата ось-ось народиться дитина. Вони із дружиною живуть у нашій другій квартирі. Ти пропонуєш мені забрати їх до себе і тіснитися вчотирьох у двійці?

Інна ненавиділа чоловіка через те, що він зробив. Відписати свою половину зовсім незнайомій дівчині, а не синові, якого виростив.

– А я яке маю до цього відношення?

– Справедливо – ти не можеш нічого вимагати, ви з батьком навіть не спілкувалися.

– Через кого ми, до речі, не спілкувалися? – Відповіла Маша. – Ось ви сидите тут, така нещасна, а чи не ви ставили батькові ультиматум колись?

– Я з нього відповідальності не знімаю, але ви ж не думали, як я буду рости без батька. Чому я маю думати про вас?

– Бо інакше станеш такою, як я, – відповіла Інна.

Їхня коротка і єдина зустріч на тому й закінчилася.

Маша провела кілька днів у селищі, погуляла вулицями, уявляючи, як могла б приїжджати сюди до тата на канікули, і це містечко і для неї стало рідним, і заїхала на цвинтар, купивши на вході вінок.

– От ми й зустрілися, тату, – сказала вона, змахнувши листочок, що прилип до таблички. – Шкода, що так і не поговорили. Думаєш, мені не варто приймати твій заповіт? Але, якщо ти сам того забажав…

І Маша вступила в права, чесно отримавши квартиру, яка була, може, не так їй і потрібна, але вона розсудила, що не буває зайвих грошей.

Інна її прокляла. А Марія, сама того не бажаючи, мабуть, тішилася такою своєрідною помстою через багато років.

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!