– Ану зменш тон.
– Мамо, що означає «немає грошей»? Ми ж домовилися, ти обіцяла мені… – ледве стримуючи сльози, прошепотіла Настя.
Літня жінка навпроти склала руки на грудях і, чітко вимовляючи кожне слово, відповіла:
– Я ж сказала, в Андрія зламалася машина. Я віддала йому всі гроші, сину потрібна машина.
– Але ж ти обіцяла їх нам. Як ти могла…
– А ну зменш тон, ти з матір’ю взагалі як розмовляєш — нічого не переплутала? Гроші мої, що хочу з ними, те й роблю. Андрію складно, у нього дружина, двоє дітей, ще й машина в самий невідповідний момент вийшла з ладу. Якби ти була менш егоїстичною, то зрозуміла б мене.
Анастасія закусила губу. Почуття дитячої образи з’являлося щоразу, коли доводилося спілкуватися з мамою.
А все тому, що, скільки себе пам’ятала Настя, у сім’ї у неї було дві дитини – «сонечко» і «ця, друга, як її там», у ролі якої вона завжди була. Андрій – старший, та ще й хлопчик, йому діставалася вся увага, турбота та любов матері, тоді як Анастасія якщо й отримувала, то якісь дрібнички. А частіше – лише закиди.
Коли вони з братом подорослішали, ситуація не змінилася: допомогу та підтримку мати забезпечувала лише сину, тоді як з дочки лише вимагала грошей, допомоги та подарунків.
Аргумент у матері був залізний. Вона – мати. Виростила, виховала, а отже – дочка тепер їй повинна завдячувати. І начхати, що основна маса уваги та ресурсів була вкладена далеко не в дочку.
Ось і зараз все так само вийшло. Ще три місяці тому, коли Настя з чоловіком збиралася купувати дачу, мати запропонувала цілком робочу, як на той момент здавалося Анастасії, схему.
А саме: вмовила дочку із зятем вибрати будинок трохи більший, але при цьому – в гіршому стані, ніж перший, який був більш доглянутий спочатку.
Сама мати при цьому обіцяла сплатити будматеріали для ремонту, та й у міру сил допомогти з облаштуванням. Натомість вона хотіла одну кімнату в будинку та, звичайно, город під посадки.
Оскільки Настя з чоловіком на садово-городню романтику не претендували, а дачу розглядали виключно як місце відпочинку від міської метушні, пропозиція видалася їм привабливою.
І ось зараз вони залишаються з будинком, у якого протікає дах та обсипається штукатурка. Тобто нормально відпочивати там їхня родина не зможе ще років три-чотири, доки не відкладуть поступово гроші на ремонт і не приведуть все до ладу.
Адже якби не поклала надії на матір і взяли вони з Іваном той миленький двокімнатний будиночок, то змогли б вже цього року розташуватися там з усіма зручностями.
Так, було б тісно, та їм не звикати. А користі з цього просторого будинку, якщо в ньому жити нормально не можна навіть влітку!
Засмучена, Анастасія йшла від матері додому, насилу стримуючи сльози. Як пояснити чоловіку, що грошей не буде? Адже він її попереджав, мовляв, дивись, Настя, мати твоя може в останній момент все «сонечку своєму» віддати.
Адже мати має рацію, гроші її, що хоче з ними, те й робить. Але ж не можна так, спочатку пообіцяти, а потім скасувати все.
– Ну, чому ж не можна? – хмикнув чоловік, вислухавши скарги жінки. – Згадай, що вона завжди так чинила стосовно тебе. З нашими дітьми так само. Чому, думаєш, усі четверо бабусю не особливо й шанують?
– Я ж думала, вона… Вона ж сама хотіла, щоб дача, щоб відпочивати там, город… Розумієш, вважала, що якщо і її інтерес є, то вона так не зробить, а вийшло ось як…
Жінка таки розплакалася. Чоловік лише обійняв її, притискаючи до себе, і тихо пирхнув.
– Ну, все, все. Чи не біда. Я маю план Б.
– Це який? – від подиву сльози миттєво висохли.
– Будинок не тільки твоїй матері сподобався, а й моїй. І город вона із задоволенням посадить. І, до речі, про можливість відпочивати на природі вона також давно мріяла.
– Вона ж мешкає в іншому місті!
– Ага. І дуже вдало саме через те село, де ми купили дачу, йде автобус від них до нас. Так що мамі буде зручно добиратися, жити влітку на дачі, а взимку їхати до себе в місто. Разом з онуками більше часу проводитиме, як й хотіла.
– Страшновато. Все-таки мені вона чужа людина… — пробурмотіла Анастасія.
– Настя, а твоя мати мені що, рідна? Але я погоджувався, щоби вона з нами відпочивала. Хоча характер у неї не найприємніший, та й ставлення що до мене, що до тебе, що до дітей ніяке.
Вибору особливо не було, насправді. Взяти гроші у свекрухи – і вони зможуть вже цього літа насолоджуватися відпочинком на природі, як і мріяли.
А якщо робити все самим, то це збирати кілька років. Або брати кредит, а це і переплачувати, і постійно тремтіти, що раптом щось станеться і вони не зможуть вчасно віддати платіж.
Виходу не було, Насті довелося погодитись. Хоч і підозрювала вона, що добром це не скінчиться. Щоправда, проблем завдала не мати чоловіка, а її власна. Почалося все через пів року.
– А сюди диван. Кутовий тільки не світлий, а темно-сірий, — замріяно посміхнулася Настя, повертаючись до чоловіка. Іван, кивнув і пообіцяв дружині, що ось з наступної ж зарплати обов’язково замовить потрібний предмет меблів.
– Краса, — підтримала розмову свекруха. – Діти, квіточки на вікна прилаштувати, чи вам вони не потрібні?
– Потрібні, — запевнила її Настя. – Нам у кімнату – так точно треба.
За минулі пів року зі свекрухою довелося спілкуватися більш тісно. І, з подивом для себе, Настя виявила, що вона не така вже й суха і байдужа, як їй здавалося раніше. Просто не особливо балакуча.
Настя зробила гарне фото відремонтованої дачі та поділилася ним у соц мережі. А цього робити було не варто. Бо вже ввечері, коли всі зібралися за столом і почали відзначати невелике новосілля, телефон Насті задзвонив.
– Слухаю, — жінка підняла слухавку, не подивившись, хто саме дзвонить. Як виявилося, зробила це дарма.
– Чудова дача вийшла, дочко, — скрипучий голос матері з першого звуку викликав бажання кинути слухавку. – Нарешті буде місце, де можна відпочити від міста. Коли приїжджати?
Настя придушила нервовий смішок. За тридцять п’ять років свого життя та спілкування з матір’ю вона так і не змогла зрозуміти, як можна бути настільки безпринципною і нахабною по відношенню нехай і не до єдиної, але все ж таки – своєї дитини.
– Тобі ніколи, — різко позначила вона. – Коли ми в тебе грошей попросили на допомогу з ремонтом, то ти що нам сказала?
– Я все пояснила, Настя. Андрію теж терміново потрібні були гроші, і…
– От і відпочивай тепер в Андрія, — їдко промовила жінка і кинула слухавку. Настрій різко зіпсувався. Домашні, які сиділи за столом, переглянулися, після чого свекруха тихо запитала.
– Мати?
Жінка лише кивнула. Вона підозрювала, що це не кінець. І точно – о другій годині ночі пролунав дзвінок вже з телефону брата.
– Що сталося, Андрію? – Сонним голосом промовила вона.
– Мамі з серцем погано. Терміново приїжджай до неї, — вибагливим тоном промовив Андрій.
– Андрію, я взагалі на дачі. І автобус буде лише вранці.
– Виклич таксі.
– Яке таксі в цьому районі о другій годині ночі?
– Ну, я не знаю, придумай щось. Треба з мамою побути, доки швидка не приїде, та й загалом, доки їй краще не стане.
– Так, постривай, ти живеш за два кілометри від маминого будинку. І в тебе машина, на яку, до речі, мати тобі грошей дала пів року тому.
– А, зрозуміло все. Помститись вирішила? Принциповість увімкнути? Мені потрібне було авто, зрозуміла? Я не…
Що там брат мав намір сказати, Настя вже не почула. Чоловік, якого розбудила її розмова, забрав телефон і відключив його.
– Ваня, ну ти що робиш? А якщо правда щось… — почала Анастасія. Але чоловік, якому вже набридла ця вакханалія, швидко цмокнув її в ніс і промовив.
– З твоєю матір’ю щотижня щось трапляється. Постійно, коли щось не по її, чи вона хоче чогось для себе домогтися, у неї то голова, то дупа, то ще якась напасть.
– А якщо справді щось трапилося?
– Якщо навіть щось трапилося, ти до ранку нічого не вдієш і нікуди поїхати ти не зможеш. Сенс собі нерви тріпати?
Анастасія зітхнула. Правду кажуть, що чоловіки істоти набагато менш чутливі і значно логічніші. Все в нього просто. А вона ось до ранку заснути не зможе тепер.
Вранці на неї чекав сюрприз. На телефонах матері та брата її було додано до чорного списку. І раніше вона пішла б з’ясовувати стосунки, просити за щось вибачення, намагалася б помиритися, але…
Далися взнаки пів року спілкування зі свекрухою. Поволі, потихеньку, день за днем, але жінка змогла на особистому прикладі їй пояснити, що таке «власний простір», «особисті кордони», а ще – яким маніпулятором насправді була родина Насті.
Чесно кажучи, тільки коли людина з боку розповідала все це і пояснювала, у жінки розплющились очі. Адже що вона має від своїх «сімейних зв’язків»? Спілкування, після якого вона завжди в сльозах і нервах?
Відсутність допомоги та підтримки? Причому добре б фінансової, так і моральної не було ніколи. І що вона втратить, якщо обірве контакти?
От і не поїхала вона нікуди. Залишилась на дачі, допомагала свекрусі із закрутками на зиму.
А потім телефон знову задзвонив. З’явився брат, який повідомив, що мама все ще засмучена через її поведінку, але Настя має шанс виправитися.
– Нехай вона до тебе на дачу приїжджає. Відпочине, розвіється, а там і помиритеся.
– Ні, Андрію, нікого з вас на нашій дачі й близько не буде.
– У тебе ж чотири кімнати там. Що, шкода виділити одну для рідної матері? Адже одна все одно вільна. В одній ви з чоловіком, в іншій хлопці, в третій – дівчата.
– А в четвертій – Ольга Михайлівна.
– Це хто?
– Свекруха.
– Тобто ти чужу тітку вітаєш, а матері рідній місця не знайдеш?
– Ну, так чужа тітка дала мені грошей на ремонт дачі, а рідна мати вирішила брату купити машину. От нехай у машині й відпочиває.
– Знову ти за своє? Слухай, сестро, тобі наче п’ять років, якісь дрібні образи постійно…
Трубка знову була кинута. Пояснювати щось було безглуздо, Андрій все одно не зрозуміє. Виховали його так, що сестра – це лише додатковий банкомат та виконавець його бажань. А її почуття, емоції та образи – незначні дрібниці. Не зрозуміє й мати, бо в її житті завжди була лише одна дитина.
– Давно час було це зробити, але краще пізно, ніж ніколи, — підсумувала Настя, додаючи номери матері та брата до чорного списку на телефоні.
Минуло два роки. Настя з сім’єю насолоджувалися життям на дачі, яка стала їх другим домом. Одного теплого літнього вечора, коли всі зібралися на веранді, пролунав дзвінок у двері.
– Дивно, хто це може бути? — здивувалася Настя, прямуючи до хвіртки.
Відчинивши двері, вона здивовано застигла. Перед нею стояла мати, помітно постаріла і змарніла.
– Настя, доню… — тихо промовила жінка.
– Мамо? Що ти тут робиш? — Анастасія насилу впоралася з шоком.
-Можна мені увійти? Нам треба поговорити, — у голосі матері чулася незвична невпевненість.
Анастасія вагалася. З одного боку вона давно вирішила обірвати всі зв’язки з матір’ю. З іншого боку, щось у її вигляді викликало тривогу.
– Добре, проходь, – нарешті сказала вона, відступаючи вбік.
Коли вони увійшли на веранду, всі замовкли. Ольга Михайлівна насупилась, але промовчала.
– Настя, я… я прийшла просити вибачення, — почала мати, опустивши очі. – Я була жахливою матір’ю. Тільки зараз, коли Андрій… коли він… — її голос здригнувся.
– Що з Андрієм? — напружилася Анастасія.
– Він покинув нас. Виїхав за кордон із якоюсь жінкою, забравши всі гроші. Я залишилася одна і… я зрозуміла, як жахливо поводилася з тобою усі ці роки.
В кімнаті зависла важка тиша. Анастасія не знала, що сказати. Роки образ та розчарувань боролися з несподіваним співчуттям до матері.
– Мамо, а ти впевнена, що не намагаєшся знову маніпулювати мною? — нарешті спитала вона.
– Я заслужила на цю недовіру. Але присягаюся, я говорю правду. Я не прошу нічого, окрім шансу все виправити.
Анастасія подивилася на чоловіка та свекруху. Іван трохи кивнув, а в очах Ольги Михайлівни читалося розуміння.
– Добре, — повільно промовила Анастасія. – Давай спробуємо. Але цього разу – на моїх умовах.
Мати з полегшенням видихнула.
– Дякую, доню. Я більше тебе ніколи не підведу.
Поки вони говорили, Ольга Михайлівна тихо вийшла і повернулася із чашкою чаю для несподіваної гості.
– Випийте, вам треба заспокоїтися, — лагідно сказала вона.
Мати Анастасії здивовано прийняла чашку.
– Дякую… А ви, мабуть…
– Ольга Михайлівна, свекруха Насті, — представилася жінка. — Думаю, нам усім є про що поговорити.
Анастасія спостерігала за цією сценою із сумішшю тривоги та надії. Чи зможе її мати справді змінитись? Чи вдасться їм збудувати нові, здорові стосунки? Чи це лише затишшя перед новою бурею?
Майбутнє було незрозумілим, але вперше за довгий час Анастасія відчувала, що вони мають шанс все виправити.
Минуло кілька тижнів. Мати Анастасії, Марина Сергіївна, стала найчастішим гостем на дачі. Спочатку атмосфера була напруженою, але поступово лід почав танути.
Якось увечері Анастасія застала матір та Ольгу Михайлівну за жвавою бесідою на кухні.
– …і тоді я їй кажу: «Любко, якщо не вмієш готувати борщ, так і скажи!» — розповідала Ольга Михайлівна, жестикулюючи ополоником.
Марина Сергіївна засміялася:
– Ох, знайома ситуація! Пам’ятаю, як я вперше…
Анастасія завмерла у дверях, не вірячи своїм очам. Її мати, завжди така колюча і неприступна, зараз виглядала розслабленою та щасливою?
— О, Настя, — зауважила її Ольга Михайлівна. — Іди до нас, ми тут ділимося секретами.
– Якими ще секретами? — насторожено спитала Анастасія, сідаючи за стіл.
– Кулінарними, звичайно! – підморгнула свекруха. — Твоя мама, виявляється, знає чудовий рецепт малинового варення.
В очах матері майнув смуток, і Анастасія раптом зрозуміла, як багато згаяного часу стоїть між ними.
– Мамо, а може, навчиш мене? – Несподівано для себе запропонувала вона.
Обличчя Марини Сергіївни просвітліло.
– Звісно, доню! З радістю!
Анастасія спостерігала за цими двома жінками, такими різними та водночас схожими. Обидві літні люди, обидві пройшли через свої труднощі та помилки. Але зараз вони сиділи поруч, об’єднані чимось більшим, аніж просто обставини.
Коли всі розійшлися, Анастасія довго стояла на веранді, дивлячись на зоряне небо. Вона не знала, що принесе майбутнє, але вперше за довгий час відчувала, що в житті з’явилося щось справжнє і цінне. Щось, що нагадує справжню родину.
