– Почався в селі ранок, – пробурчав Борис, почувши крик сусідки Марини. – От неприємна баба, – сказав він, підкріпивши важким словом.
Жив Борис сам, не димів і на груди не приймав. Замість шкідливих звичок філігранно володів міцними словами: з ким не розмовляв, мат вставляв для зв’язування слів. Особливо культурні натякали на його лихослів’я.
– Зате не бухаю, як ви, – різко відповів він.
Вже більш як десять років він жив один, оженивши одного сина за одним і дочекавшись онуків. Жінки в нього, звичайно, були, навіть переїжджали до його добротного дерев’яного будиночка.
Але випробувальний термін ні Борис, ні його жінки не витримували. Підлаштовуватись під когось він ніяк не хотів. Зрештою, махнув рукою на всі ці “весілля” і майже звик до самотності.
Але, попри свій характер, з односельцями жив дружно. Окрім сусідки Марини. Вона була на два роки молодшою за Бориса, і з нею він колись давно вчився в школі.
Він пам’ятав її ще дівчиськом, що бігає вулицею з ватагою таких же дітлахів, і її кіски смішно стирчали в різні боки… так і хотілося підійти та смикнути за ці вицвілі на сонці хвостики.
Мабуть, це все, що залишилося зі спогадів про Марину. Ні тоді, ні пізніше особливої уваги він на неї не звертав. Коли виріс – інші інтереси та інші дівчата зустрічалися на його шляху.
Марина теж залишилася одна, років п’ять не виходила заміж і в бік Бориса навіть не дивилася, мабуть, пропускала його повз своє серце.
А ось прецедентів між цими двома сусідами вистачало. Марина лаяла його чорного пса Джульбарса, який ганяв її курей. Порятунку від нього не було, як тільки вибіжить за ворота, одразу летить до її двору і всі кури врозтіч, одразу шумно стає.
– Ти подивися, що твій пес творить, так і до шкоди недалеко.
– Не випускай з огорожі своїх курок, – запропонував сусід, байдуже глянувши у бік її хати.
– Це ти свого пса не випускай, – відбивала Марина і голосно грюкала хвірткою, продовжуючи вимовляти образи.
Мабуть, так би й тягнувся їхній парубоцький час, якби не нагода.
Борису привезли колоди для господарських потреб і вивантажили біля воріт. Чоловік він міцний, хоч і невисокого зросту, але з широкою кісткою, сильними плечима, на яких ще й колоди можна тягати.
Вирішив колодами у п’ятницю зайнятися, залишивши лежати за брамою. А через два дні почув якийсь шум і гавкіт Джульбарса.
Вийшов до огорожі, (було вже за північ), а його колоди два мужики акуратно у вантажівку складають. Він своїм очам повірити не міг!
Як же так можна, в рідному селі, де всі, вважай, знають один одного, як свої п’ять пальців, так нахабно будматеріал красти. Але помітив, що вантажівка чужа, і мужиків цих він не знав ніколи раніше.
– Агов, ви що? – сміливо закричав Борис, прямуючи до хвіртки. – Ану поклади, де взяв!
Але замість відповіді йому прилетіло в щелепу, обидва злодії рушили на господаря. І невідомо, як було б далі, але одному з грабіжників прилетіло ззаду чимось важким, як потім виявилося, лопатою, і він впав голічерева, знепритомнівши.
У Бориса дихання перехопило від такої несподіваної допомоги: навпроти нього стояла сусідка Марина.
Другий із мужиків встиг вихопити в неї з рук лопату, але Борис схопив його ззаду за шию: разом упали й почали борсатися на землі.
Джульбарс у цей час, залишений в огорожі, рвався назовні, надривно гавкаючи.
– Хвіртку відчини, – тільки й встиг крикнути Борис. Марина легко відчинила хвіртку – Джульбарс вилетів величезною темною грудкою і вчепився в плече злочинця, що вже встиг підім’яти під себе Бориса.
На шум прибігли сусіди, і всі разом пов’язали грабіжників. Тієї ночі дільничному поспати не вдалося, довелося обстежити місце події та допитувати приїжджих.
Одним словом, легкого видобутку у злодіїв не вийшло. Обидва вони присягалися, що треба було їм всього кілька штук, от і закинули в кузов, не побоюючись собаки, бо їхати вже зібралися, а тут господар вийшов.
На другий день Борис теж не виспався і лаяв себе за помилку, за те, що залишив будматеріал за воротами, як приманку для викрадачів.
У селі тільки й говорили про приїжджих молодиків, які зробили замах на чуже добро, захоплювалися подвигом Джульбарса, і ніяк не могли повірити, що сусідка Марина, ризикуючи життям, кинулася захищати сусіда, з яким жила, як кішка з собакою.
Минув ще день. Тепер уже Борис, сидячи вдома, бурчав на Марину, розмовляючи сам із собою:
– От недолуга баба, прибити ж могли, а вона кинулася з лопатою на мужика … ось чим вона думала? – І він, знову уявив картину, коли Марина з лопатою проти двох, відчував, як все хололо в грудях.
Страшно йому було, якби сусідка постраждала, якби з нею щось сталося. Ну гаразд він – мужик, сили побільше, а куди вона полізла зі своєю лопатою …
Тільки тепер до нього дійшло, що могло статися, якби успіх був не на їхньому боці. І що більше він про це думав, то більше захоплювався сусідкою.
Певна річ, у них у селі всі одне за одного, може Марина чисто по-сусідськи заступилася за нього, думав він. А потім сідав за стіл, наливав із керамічного чайничка заварку, підливав окропу, пив чай і дивився у вікно, звідки виднівся дах її будинку.
– А дах давно підлагодити треба, – спало на думку Борисові.
Він ще не міг звикнути до думки, що фізично слабка жінка, не роздумуючи, кинулася захищати його. Вперше за багато років йому було ніяково від того, що… що було добре на душі, от якось спокійно. І приємно, що для когось твоє життя важливе.
Він встав, переодягнувся, натягнувши на себе святковий светр бежевого кольору з білими вставками, вигріб із вази всі цукерки, розклавши їх по кишенях.
Потім знову витяг їх із кишені та склав у целофановий пакетик. Вже попрямував до дверей, але повернувся, залишивши пакет із цукерками на столі. Ну от не вмів він залицятися, не вмів. Вийшов за огорожу і пішов зовсім в інший бік від дому Марини.
У місцевій крамниці почав розглядати коробки цукерок, але раптом помітив торт, оздоблений масляним кремом та вишнями.
– Ось цей мені дай, – попросив молоду продавчиню.
Собачка Марини, Стрілка – біла, з пухнастим хвостом – дзвінко загавкала, немов повідомляючи господині про несподіваного гостя.
Марина, накинула старе пальто і хустку – вже була пізня осінь, того й дивись, сніг піде – вийшла на ґанок, дізнатися, хто там завітав.
Було мерзлякувато. У палісаднику все листя з кущів облетіло, а трава, від заморозків, винувато поникла. І було сіро навколо, наче всі дахи, вся земля чекала снігу.
І тільки Борис стояв урочистий, з яскравою коробкою в руках. Краватки, звичайно, він не носив, але куртка на ньому нова, можна сказати, вихідна. І ця коробка із тортом у руках – явний натяк на щось святкове.
– Подумав раптом, – почав Борис, явно бентежачись власним приходом, – може нам посидіти по-сусідськи за чаєм, я торт купив. – Він опустив погляд. – Та й дякую хотів сказати за той випадок… смілива ти…
– Та вже кілька разів сказав, – нагадала Марина, і Борис навіть розгубився. Виходить, начебто і не потрібний він тут у гостях зі своїм тортом. Борис зам’явся, вперше за стільки років сусідства не знав, що сказати.
– Ну, так може я не вчасно, – пробурмотів він і вже повернувся йти.
– Та постривай ти, Борисе Михайловичу, – я ж не жену, – гукнула слідом Марина. – Проходь, як прийшов, поставлю чайник.
Марина поправила ґудзики на своєму пальті, і легкий рум’янець видав її сором’язливість.
– Проходь, Борисе, не стій біля порога, я тільки переодягнуся, а потім уже чай.
Борис зняв кашкет, поставив на стіл торт, оглядаючи маленьку кухоньку Марини з кольоровими фіранками на вікні та фіалками на підвіконні, і з хвилюванням почав чекати на господиню.
А потім, коли помішував цукор у кухлі, опустивши погляд, пообіцяв:
– Джульбарса свого вдень не відпускатиму, тільки коли курей заженеш увечері, тоді і я свого пса відпускатиму. Це я тобі обіцяю.
– Та гаразд, що з ними станеться, він наче їх не чіпає, розумний у тебе пес.
– Щодо розуму не знаю, а те, що за господаря заступається – це точно. – Він кашлянув, бажаючи перейти до наступної стадії розмови. – Ти теж за мене заступилася… не чекав.
– Ну як же, сусіди ж.
– А я злякався…
– Звичайно злякаєшся, коли два бугаї на тебе кинулися…
– Не за себе, за тебе злякався, – зізнався Борис і голос його здригнувся. – Ти це, сусідко, може зійдемося…
Пропозиція застала зненацька. Вдруге за день вона була здивована: спочатку приходом сусіда, потім його пропозицією.
– Ти що, Борисе, на знак подяки, чи що? Так я від щирого серця заступилася за тебе, у мене і в думках не було …
– А в мене було… хоч, ні, не було, думав вік доживати один буду… але ти знаєш, ось сидимо з тобою за чаєм і якось веселіше удвох. Нам і поговорити є про що.
Марина трохи повела плічками, ніби красуючись, стрільнула очима в сусіда і посміхнувшись, сказала. – А ось візьму і погоджуся… що тоді робитимеш, Борисе Михайловичу?
– А що робитиму? Житимемо!
Кімнату висвітлило сонцем, яке в цю пору року було рідкісним гостем. Але сама природа пораділа за них, скріплюючи згоду ясною, сонячною погодою…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Читайте з задоволенням.
