Ніна Петрівна збирала на дачу дванадцять років. Кожна тисяча гривень відкладалася з особливою обережністю – то з пенсії урізала, то на їжі економила, то займалася підробітками.
Коли нарешті набралося достатньо на старенький будиночок у садовому товаристві “Світанок”, вона не могла повірити, що мрія збулася.
Будиночок, звісно, вимагав ремонту. Ґанок хитався від кожного кроку, фарба облупилася так, що деревина місцями почорніла, а в сінях накопичувалося гори мотлоху, залишеного попередніми господарями.
– Мамо, ти ж розумієш, що у мене зараз гарячий проєкт, – відмахнувся син Ігор, коли вона несміливо попросила допомогти з ремонтом. – Може, якось восени.
Дочка Світлана теж знайшла відмовку:
– Мамочко, у нас же вдома ремонт, Данилку в секції водити треба, часу зовсім немає. Ти вже як-небудь сама, або найми когось.
Племінник Андрій навіть не відповів на дзвінок – скинув і написав у месенджері: «Зайнятий, потім передзвоню». Не передзвонив.
Ніна Петрівна не образилася. Звикла розраховувати лише на себе. Сусідка Марина Іванівна порадила місцевих мужиків – Василя та Сергія, які за розумні гроші бралися за будь-яку роботу.
– Тітко Ніно, – сказав Вася, оглядаючи ділянку, – хата хороша, тільки занедбана. Ми її приведемо до ладу, не переживайте.
І привели. Працювали сумлінно, не халтурили. Ґанок зміцнили новими дошками, будинок пофарбували в приємний блакитний колір, весь мотлох вивезли на звалище. Ніна Петрівна готувала їм обіди, пригощала чаєм із пирогами – мужики працювали із задоволенням.
– Така господиня рідкість, – казав Сергій дружині. – І нагодує, і заплатить чесно, і дякую скаже.
Коли ремонт закінчився, Ніна Петрівна поставила маленьку теплицю, купила гірлянди та розвісила їх по веранді, розставила вазони з петуніями та чорнобривцями. Вийшло напрочуд затишно.
Вечорами вона сиділа на ґанку з кухлем чаю, слухала птахів і відчувала, як душа відпочиває від міської метушні.
Сусіди виявились простими, добрими людьми. Марина Іванівна часто заходила на чай, ділилася розсадою та секретами городництва. Іноді приходили Вася з Сергієм — тепер уже просто поговорити, посидіти у дружній компанії.
– У вас тут райський куточок вийшов, – захоплювалася Марина Іванівна. – Така краса, такий спокій.
Щойно фотографії дачі з’явилися у сімейному чаті, родичі виявили несподівану активність.
– Мамо, а коли новосілля? – одразу написав Ігор.
– Тітко Ніно, ми з дітьми можемо приїхати у вихідні? – Приєдналася невістка Ольга.
– Ніно Петрівно, місце шикарне! Потрібно обмити покупку, як слід! – Не відставав племінник Андрій.
Новосілля влаштували.
Рідня приїхала дружною компанією, хвалила ремонт, захоплювалася затишком. Ігор навіть зізнався:
– Мамо, ти молодець, що сама взялася. Ми б так не зробили.
– Правда, тітко, у вас тут як у журналі, – підтакувала Ольга, фотографуючи кожен куточок для соцмереж.
Після новосілля прохання почастішали.
– Мамо, ми можемо щовихідних приїжджати? Дітям на природі корисно, – натякнув Ігор.
– Ніно Петрівно, а ми з друзями не завадимо? Місця ж багато, – додав Андрій.
Але Ніна Петрівна м’яко відмовляла. Дача була її притулком, місцем для самотності та роздумів. Вона не хотіла перетворювати її на заміський клуб для родичів.
– Розумієте, мені треба побути наодинці з природою, – пояснювала вона. – Це моє маленьке щастя.
Рідня неохоче змирилася, хоча в сімейному чаті іноді прослизали невдоволені коментарі: «Жадібна», «Могла б і поділитися радістю».
На початку літа прийшла сумна новина – важко захворіла тітка Клавдія, мамина двоюрідна сестра, яка жила у Хмельницьку. Дев’яносто років, нікого поряд, в лікарню не хотіла лягати.
– Треба до неї з’їздити, – сказала доньці Ніна Петрівна.
– Мамо, навіщо тобі ця тряска? Ти ж її років двадцять не бачила, – відмовляла Світлана.
Ігор теж не схвалив:
– Мамо, ти не молода вже, навіщо тобі зайвий клопіт?
Але Ніна Петрівна поїхала. Тітка Клавдія лежала в маленькій квартирі, худа, слабка, але ясна розумом. Дуже зраділа приїзду племінниці.
– Ніно, рідна, приїхала… А я вже думала, всі про мене забули.
Ніна Петрівна доглядала її два тижні. Готувала, прибирала, читала вголос. Тітка Клавдія розповідала про минуле, про сім’ю, про те, як було важко після вітчизняної.
– Ти одна з усієї рідні душевна лишилася, – казала вона. – Інші лише у свята дзвонять, та й то не всі.
Коли тітки Клавдії не стало, виявилося, що вона написала заповіт на Ніну Петрівну. Квартира невелика, але в центрі міста, плюс пристойна сума на рахунку.
– Тому що вона тільки й приїхала, – пояснив нотаріус слова покійної. – Єдина, кому вона була потрібна не заради спадщини.
Ніна Петрівна повернулася з похорону втомлена, сумна. Хотілося побути на дачі, подумати про життя, згадати тітку Клавдію в тиші.
Але коли вона під’їхала до своєї ділянки, почула гучні голоси та сміх. На веранді горіло світло, грала музика. Ніна Петрівна повільно піднялася на ґанок і заглянула в будинок.
За її столом сиділа вся рідня. Ігор із дружиною та дітьми, Світла з чоловіком, племінник Андрій із подругою. На столі закуски, напої, торт. Веселощі в самому розпалі.
– А що це ви робите на моїй дачі? Я вам ключі не давала, – господиня застигла на порозі, дивлячись на застілля рідні.
Тиша повисла на кілька секунд. Потім Ігор підвівся з винним виглядом:
– Мамо, ми… ми відзначаємо спадок тітки Клави. Подумали, що ти не проти.
– А ключі звідки? – холодно спитала Ніна Петрівна.
– Сусіди дали, – пробурмотіла Світлана. – Ми сказали, що ти дозволила.
– Тітко Ніно, не гнівайся, – запобігливо посміхнувся Андрій. – Ми ж сім’я! Спадщина – це спільна радість!
– Яка ще спільна? – Ніна Петрівна відчула, як закипає всередині. – Коли тітка Клавдія хворіла, де ви були? Коли вона доживала на самоті, хто з вас приїхав? Я сама була з нею в її останні дні, я сама її ховала!
– Ну мам, ми ж не знали, що все так серйозно, – почав виправдовуватися Ігор.
– Не знали? – голос Ніни Петрівни став жорсткішим. – Я всім казала, що вона погано почувається! Але вам було не до неї – в одних проєкт, в інших ремонт, в третіх важливі справи! А тепер, коли вона заповідала мені квартиру, ви згадали про спорідненість?
– Ну, не будь такою, – спробувала втрутитися Ольга. – Ми ж просто хотіли розділити з тобою радість…
– Радість? – Ніна Петрівна глянула на неї з образою. – Сме рть людини радість для вас?
– Мам, ми ж не це мали на увазі, – промимрила Свєта.
– А що? Що моя спадщина – ваша спільна власність? Що ви маєте право прийти в мій будинок без дозволу, та розпоряджатися тут, як господарям?
Родичі переглядалися, не знаючи, що сказати. Атмосфера свята випарувалася.
– Все, – твердо сказала Ніна Петрівна. – Збирайтеся та їдьте. Негайно.
– Мамо, ну що ти, ми ж…
– Негайно! Або викликаю поліцію! Геть!
Рідня заметушилась, збираючи речі, недоїдену їжу, дитячі іграшки. Бурмотіли щось про «не чекали такої реакції» і «зовсім образилася».
Коли остання машина зникла за поворотом, Ніна Петрівна сіла на ґанок і заплакала. Від втоми, від образи, від розчарування у найближчих людях.
За пів години підійшла сусідка Марина Іванівна.
– Ніно Петрівно, що трапилося? Ми чули крики…
– Нічого страшного, – витерла очі Ніна Петрівна. – Родичі відвідали.
– Слухай, а вони казали, що ти дозволила їм ключі взяти. Ми й дали, думали, ти попросила. Вибач, що повірили!
– Марино, не хвилюйся. Ти ж не винна, що вони брешуть.
– Які мерзотники! – обурилася сусідка. – Скористалися нашою довірливістю!
Вася та Сергій теж підійшли, дізнавшись про переполох.
– Тьотю Ніно, якщо що ми поруч, – сказав Вася. – Такі родичі ще можуть повернутися.
– Не повернуться, – спокійно відповіла Ніна Петрівна. – Більше я з ними справ не матиму.
– Правильно, – підтримав Сергій. – Сім’я – це не ті, хто кревний, а ті, хто в скрутну хвилину поруч.
Ніна Петрівна подивилася на своїх сусідів – простих, чесних людей, котрі співчували їй більше, ніж власні діти.
І зрозуміла, що тітка Клавдія мала рацію: справжня сім’я – це ті, хто любить не за щось, а просто так. Хто приходить не за спадщиною, а до живої людини.
Наступного дня вона поміняла замок на хвіртці та попередила сусідку більше нікому ключів не давати. Нехай її маленький рай залишається саме її раєм – місцем спокою та справжньої дружби.
А ввечері заварила міцний чай, дістала фотографії тітки та довго сиділа на веранді, згадуючи добру стареньку, яка виклала їй останній урок, – що багатство не в грошах і не в спадщині, а в тому, щоб оточувати себе людьми, які тебе цінують, а не твоє майно.
У телефоні пищали повідомлення від скривдженої рідні, але Ніна Петрівна їх не читала. Навіщо? Все вже було сказано.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
