Тетяна та Олексій щойно зійшли з потягу, та з нетерпінням поверталися на таксі додому. Позаду було два тижні чудового відпочинку в рідних Карпатах.
Зворотна дорога, яка тривала понад двадцять годин, вимотала подружжя, і зараз вони мріяли лише про одне – скоріше опинитися вдома, і впасти в ліжко.
– Я перший у душ, добре? – Сказав Олексій.
– Ось хитрий лис! Чому ти? Жінці треба поступатися, – не погоджувалась Таня, але, більше жартома, ніж серйозно.
– Та тому, що ти пів години плескатимешся, а я за п’ять хвилин впораюся. І спати. Завалюся, люба моя, і спатиму міцно і довго!
– Ну добре, вмовив, якщо тільки п’ять хвилин, – погодилася дружина.
– А ви йдіть разом, щоб нікому не прикро було, – посміхаючись, запропонував їм водій таксі, який уважно слухав розмову пасажирів.
– Ой, ні! Тоді ми точно спати не скоро ляжемо, – жартівливо підтримав розмову Олексій. – Ми знаємо такі історії, проходили.
При цьому чоловік підморгнув дружині, й на мить притиснувся до неї. Вони обидва ще були під враженням від чудового романтичного відпочинку далеко від дому.
– Ти матері дзвонив учора? Що там із Зарою, все гаразд? – Запитала у чоловіка Тетяна.
– Та нормально все, якщо що, вона зателефонувала б.
– Так, щось я сумніваюся, що все там саме так, як ти кажеш. Кішка з характером, а не проста Мурка.
Два роки тому подружжя взяло собі абіссінську кішку з крутою вдачею. Вихованку свою вони любили, незважаючи ні на що, а ось вона любила, і навіть підпускала до себе, далеко не всіх.
Саме тому, їдучи з дому, Зару вони завжди залишали вдома, у звичній для неї обстановці. Про неї дбала свекруха, приходячи у квартиру сина та невістки раз на добу.
На цей раз було так само. Тетяні не зовсім подобався варіант із передачею ключів свекрусі. Вона воліла, щоб у її відсутність нікого зі сторонніх у її оселі не було. Але виходу іншого не було.
Подружжя забрали валізи й підійнялися на ліфті на свій поверх.
– Щось я не розумію, Льоша, двері не відчиняються. Наче зсередини зачинені, – здивувалася Тетяна. – Там що, свекруха зараз?
– Та не має бути, начебто. Мати на роботі у цей час зазвичай. Адже справді, зсередини закрито.
Олексій подзвонив у дзвінок, одночасно набираючи на телефоні номер матері. Мати не відповідала, хоч виклик йшов. Двері теж не відчиняли, що було дуже дивним.
– Слухай, що це за справи? Хто там? Якщо свекруха, то чому вона не бере слухавку? Не трапилося б чого!
Подружжя нервувало, бо ситуація була дивна. З сусідами на майданчику вони не спілкувалися, тож прояснити у них ситуацію не вийде.
– Може, поліцію викличемо, чи кого там у цих випадках викликають, – безперестанку натискаючи на дзвінок, запропонувала Тетяна.
– Я навіть не знаю…
Олексій був розгублений, і навіть трохи наляканий. А раптом там зараз мати лежить, і їй потрібна негайна допомога?
Але в цей момент повернувся ключ у замку, і двері безнапасно відчинилися. Яке ж було здивування подружжя, коли вони побачили, що відбувається в їхній квартирі.
– Ви хто? – спитала дівчина в обтислій короткій спідниці, що відчинила двері.
– Ми господарі! А ось хто ти така, зараз розберуться. Олексію, негайно дзвони в поліцію! – прокричала Тетяна.
Відштовхнувши дівчину, вона кинулася всередину свого житла. Картина, яка відкрилася, була не для людей зі слабкими нервами.
У вітальні, що поєднувалася з кухнею, грала музика, за великим накритим столом сиділа молодь. Вони щось святкували, судячи з великої кількості пляшок з напоями, що красувалися на столі.
– Юля, а хто це? Ти що, стариків запросила? Це щось новеньке! – реагували вони на появу господарів. – Щоправда, ми нікого більше не чекали. Самим напоїв мало.
– Ви хто, і що тут робите? – намагаючись зберігати спокій, суворо запитав Олексій.
– Ми святкуємо днюху Юльки! – відповіла найжвавіша дівчина.
– Так, у мене сьогодні День народження, і я вирішила його відзначити. Тут так класно – просторо і затишно. Є де повеселитися. Не те, що у нашому гуртожитку. Але бачу, що свята не вийде. Упс!
Юля була розгубленою. Вона вже зрозуміла, що гулянка зривається. Допетрала, що так можуть поводитися лише господарі, які повернулися додому з відпустки.
– Ну, зі святом все відносно зрозуміло, а як ви всі опинилися в нашій квартирі – ось питання! – спитав Олексій, бо Тетяна поки що говорити не могла, з жахом озираючись на всі боки й розглядаючи, на що перетворили квартиру непрохані гості.
При цьому вона все ж таки встигла набрати номер поліції, та заявила про проникнення у квартиру сторонніх.
– Ви що, замок розкрили? Чи вкрали ключі у літньої жінки? Хоча, можете не відповідати. Зараз поліція розбереться з вами.
– Юлько, а що за непорозуміння? Ти ж казала, що це хата твоєї тітки? Яка на фіг поліція? Ми на таке не підписувалися. Ми – погуляти, відірватись прийшли, а такого нам не треба!
Молодь потяглася до дверей.
– Куди? Ану стояти всім на місці! – Закричала господиня. – Звідси ви поїдете тільки за ґрати. Та й обшукати вас треба, може, ви наші речі з собою вирішили забрати. Я ще не перевіряла, чи все на місці.
– Тітко, ти у собі? Ми не злодії, та не шахраї. Ми порядні люди, студенти, навчаємось у будівельному. А сюди прийшли на день народження до нашої одногрупниці.
– Ось до неї, – вказуючи на Юлю, сказав один із хлопців. – Отже, ми йдемо, а з нею можете розбиратися скільки завгодно. Пішли, народ!
– Таня, хай ідуть, – побачивши войовничий настрій своєї дружини, сказав Олексій. – Випусти їх. А ось з нею ми зараз розберемося.
У цей момент пролунав дзвінок на стільниковий Олексія.
– Сину, ви приїхали? Вдома вже? Ну слава богу! Що там, все добре? Кішка в порядку, бо я й не знала, що думати! – закричала Лідія Михайлівна у слухавку.
– Мамо, почекай ти з кішкою. Тут жах якийсь твориться. В нас повна квартира чужих людей. Ти можеш пояснити, що сталося? Ми вже поліцію викликали, – сказав Олексій матері.
– Яких людей? Ти про що це? Чому поліція? – розгубилася Лідія Михайлівна.
– У нас у квартирі сторонні люди влаштували гулянку. Дуже хочеться дізнатись у тебе, мамо, звідки вони взяли ключі? Ти комусь віддавала їх, скажи нам?
У цей час Тетяна міцно тримала за руку Юлію, яка намагалася залишити квартиру, слідом за своїми друзями.
– Стояти! Від мене не втечеш! Я тобі покажу, як вламуватись у чужі квартири, та влаштовувати там сабантуй! Аферистка! Шахрайка! Злодійка!
– Льоша, що у вас там відбувається? Я не зрозуміла, ти щось сказав про поліцію?
– Мамо, де наші ключі, ти можеш відповісти? – нервово спитав Олексій. – Просто дай відповідь на це запитання, і все!
– З ключами проблема… Розумієш, я й хотіла тобі сказати. Переживала за вашу кішечку. Третій день уже не можу до неї потрапити. Там тепер і корм, і вода скінчилися.
– Так, мамо, приїжджай до нас терміново. Зараз же. Я думаю, що ти будеш тут потрібна, коли поліція приїде.
Олексій пройшовся кімнатами у пошуках Зари. Знайти її вдалося лише під ліжком. Там вона ховалась від шуму, та сторонніх людей.
– Та відпусти ти її, не втече вона, – сказав він дружині, яка, як і раніше, охороняла загарбницю їхньої квартири.
– Ага, не втече! Така вульгарна. Може, зв’яжемо її до приїзду правоохоронців? – Запропонувала Тетяна.
– Та ти що! Щоб нам за неї якусь статтю не припаяли!
Нарешті прибула поліція, а за ними й Лідія Михайлівна. Почали розбиратися, і з’ясували таке.
Співробітниця свекрухи, Тамара, жила неподалік квартири сина та невістки. Лідія Михайлівна про це знала вже давно. І мала на увазі, про всяк випадок.
І ось одного вечора подруга запросила її піти в театр після роботи, сказала, що квитки давно вже купила, просто хотіла зробити Лідії сюрприз.
– Вибач, не зможу. Треба їхати до сина, кішку нагодувати. Вони у від’їзді, – пояснила подрузі свекруха.
– Ну, як же так? Я так давно у театрі не була. Так мріяла піти з тобою, квитки наперед купила. Може, щось придумаєш? – Попросила подруга.
І тоді Лідія Михайлівна згадала про свою колегу Тамару. Тамара не відмовилася допомогти, обіцяла ввечері заглянути до кішки, взявши ключі від квартири.
А пішла туди разом із племінницею, що приїхала цього дня відвідати тітку. Племінниця Юлія жила в гуртожитку, й іноді приїжджала до тітки побалувати себе домашньою їжею.
Тамара пішла проводжати Юлю до автобуса, і попросила її зайти разом з нею в чужу квартиру.
– Не люблю я сама до незнайомих місць заходити. Моторошно мені, – пояснила вона племінниці.
А наступного дня не змогла знайти ключі, щоб віддати їх Лідії Михайлівні.
– Прямо, розуму не прикладу, Лідочко, куди поділися. Наче в кишені були, напевно, випустила, – журилася вона.
– Оце біда, так біда! Адже там кішка, як вона тепер?
– Та багато там у неї корму, і води вистачить. Син коли приїде?
– За три дні, – відповіла Лідія.
– Дочекається, не хвилюйся, – спробувала заспокоїти її Тамара.
А нахабна Юля навіть не спромоглася з’ясувати, де зараз господарі квартири, і коли обіцяли повернутися.
Попереду маячив чудовий варіант святкування дня народження. А витягнути ключі у тітки з кишені під час прощання на зупинці, не склало великої праці.
– Ну, з цією злочинницею все зрозуміло, нею займеться поліція. А хто нам тут все прибере? – обурилася Тетяна. – Не мені ж за ними все розгрібати! Тут роботи на весь день, а я з ніг валюсь.
– Я, я приберу. І Тамара. Вона вже під’їжджає, я зателефонувала їй, – сумно вимовила свекруха, розуміючи, яких справ наробила.
– От і прибирайте. І щоб все сяяло та блищало! А ми з тобою, коханий, поїдемо відсипатись у готель. Нам тут робити нічого, поки що. Зару тільки нагодуй, – розпорядилася Тетяна.
Більше ключів від своєї квартири вона не дасть нікому. Кішку можна буде прилаштувати на якийсь час у притулок на перетримку, та й сигналізацію час вже поставити. Від гріха подалі.
