– Ой, мамуль, ми сьогодні так орали, слона готові з’їсти! Що в тебе сьогодні на вечерю? Пахне… нічим, — розгублено зауважила Марина.
– А я думала, це ви мені гостинців привезете, – з лукавим примруженням відповіла Тамара Леонідівна, посміхаючись.
– Як виховані гості. Сьогодні у мене на вечерю нічого. Голова боліла цілий день. Але якщо хочете – можете замовити піцу. Краще на свою адресу.
– Мамо… Ну, годі, – насупилась Марина, поки не розуміючи, що їх більше ніхто не збирається зустрічати хлібом-сіллю.
– Ми вимоталися, як собаки, у заторі годину стирчали. Ти ж знала, що ми приїдемо. Могла б хоч пельмені закинути, якщо ліньки готувати було.
– А мені не ліньки, Марино. Просто я більше не збираюся віддавати своє життя плиті, – Тамара Леонідівна знизала плечима.
Як їй хотілося відкотити час на пару місяців тому, коли все було зовсім інакше …
…Все своє життя Тамара Леонідівна зневажала домашнє раб.ство. Помірне готування – одна річ, але коли вона чула від колег і подруг, як вони втомилися нарізати відра салатів до сімейних урочистостей – її аж пересмикало.
Поки знайомі із захопленням мірялися пишністю великоднього тіста, Тамара Леонідівна скромно залишалася осторонь. І її все влаштовувало.
Деякі злословили за її спиною з цього приводу. Інші заздрили.
– Не розумію, як це можна. Ну, невже самій не хочеться зібрати всіх за одним столом? – дивувалась Олена, знайома по роботі. – Хоч би на свята, – свята справа ж!
– Мені такі свята не потрібні, – відповіла Тамара Леонідівна. – Я вся у милі, у піні. Коли приходять гості – вже хочу впасти та спати.
– Та й ніколи мені з моїм робочим графіком. Захочу з рідними побути – з тортиком до них приїду, чи просто посидіти запрошу.
– Щастить тобі… На мене образилися б, – зітхнувши, сказала подруга Надія.
– А я все одно не розумію. Це ж традиції, – журилася Олена. – Усе це схоже на виправдання.
– Ну як скажеш. А мені так зручніше, – примирливо знизала плечима Тамара Леонідівна і змінила тему розмови.
На її глибоке переконання, їжа була виключно паливом для підтримки організму. Не більше. Сама вона, якщо й готувала, то щось нашвидкуруч: каша, пюре, сосиски.
Деколи Тамара Леонідівна зовсім обходилася сиром або склянкою ряжанки. Жила вона одна, тож могла собі дозволити. Якщо зовсім хотілося свята живота – замовляла суші. І почувала себе при цьому абсолютно нормальною людиною.
Вона б і надалі так жила. Але коли Тамара Леонідівна повідомила внука, що вийшла на пенсію, у них відбулася неприємна розмова.
– Ти тепер, Дениско, зможеш частіше приходити до мене в гості, – з усмішкою сказала вона. – Можеш хоч щодня після школи. Тобі все одно по дорозі.
– Обов’язково буду. Ба… а це ти тепер, виходить, будеш як усі нормальні бабусі? Ну, як бабуся Лариса, там… Млинці пекти, котлети смажити… Чи ти не вмієш?
Невинне питання восьмирічного хлопчика шкрябнуло по самолюбству. У серці зіграли впертість і ревнощі. Ах, не вміє? Ну, тримайтеся.
Наступного ранку Тамара Леонідівна озброїлася старенькою кухонною книгою з рецептами, яким навчилася ще від матері, і влаштувала вилазку на ринок.
Теляча вирізка, ґрунтові огірки, густа домашня сметана… Пакети ставали все важчими, а гаманець – все легшим. Добре ще, що вона мала солідні накопичення, і могла порадувати онука.
Першу половину дня Тамара Леонідівна тягла здобич додому, а другу – порпалася з каструлями та сковорідками.
Але коли онук сів за стіл, він аж ахнув. Вся квартира пахла так, що від пахощів текли слинки. Бабуся з гордим виглядом подала наваристий борщ, голубці, овочевий салат та компот.
– Очманіти! – тільки й зміг видавити з себе приголомшений школяр. – Бабулю, я й не знав, що ти можеш.
У цей момент Денис вирішив наслідувати приклад дорослих, які так любили хвалитися гарною і смачною їжею. Він сфотографував накритий стіл та відправив знімок батькам.
Довго чекати не довелося. Того ж вечора на порозі намалювалися Марина з чоловіком.
– Мамочко, ми такі втомлені після роботи, сил ніяких немає стояти біля плити… – нарікала дочка. – Можна до тебе? Домашнє ж краще за всі ці хімічні напівфабрикати.
Подітися було нікуди. Мало того, спочатку Тамара Леонідівна навіть була рада. Навіть, якщо донька ніколи не пропонувала допомогти із прибиранням. Навіть, якщо Максим, зять, їв за двох, а потім тещі доводилося поспіхом споруджувати нову вечерю для онука.
– Ой, як смачно… – сказав Максим того дня, погладжуючи живіт. – Давно я так не їв.
– А ви приїжджайте і завтра, – з ентузіазмом запропонувала Тамара Леонідівна. – Я нароблю пельменів. Домашніх.
Це було фатальною помилкою.
Вечірні набіги сім’ї стрімко перетворилися на частину рутини. Зять навіть почав вередувати, роздаючи поради, побачивши недостатньо рум’яну скоринку на м’ясі. Марина повадилася ніби ненароком скидати посилання на кулінарні блоги з рецептами вранці.
– Там відео з такою пастою виклали, просто смакота! – писала вона. – А ти випадково не вмієш готувати таку?
І Тамара Леонідівна міняла свої плани на день та бігла освоювати новий рецепт.
Ця музика тривала б ще довго, якби не онук. Вчора він привів із собою цілу команду із п’ятьох друзів.
– Бабусю, ми тут вирішили заскочити до тебе, – буденним тоном повідомив Денис. – Ми у футбол грали, зголодніли. У тебе є щось?
У Тамари Леонідівни мало не відпала щелепа. Прогнати дітей вона не могла, але після цього набігу явно доведеться знову вставати до плити, щоб встигнути нагодувати дочку та зятя.
Найгірше – вона випадково підслухала розмову юних футболістів.
– А твоя бабуся… вона тебе не лаятиме? – обережно спитав один із хлопчиків. – Моя б лаяла…
– Та ні, що ти, – махнув рукою Денис. – Моя бабуся тепер пенсіонерка. Тато каже, у пенсіонерів дуже багато вільного часу, їм гості тільки на радість, все одно без діла сидять!
Тамара Леонідівна мало не випустила вазу для печива, яку несла на кухню. На радість, значить…
Жінка раптом зрозуміла, що вона оре тепер утричі більше, але не бачить ні зарплати, ні подяки. Її непосильна праця раптом стала перетворюватися на обов’язок, якому вона ще й повинна радіти.
Ось так Тамара Леонідівна й опинилася в тому самому побутовому болоті, з мешканок якого поблажливо посміювалася все своє життя. І тепер їй треба було вибратися з нього.
– Не зрозумів гумору… – втрутився у розмову Марини та тещі Максим. – А їсти ми сьогодні, що будемо? Нам тепер гак робити, додому їхати ще пів години такими тягнучками. Ви б хоч попередили…
– Мамо… Ну, правда, тобі було важко для нас хоча б макарони зварити? Ти ж удома сидиш безвилазно, цілими днями. Чим тобі ще займатися?
Тамара Леонідівна злісно примружилася. Погляд її став важким та колючим.
– Так, діти! Мій вихід на заслужений відпочинок – це не привід перетворювати мій будинок на їдальню! Я тебе, Марино, ростила, вивчила, на ноги поставила, а тепер просто хочу тиші, – викарбувала вона.
– Магазини відчинені до одинадцятої ночі, ви ще встигаєте. У чому проблема? Дорослі люди, з голоду не сконаєте. А мені лежати треба, я пігулку випила.
Зі сваркою, але жінка таки виставила молодих за двері. Зять і дочка, звісно, страшенно образилися. Настільки, що навіть заборонили Денису спілкуватися із бабусею. Але немає лиха без добра.
Тепер Тамара Леонідівна не летіла на ринок з ранку, а могла провалятися в ліжку до обіду. Нескінченне готування більше не з’їдало накопичення.
Жінка нарешті припинила «безвилазно сидіти вдома» і змогла дозволити собі прогулянки з подругами, посиденьки в кафе та театр.
А ось у молодій сім’ї наростала побутова криза… Тамара Леонідівна знала, що дочка та зять і раніше сварилися з приводу готування. А тепер – і поготів.
Марина найчастіше обмежувалася розігрівом напівфабрикатів. Деколи її не вистачало навіть на це, і вони замовляли доставку.
Через такий підхід сімейний бюджет витікав у нікуди. Максимові це дуже не подобалося. Як не подобалося і відсутність кулінарних шедеврів на столі.
Тож за тиждень Марина сама прийшла до матері. Та не просто так, а з проханням про перемир’я.
– Мамо, ми тут охолонули, подумали… Ми не мали рації. Давай домовимось. Ми повністю оплачуємо тобі всі продукти, плюс переказуватимемо п’ять тисяч щомісяця чисто за готування. Іде? Тобі ж зайва копійка явно не завадить.
Тамара Леонідівна лише сумно посміхнулася. Дочка нічого так і не зрозуміла.
– Доню, мій час тепер безцінний! Я пішла на пенсію, бо в мене його залишилося не так багато. Я не можу більше міняти його за гроші.
– Тепер я хочу витрачати свій час на те, що ви називаєте неробством. Слухати пташок, читати, дивитися, як вітер хитає гілки за вікном… Це в сотні разів дорожче за будь-які доплати.
Незабаром дочка пішла, сухо процідивши чергове прощання. Навіть не обійняла. Відносини із молодими так і залишилися прохолодними. Натомість у Тамари Леонідівни з’явився дехто, хто був радий її бачити й без печені з відбивними.
– Ба, привіт. Я тут з англійської йшов, вирішив зайти до тебе. Можна? – обережно поцікавився онук.
– Звісно, сонечко. Заходь.
За десять хвилин вони сиділи за кухонним столом. У маленькій каструльці на плиті вирувала вода, у ній підстрибували сосиски, а поряд у ківшику варилися макарони.
– Бабусю, а ти більше не пектимеш пиріжки з м’ясом? Ну, ті, котрі пацанам тоді зайшли? – тихо спитав Денис, задумливо колупаючи пальцем край квітчастої скатертини.
– Не буду, сонечко. Не моє це. Не люблю я з плитою поратися. А ти до мене через пиріжки прибіг, чи що? – уточнила Тамара Леонідівна, пильно дивлячись на хлопчика.
– Та ні, бабусю. Просто посидіти з тобою хотів.
Денис притих секунд на десять, а потім додав:
– Ну їх, ті пиріжки… Зате в тебе тихо і спокійно. А то батьки вічно злі тепер, лаються…
Тамара Леонідівна виклала макарони на тарілки, нарізала сосиски та шльопнула зверху по щедрій плямі кетчупу.
Вони їли цю примітивну, зовсім просту їжу, і в маленькій кухні панували мир та злагода. Жінці, звісно, було трохи сумно через скандали у сім’ї доньки.
Зате вона пишалася онуком, адже він з малих років зрозумів те, чого не розуміли дві дорослі людини. Погода в будинку набагато важливіша за борщ і котлет. Чи не так?
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками, – вам не складно, а мені приємно!
