– Ну, привіт, мамо! Зустрічайте сина, любі батьки!
– Саша, синку! – Галина Василівна розкрила руки для обіймів. – Якими долями? Чому не попередив?
– А я вирішив сюрприз зробити! Втомився від життя міського, засумував, за вами скучив! Відпустку взяв, гадаю, дай до вас на тиждень прискочу. А ви що, не раді? – посміхнувся задерикувато.
– Звісно раді, синку! Тебе майже п’ять років не було! Заїхав до дідька на палички! Тільки по відеозв’язку, та телефоном і спілкувалися … Я так мріяла тебе обійняти, коханий мій синочку!
– Галю, ти чого на ґанку там буркотиш? – з-за дверей почувся чоловічий голос. – Що трапилося?
– Петю, Петре! Сашко приїхав, синок наш. Іди сюди!
– Та ти жартуєш, матір, мабуть…
Скрипнув диван, а за кілька секунд вийшов Петро Миколайович.
– Сашко… Ну й подорослішав ти! А красень який, весь у мене! – обіймаючи сина, пожартував батько.
– Та від тебе йому, хіба що, ліньки могли дістатись… Очі то мої, мої! – підхопила мати.
Сім’я дружно розсміялася, зустрічаючи єдиного сина.
– Ой, що це я! Ти з дороги, мабуть, голодний, втомився… Роздягайся, руки мій, і за стіл!
Сашко кивнув, і пройшов до вітальні. Кинувши сумку з ноутбуком на диван, він подався у ванну.
– Синку, тобі може затопити лазню? – спитав батько.
– Ні, батьку, не треба. Я так, після дороги пил змити.
– Не лізь ти до сина, він дорослий, краще за нас знає, що йому потрібно!
– Та не лізу, не лізу…
За кілька хвилин Сашко вийшов із ванної. Хлопець переодягся у домашній одяг: футболку та шорти, які передбачливо взяв із собою. Тільки хотів піти на кухню, як почув наполегливий стук у двері.
– Синку, не відчиниш? – почувся з кухні голос матері.
– Ага, йду, мамо, – хлопець потягнувся до дверної ручки, але так і завмер, не в змозі запросити гостю до хати. – Л… Ліза?
По той бік дверей стояла худенька дівчина, а поруч із нею – хлопчик років чотирьох. Світлий, з блакитними, як чисте небо, очима.
– Сашко? Ти?
– Так… Лізо, ти… Ти маєш чудовий вигляд! – зам’явся хлопець, розуміючи, що надто відкрито роздивляється дівчину. Але, як можна було не дивитися на ту, яку він так кохав? Але тепер уже в минулому житті.
– Дякую, – зніяковіла Ліза. – А ти приїхав у гості?
– Можна й так сказати… Перевтомився я на роботі, вирішив, що здоров’я важливіше. Приїхав одужувати додому. Мамині пироги, сільське повітря, та ніякого стресу. А як у тебе справи?
– У мене… Та нормально, ось, синочка нема з ким залишити, Гришу.
– Ого! У тебе вже й син є. Вітаю! Щасливі, мабуть, із чоловіком.
Коли Ліза почула про чоловіка, відразу відвела погляд. У цей час Сашко з цікавістю розглядав хлопчика.
– Немає в мене чоловіка. Одна я Гриця виховую.
– Ох… Пробач, я не знав!
– Ліза! – до дверей підбігла Галина Василівна. – Що, знову з Гришею посидіти?
– Якщо вам не важко.
– Ну гаразд, гаразд, залишай хлопчика. Він у тебе хлопець тихий, спокійний. Зовсім, як Сашко у дитинстві, так?
Жінка залилася сміхом, але Сашкові та Лізі було не до посмішок. Материні слова застрягли у хлопця в голові. «Я ж тоді поїхав, навіть не попрощавшись… Аж надто злий був. А якщо це… Ні, бути не може! Хоч і схожий на мене, якщо придивитися…»
– Ой, побігла я. Рада була тебе бачити, Сашко.
Ліза кивнула хлопцю на прощання, і попрямувала до хвіртки. Галина Василівна взяла хлопчика за руку, і повела до вітальні.
– Сашко, я на столі все поставила, ти йди їсти, а я поки що з Гришею пограю.
Хлопець кивнув, і подався на кухню. Обернувшись, він зустрівся з зацікавленим поглядом хлопчика.
Поки Саша обідав, Петро Миколайович пішов до сусідки, щоб з електронікою допомогти. Галина Василівна відволіклася на черговий пиріг, бо коханий синочок приїхав, і Гриць був наданий сам собі. Йому ввімкнули мультики.
– А ти мій тато?
Несподіваний дитячий голосок зовсім близько, змусив Сашка здригнутися. Хлопець навіть не помітив, як Гриша сів на табуретку поряд з ним.
– Що? Я твій тато? З чого раптом? – здивувався хлопець.
– Мама казала, що у мого тата світле волосся, як у мене, і вуха в обидва боки стирчать! Як лопухи. Прямо, як у тебе!
– Я… Я не знаю… Що, сильно стирчать? – спробував відбутися жартами Саша.
Гриша похитав головою то в один бік, то в інший.
– Мама казала, що мій тато привезе багато грошей. Він у далекій експедиції.
– Експедиції? – здивовано спитав Сашко. – Складна, мабуть, у твого батька робота.
– Ага. Він тому й не приїжджає. Коли йому. Але мама каже, що він дуже за нами сумує.
У серці Сашка наче щось обірвалося. «Господи, невже мій син? Але чому вона мовчала…» — неспокійні думки змінювали одна одну.
– Ну гаразд, якщо ти не мій тато, я далі його шукатиму. Ти приходь до нас із бабою Галею грати, у мене конструктор є! – сказав хлопчик, і попрямував до вітальні.
Ліза повернулася ближче до вечора. Вона старанно уникала погляду Сашка. Здавалося, вона хотіла якнайшвидше піти, тому швидко засунула Галині Василівні коробку цукерок на знак подяки за Гришку, і вискочила разом із сином із дому.
Вночі Сашко довго не міг заснути, чи то від втоми, чи через дивовижні новини, що звалилися на нього, як сніг на голову.
Як тільки стало світати, він вирішив, що краще сходить до Лізи, та запитає у неї про все прямо, ніж жити в здогадках. З цими думками він непомітно заснув.
Прокинувся він о десятій ранку, привів себе до ладу, і попрямував до будинку дівчини. Він чудово пам’ятав де живе Ліза, але щойно опинився на її ґанку, розгубив всю хоробрість та впевненість.
– То ти мужик, чи хто? Боягуз! За свої вчинки слід відповідати! – Налаштовував себе хлопець.
– Ой! Сашко?!
Перед ним відчинилися знайомі двері й, злякана несподіваним гостем, Ліза навіть підстрибнула на місці.
– Ліза, доброго ранку! Я тебе лякати не хотів, вибач… Є хвилинка?
Дівчина зам’ялася, але через пару секунд кивнула, і прочинила для хлопця двері.
– Тільки тихіше, Гриша ще спить.
У будинку Лізи нічого не змінилося: ті самі старі крісла бордового кольору, овальний стіл з вицвілою скатертиною, і дешевий календар на дверях.
– Ти все ще працюєш на молочному заводі? – спробував розпочати діалог Сашко.
– Так… Тільки мені посаду підвищили, хоч зарплата трохи побільшала.
– Ого, я дуже радий за тебе! Що нового у вас відбувається?
Ліза розгублено підвела очі.
– Та нічого. Скоро Гришу в садок приймуть. Тепер, коли на роботу їздитиму, його з собою братиму.
– Ого, а скільки Гриші років? Я думав, що хлопчик уже давно в садок ходить.
– Йому чотири, він просто розумний… І розмовляє, як маленький професор, – тепло посміхнулася Ліза. – Я Гришу зазвичай із сусідами залишаю, але йому потрібен колектив, соціум. Він же росте…
Але Сашко вже не чув, про що говорила дівчина. Цифра “чотири” не давала хлопцеві спокою.
Не витримавши, він вирішив поставити пряме питання:
– Лізо, я… Я не просто прийшов у гості. Ти тільки не ображайся, якщо раптом не маю рації, але … Гриша мій син? Скажи правду.
Ліза здригнулася. Сашко помітив, як очі дівчини, які до цього уникали його погляду, застигли на невизначеній точці.
– Ліза?
Та дівчина мовчала. Потім повільно сіла на стілець, і затулила обличчя руками.
Сашко все зрозумів. Тут не треба було слів, пояснень, та зайвих питань. Він сів з дівчиною поряд, і обійняв її за плечі.
– Лізо, але чому ти раніше мені нічого не сказала? Чому мовчала?
– Я винна перед тобою була… Поїхала тоді із цим Женькою на дискотеку. А ти подумав, що в нас щось було. Я порозумітися хотіла, але вирішила, що ти бачити мене більше не захочеш.
– А коли дізналася, що малюка під серцем ношу, сміливості сказати не вистачило… Подумала, що ти мені не повіриш. Що твоя дитина…
Ліза почала плакати. Дівчина робила це так тихо, що навіть схлипування ледве чути. Мабуть, навчилася плакати так, щоб не почув син. Хлопець м’яко погладив її по спині.
Він не був засмучений, злий чи розчарований. Сашко лише відчув біль від того, що не застав той чудовий час, коли його син ріс, і вперше пішов своїми маленькими ніжками.
– Мамо, а чому ти плачеш? Тебе дядько образив?
Гриць, який щойно прокинувся, підбіг до Сашка, і з усіх своїх сил спробував відтягнути його від Лізи.
– Ні, ні, Гришо. Не треба, він мене не кривдить. Не хвилюйся, маленький.
– Гришо, я… Я ніколи не скривджу ні тебе, ні твою маму, обіцяю!
Хлопчик недовірливо дивився на нього.
– А навіщо ти прийшов? – спитав він.
– За вами я прийшов, синку. Я твій тато…
Сашко забрав Лізу з сином у місто, де він мешкав у власній двокімнатній квартирі, за яку щойно розрахувався.
Батьки, хоч і жили далеко, але він пообіцяв частіше їх відвідувати, а можливо і вмовити стати міськими мешканцями.
Вони з Лізою розписалися, і він визнав сина, щоб більше ніколи не розлучатися. Гриша пішов у садок, Ліза влаштувалась працювати у фірму виробництва молочних продуктів.
Життя молодої сім’ї почало потихеньку налагоджуватися. А якось увечері, Сашко, читаючи синові казку перед сном, упіймав себе на думці, що від його нудьги та туги, (розповідь для сайту Це Easy) не залишилося й сліду, бо нарешті кохання всього його життя було поряд.
І на різну нісенітницю просто не залишилося часу. Але, іноді у нього виникали думки, як би все склалося, якби він порозумівся зі своєю коханою, та більше їй довіряв. Невже батьки ні про що не здогадувалися? Вони ж з сином так схожі…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої міркування в коментарях, та ставте вподобайки.
Фото: авторський контент до сторінки “Це Easy”
