Генка повернувся додому із місць не дуже віддалених. Весь цей час він майже не розраховував, що молода дружина його дочекається – сім років його не було, термін не малий.
Перші два роки писала листи щотижня, освідчувалась у коханні та присягалася, що обов’язково дочекається коханого.
Він спочатку щиро вірив, що дружина і не подумає шукати іншого, як таке можливо? У них же справжнісіньке кохання.
– Гено, ми майже всі через це пройшли. Невже губитиме баба молода, гарна, свої роки найкращі? – Казали друзі по нещастю.
Так і вийшло – дружина почала писати все рідше, а потім і зовсім припинила. Як себе не готував до цього, все ж таки було дуже тяжко.
Майже рік страждав, писав у порожнечу, без відповіді, благав потерпіти ще трохи, адже вона – його єдине світло в цьому світі.
Приїхала, не дивлячись у вічі, попросила написати згоду на розлучення і кинувши – “дякую, бувай”, з полегшенням втекла з його життя.
Образа пішла з роками, зрозумів її, пробачив і забув потихеньку. Зійшовся з Оленою, – приємною та милою жінкою трохи старшою за нього, яка мала сина восьми років, Вітю.
Як рідного сина виховував хлопчика, жодного разу не згадав про те, що не свій. Віктор ріс хуліганистим, бешкетним, бувало ходив до школи Геннадій, вислуховував скарги вчителів, але там захищав його:
– Хлопчакам же – сам бог велить бешкетувати!
Переїхавши до Олени, Гена вразився, наскільки була запущена квартира. Воно й не дивно – що може жінка одна, та ще й з дитиною?
Чи то на шпалери гроші витрачати, чи то на чоботи дитині. Взявся упорядковувати житло – змінив всю проводку, труби замінив.
Ремонт почав з кімнати Віктора – повністю обідрав старі шпалери та, як належить, став заново штукатурити, шпаклювати.
Продавши свою кімнату в гуртожитку, повністю змінив вікна у квартирі, а на гроші, що залишилися, прикупили добротні меблі у всі кімнати. Чоловіки, з ким працював на меблевій фабриці Генка, посміхалися.
– І треба тобі це? Чужу квартиру так вилизувати? Якби трапилася суперечка, тобі там нічого не світить.
– Ну як же, чужу? Я там живу, Олена, вважай, моя дружина. Та й Вітька, хай і хуліган, уже як син мені, – інших у мене нема й не буде.
Підлітком, Вітя почав хамити – грубив, особливо вітчиму. Коли той намагався його приструнити, хлопець, як із ланцюга зривався.
-Ти мені ніхто і нема чого командувати тут!
Олена, завдяки м’якій і ласкавій вдачі, примудрялася зберігати поганий мир, втихомирювала своїх чоловіків і, часом, у їх сім’ї наступала справжня тиша та благодать.
Геннадію було добре поруч із нею, легко, особливо вечорами, коли після роботи сідали удвох перед телевізором, пили чай, щиро говорили. Тим більше Вітя вже підріс і вечорами рідко був дома.
Коли Вітя привів дружину, гарну та тиху Женю, Гена переймався, що буде тісно, напружено. Хоч і велика квартира, трикімнатна, а все ж таки молоді рідко уживаються з батьками.
Його побоювання виявилися марними – Женя, чимось схожа на Олену, ласкаво завершувала конфлікти на корені, не давала чоловікові розперезатися.
А той, видно відчуваючи до неї теплі почуття, жваво просив вибачення і біг у найближчу крамничку за квітами для жінок, або пінним для вітчима.
– Все, все, я більше ні слівця! Ходімо, дядьку Гено, пінного з рибкою скуштуємо, а наші жінки нам чогось смачного приготують.
З’явився у Вітьки з Євгенією синок, Артем. Взяв Гена його на руки, аж розплакався – такий маленький, рідний. Прийшло таке солодке відчуття, що не дарма все це він затіяв, не чужий їм.
Підростав онучок і тільки за дідом Геною, як хвостик бігав, все як він хоче робити – і кран полагодити, і крісло пересунути, навіть у магазин за продуктами удвох ходять, як папужки-нерозлучники.
Правильно, тато з мамою на роботі, бабуся у справах уся, готує, прибирає. Все було, як годиться, – жили не тужили, але Вітя приохотився до біленької…
Запрошував друзів, колег, просив Женю накривати на стіл, вітати гостей. Спочатку їй теж було до вподоби веселощі.
Друзі приходили з дружинами, посиденьки були галасливі, цікаві, – що ще молоді треба? Згодом компанія змінювалася, приходили вже не товариші, а просто охочі хильнути.
Після бенкету Вітя ставав задерикуватим, злим – всім діставалося і Жені, і Артему. Гена намагався приборкати пасинка.
– Вікторе, вистачить водити сюди кого потрапило! Погуляли, та й вистачить!
– Нічого мені вказувати! Я тут господар, а ти тут ніхто. Артем! Це не наш дід, нічого виснути на ньому!
Лайки перетворювалися на скандали, доходило до чубанини й часто. Женя викликала таксі, в чому є тікала, куди очі дивляться.
Одного дня не витримала, та пішла назовсім від чоловіка, прихопивши Артема. Олена, мабуть, від стресу захворіла, згоріла за кілька місяців, пішла, не в змозі дивитися, як єдиний син губить своє життя.
Гена довго сумував, лаявся з Вітькою, той зовсім йому життя не давав. Піти, – та куди в такому віці? Не жене, вже дякую. Зовсім не було сили так жити.
Артем більше не приїжджав, Женя й поготів.
– Воно і зрозуміло, хто я їм, не рідня ж. Женька, напевно, Артему так і сказала, що не наш це дідусь і нічого роз’їжджати.
Сусідка Марія Михайлівна відвернула його від тяжких думок, застукавши у двері.
– Геннадію Петровичу, допоможи, заради бога! У мене там біда!
Жінка жила у дітей усю зиму – їхала до себе в село ранньою весною та поверталася з першими заморозками.
Злякавшись, що могло статися такого страшного, біг сходами за прудкою жінкою, ледве встигав. У голові малювалися неймовірні картини, на кшталт зруйнованої квартири, або й того гірше – з онуками щось трапилося.
Дорогою міркував, куди бігти та викликати допомогу. Виявилося, що все погано, але не настільки. Вирішила вона приготувати до приходу дітей вечерю, діставала з полиці перець та сіль.
Трохи сильніше потягла за дверцята, ті й злетіли з петель, повисли, ось-ось зваляться. Вона була так засмучена, що говорила мало не плачучи.
– Прийдуть діти, скажуть, мамка замість того, щоб допомогти, влаштувала тут казна-що.
Полагодивши шафку за п’ять хвилин, Гена допоміг зібрати з підлоги приправи, що розсипалися, і захотів трохи розрядити атмосферу.
– Ти коли вирушаєш, Михайлівно?
– Та ось, вже збираюся. Зять із роботи відпроситься на два дні, якщо відпустять, цими вихідними хочу.
– А чого зятя турбувати? Давай я тебе на жигулях своїх відвезу? Не суперлюкс, звісно, але до села доїдемо. Мені все одно на вхідних зі справ, тільки з Вітькою сваритися.
– Та ніяково якось, Гено. Що люди скажуть?
– Скажуть, що дівка до чоловіка в машину сіла та поїхала, ні сорому, ні совісті.
– Ну тебе, Геннадію Петровичу!
…У хаті у Михайлівни було охайно, але вікна, що покосилися, і підлоги, що прогнили, псували вигляд. Фарба з будинку облупилася, ґанок з’їхав так, що під сходинкою жив бездомний пес Барон.
Груба зовсім закоптилася, побілка з печі облупилася, пішла тріщинами, а знизу обвалилася стара цегла.
Зрозуміло, чому жінка не залишається на зиму – тут загнешся з таким опаленням. Мар’яна, вгадавши думки сусіда, засоромилася, зашарілася.
– За покійного чоловіка ще був тут порядок. Я б і не виїжджала звідси, якби хата була придатна. Думаєш добре мені у дітей жити, заважати їм у тісній квартирі?
– Вважай, майже пів року там кукую. Весною, душа моя так і рветься сюди, сил немає, так не хочеться, хоча діти словом жодного разу не дорікнули. Ти сьогодні залишайся, ночуй у першій половині, дві дороги на день важко буде.
Вранці, перед від’їздом, узяв викрутку і трохи підтягнув двері, потім прилаштував кілька дощок до ґанку, щоб той остаточно не з’їхав, хоч би цього літа. Під стукіт молотка не почув, як ззаду підійшла Мар’яна і щось сказала.
– Що кажеш, Михайлівно? Не чую. Зараз закінчу, поїду. Бо тут зовсім ступити страшно.
– Залишайся, кажу. Не їдь. Знаю, тобі там не солодко зовсім, та й мені самій тужливо.
– А що твої діти скажуть?
– Думаю, живою залишать…
Закипіла робота – ґанок повністю розібрав, поставив новий. Купив дощок, змінив підлогу в лазні, потім почав потихеньку в будинку міняти.
Зібрав сусідів, домкратами звели будинок, законопатили щілини. Одну піч майже повністю переклав, побілив. Щодня фарбував, пиляв – за два місяці будинок став, як новий, гарний весь, не впізнати.
Діти днями мали приїхати з міста. Гена з Марією хвилювалися, переживали, як підлітки. Жінка не знала, як повідомити їм новину, боялася, що не зрозуміють, чи засудять.
А Гена був упевнений, що вони покажуть йому на двері й розсердяться, що вже стільки часу жив на, вважай, їх території.
Зранку готувалися, прибиралися, готували разом, топили лазню. Син Марії, Матвій, приїхав з дітьми та дружиною, ближче до вечора – похмурий, великий.
Витяг всі сумки та щось невдоволено сказав дружині. Та посміялася у відповідь і допомогла вибратися дітям із машини. Зайшовши у двір, навіть не привітавшись із матір’ю, грізним тоном загув.
– Дядьку Гено, ну ти зовсім знахабнів!
У Геннадія щось обірвалося всередині. Він подався було вперед, щоб обійняти цього величезного чоловіка, притиснутись до нього по-батьківськи, відчути, як той обіймає його у відповідь.
Але завмер від його слів, раптом захотілося бігти, тікати від сорому, образи, що його все життя шпиняють, як блохастого, бездомного кота.
Ніде він зиску не шукав, завжди хотів велику сім’ю, дружну, щоб ось так збиратися разом, чекати в гості онуків, дітей, хай навіть не своїх, не рідних.
Виріс у дитбудинку, мріяв народ ити купу діточок, так хотів тепла, що йому не вистачало все життя. Не шкодував сил, здоров’я, прикрашав те місце, де жив від щирого серця, від душі, сподіваючись, що саме тут йому будуть раді.
– Дядько Гено, чого завмер? Говорю знахабнів зовсім, одружився, відлюдником став. Женя з Артемом приходили, шукали тебе, за свого дідуся переживали.
– Адресу дав вашу з мамкою, чекай на гостей днями, обіцялися приїхати, ближче до вихідних. Артем сказав, що на літо лишиться у вас.
У Геннадія відлягло. Він не вірив словам Матвія. У голові звучали слова – «Ваш. Ваша з мамкою адреса». Тепер серце було готове вистрибнути від радості.
«Прийняли, значить, не будуть проти».
– Мамо, ви чого якісь дивні, немов нашкодили? Дай хоч обійму тебе. Чи будинок новий поставили? Ну мати, тебе тепер узимку в місто не затягнеш!
Внучка Марії, дівчинка трьох років, підійшла до Геннадія та обняла його ногу.
– А ви тепер що, наш дідусь? Марія трохи зніяковіла, а її син зареготав грубим басом.
– Наш він, наш!
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, та читайте нові публікації!
