– А ви все дріб’язок рахуєте, поки життя проходить повз? – Віка єхидно підморгнула братові

– А ти, Уляно, все в цій куртці бігаєш? – Віка гидливо підчепила двома пальцями рукав темно-синьої куртки, що висіла на гачку в передпокої.

– Нормальна річ, – сухо відповіла Уляна, стягуючи чоботи.

Вона акуратно поставила взуття на килимок, намагаючись не зачепити новенькі замшеві ботильйони зовиці.

– Тепла, вітер не продуває.

– Ну, тепло це, звичайно, головне. Особливо для тих, кому естетика вже давно не по кишені.

Зовиця демонстративно струсила невидиму порошинку зі свого нового бежевого плаща. Повісила його на верхню поперечину, якомога далі від речей Уляни.

Іпотека вичавила з їхнього з Павлом бюджету все до останньої краплі. Пів року тому вони в’їхали у свою двійку на околиці. Довелося затягнути пояси так, що дихати стало важко.

Стару куртку Уляна носила п’ятий сезон. Блискавка іноді заїдала на комірі, манжети помітно потерлися.

Але купівля нового одягу в їх жорсткий план витрат зовсім не вписувалася. Кожна вільна тисяча летіла на дострокове погашення.

Віка ж жила у якійсь паралельній реальності. Вона пурхала салонами краси. Купувала дорогі креми. Розповідала про вихідні у заміських спа-готелях та нові ресторани.

Ні чоловіка, ні дітей, ні серйозної роботи у тридцятирічної сестри чоловіка не було. Вважалася адміністратором у якомусь фітнес-клубі на пів ставки.

Звідки бралися гроші на це нескінченне свято життя, ніхто в сім’ї не питав. Свекруха тільки розчулювалася.

– Я просто вважаю, що жінка зобов’язана тримати рівень, – мовила Віка вже за пів години, затишно влаштувавшись за накритим столом.

Зібралися в Олександри Петрівни, свекрухи, на її ювілей. Рідня методично жувала салати. Віка, як завжди, вихвалялася.

– Ось я вчора на манікюр записалася до нового майстра. Топкатегорія, до неї за місяць черга. Дві з половиною тисячі віддала. І ні краплі не шкодую!

Уляна мовчки накладала собі картоплю.

Дві з половиною тисячі – це їх із Пашею суворий ліміт на продукти на півтора тижня. Якщо купувати курку по акції та не дивитися у бік сирокопченої ковбаси.

– А ви все дріб’язок рахуєте? – Віка єхидно підморгнула братові.

Павло примирливо підняв руки, наче здавався.

– Іпотека, Віко. Сама розумієш. Своє житло важливіше, ніж нігті.

– Ой, та годі тобі нудити! – Віка відмахнулася від брата, як від настирливої ​​мухи, і потяглася за рулетиками з шинкою.

– Жити треба тут і зараз! Поки молоді. А не збирати на примарне майбутнє у розтягнутих треніках.

Олександра Петрівна закивала з іншого кінця столу, поправляючи ошатну ситцеву блузку.

– Віка в нас молодець. Для себе живе дівчинка. Красуня. Чоловіки таких люблять доглянутих. Не те що деякі, хто себе на домробітниць перетворює.

Уляна стиснула виделку. Сперечатись було абсолютно марно. Будь-яке слово виправдання зовиця негайно оберне проти неї.

Виставить заздрісною невдахою. Уляна вже пробувала одного разу сказати, що краса вимагає спонсора. Скандал тоді стояв до стелі.

– Мамо, ну ми ж домовлялися, – Павло спробував змінити тему, помітивши стан дружини.

– Нормально ж сидимо, свято таки.

– А я нічого такого не сказала! – Свекруха ображено зиркнула на сина.

– Я просто пишаюся дочкою. Он, подивися, яка у неї шкіра. Це все догляд. А Уляна наша геть, бліда вся, синці під очима. Того і дивися в непритомність впаде.

– Я просто багато працюю, Олександро Петрівно, – рівно відповіла Уляна. – Кінець кварталу, звіти.

– Звісно, ​​звіти в неї, – Віка хмикнула, відправляючи до рота оливку.

– А я не розумію, навіщо ви взагалі в цю кабалу влізли. Жили б на орендованій. Натомість залишалися б гроші на нормальне життя. На кіно, на лахміття. На косметику нормальну, зрештою.

– На орендованій чужому дядьку платиш, – подав голос Павло. – А тут за своє. Ми за п’ять років плануємо половину закрити.

– За бетонну коробку, з якої світла білого не бачите! – Зовиця засміялася, брязнувши масивними браслетами на зап’ясті.

– Уляна незабаром з цією курткою своєю зростеться. Я її в ній ще до вашого весілля пам’ятаю. І харчуєтеся ви, мабуть, одними макаронами.

– Віка, годі, – тихо попросила Уляна. – У нас інші пріоритети. Нам подобається будувати своє.

– Та які пріоритети? Ви просто жити не вмієте! Боїтеся собі зайву чашку кави купити. Це психологія злиднів, Уляно. Від неї позбавлятися треба, а не плекати її!

Вона вимовила це «Уляно» з такою поблажливою жалістю, що в Уляни всередині все закипіло. Але вона промовчала.

Вечір тягнувся повільно та болісно. Розмови за столом постійно повертали на обговорення успіхів Віки.

Уляна допомагала свекрусі носити тарілки на кухню, мила салатниці, поки Віка сиділа в кріслі та розповідала родичам про нові тренди у косметології.

– Уляно, ти б водички принесла, у графині скінчилася, – крикнула свекруха з кімнати.

Уляна мовчки взяла графин і пішла до фільтра. На кухні було душно від увімкненої духовки. Вона налила воду, притулилася спиною до стільниці та прикрила очі на кілька секунд. Просто щоб видихнути.

– Чого ховаєшся?

В кухню зайшла Віка. Вона несла порожню тарілку з-під торта, тримаючи її у витягнутій руці, наче та була заразною.

– Не ховаюсь. Воду наливаю, – відповіла Уляна.

– Слухай, я тобі серйозно говорю, – Віка поставила тарілку в раковину, навіть не спробувавши сполоснути.

– Ти Пашку зовсім заганяла зі своєю іпотекою. Він виглядає, як дід. Ви так всю молодість спустите на ці свої дострокові погашення.

– Ми разом це вирішили, Віка. Нам так спокійно.

– Спокійно їм! – Пирхнула зовиця. – Спокійно – це коли ти можеш будь-якої миті зірватись на вихідні за місто. А не коли ти рахуєш дріб’язок до зарплати. Ось дивись!

Вона дістала із сумочки величезний телефон останньої моделі. Яскравий чохол блиснув стразами.

– Я, до речі, на травневі свята в Туреччину лечу, – оголосила Віка, обводячи кухню переможним поглядом. – Готель забронювала. П’ять зірок, перша лінія.

Вона почала швидко гортати картинки на екрані. Золоті браслети на її зап’ясті знову тихо побрязкували.

– У Туреччину? П’ять зірок? – Уляна підійняла брови. – Це ж дороге задоволення зараз. Квитки одні чого варті.

– Якщо вміти крутитись, то все доступно, – загадково відповіла Віка.

– Дивись, Уляно, до чого прагнути треба. А не графіки платежів ночами перераховувати.

Вона зробила крок до Уляни. Сунула яскравий екран прямо їй під ніс. На соковитій фотографії сяяв блакитний басейн, оточений білими шезлонгами та пальмами.

– Справді шик? – з придихом спитала вона.

– Вранці спа, увечері ресторан на набережній. Дівчатка заслуговують на красивий відпочинок.

Уляна навіть не встигла нічого відповісти. Дисплей телефону спалахнув яскравим світлом. Поверх красивої картинки з басейном ліг сірий прямокутник сповіщення.

Повідомлення надійшло з незнайомого короткого номера, але текст повністю висвітився.

“Швидкогроші”. Ваш борг тридцять тисяч гривень передано до відділу досудового стягнення. Терміново внесіть оплату!

Уляна моргнула. Через секунду, не давши нікому схаменутися, прилетіло друге повідомлення. Від іншого відправника, де прострочення було вже чотирнадцять днів.

Віка смикнулася всім тілом, наче її вдарило струмом. Вона різко відсмикнула руку з телефоном. Апарат мало не вилетів з пальців прямо на кахельну підлогу.

Обличчя зовиці миттю пішло бридкими червоними плямами. Від шиї до самого коріння висвітленого волосся. Вона гарячково тицьнула пальцем у бічну кнопку. Екран згас.

На кухні зависла важка пауза. Тільки кран тихо капав у немиту тарілку. Уляна повільно підвела очі на зовицю.

Віка стояла неприродно прямо. Вона вросла в підлогу, не рухаючись. Весь її столичний лиск, вся ця напускна пиха та нескінченні лекції про «жіночий рівень» та «психологію багатства» раптово обсипалися. Як дешева стара штукатурка із фасаду.

Перед Уляною стояла звичайна, “закредитована” по самі вуха жінка. Та, яка брала мікропозики під божевільні відсотки.

Тільки заради того, щоб пускати пилюку в очі нечисленним родичам. Щоб мати сумнівну можливість “вразити” дружину рідного брата за стару теплу куртку та показати фальшиві фото басейну.

– Щось сталося? – невинно поцікавилась Уляна.

– Н-ні, – затнулася Вікторія.

Вона спробувала видавити поблажливу усмішку, але вийшло жалюгідно.

– Просто… спам якийсь надіслали. Реклама. Зараз усім підряд шлють.

– Звичайно, реклама, – лагідно погодилася Уляна. – Відділ стягнення – це зараз найпопулярніше розсилання. Для тих, хто тримає рівень.

Віка швидко кинула телефон у кишеню своєї дорогої сукні, та сховала руки за спину.

– Не твоя справа, – зло прошипіла вона, забувши про свій світський тон.

– Моя, якщо ти мого чоловіка злиднем називаєш, сидячи в боргах, як у шовках, – рівно відповіла Уляна.

– У Туреччину, значить? П’ять зірок? Головне, місто не залишай, як там написали.

Зовиця розвернулась і вискочила з кухні. Залишок ювілейного вечора Віка просиділа майже в повній мовчанці. Ні разу більше не згадала, ні про спа-салони, ні про нові готелі, ні про психологію бідності.

Сиділа стиснувшись, ретельно ховаючи очі від Уляни. Відповідала на запитання матері однозначно і без звичного запалу.

Свекруха дивувалася, чому її улюблениця раптом втратила настрій, і раз у раз підкладала їй найкращі шматки, але Віка тільки відсувала тарілку.

Збиралися додому одночасно. У передпокої було тісно від родичів. Уляна спокійно зняла з гачка свою потерту куртку.

Засунула руки в рукави. Блискавка, як завжди, застрягла на середині коміра, але вона просто смикнула собачку сильніше.

Віка квапливо натягувала свій ідеальний бежевий плащ. Уткнулася поглядом у взуттєву полицю, намагаючись не перетинатися з невісткою навіть випадково.

– Гарна у тебе обновка, Віка, – м’яко сказала Уляна прямо в напружену спину зовиці.

– Красива дуже. Адже головне в житті, щоб все це за коштом було. Правильно?

Плечі Віки дрібно здригнулися. Вона нічого не відповіла. Просто вискочила на сходовий майданчик, навіть не дочекавшись брата, котрий ще прощався з матір’ю.

Уляна поволі поправила неслухняний комір. Вперше за довгі місяці жорсткої економії вона відчувала себе абсолютно спокійно.

У цій старій, затертій куртці не було ні грама брехні. І судових виконавців у ній також не було. Не дарма ж кажуть, – тихіше їдеш, далі будеш…

Як ви вважаєте, хто з них має рацію? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!