– Мамо, ну подумай сама, у Славки будуть батьки на весіллі, мама й тато, а в мене? При живій матері, буде батько і мачуха? А мати? Ну, як ти собі це уявляєш?  – Що люди скажуть, що подумають про нас майбутні родичі? – Мені все одно, Поліно, хто там і що подумає … я тобі сказала своє слово, нехай іде батько зі своєю дружиною. Мені тоді нічого там робити, розумієш?

– Мамо, ну що ти, їй богу, як … як … як якась … з середньовіччя, слово честі.

Віра сиділа втупившись у стіл, вона була вся напружена і слухала дочку уважно, стиснувши в тверду ниточку губи.

– Що він тобі зробив? Урвав віку? Покарав? Вкрав щось? – Ні! Він всього-на-всього пішов до іншої жінки, – це було сто років тому!

– Вісім, – тихо прошелестіла Віра.

– Мамуль, правда, ну вісім, п’ятнадцять – яка різниця? Тато готовий до діалогу, та він і завжди був готовий, тітка Люда чудова жінка, чудова мама, вона знає, як…

Віра стиснула кулаки так, що побіліли кісточки пальців, їй була неприємна ця розмова, вся ця ситуація, вона слухала дочку і думала, – невже вона така, як говорить про неї Поліна? Зла, недалека, злопам’ятна, старомодна.

Вона не хоче спілкуватися з колишнім чоловіком та його дружиною, не хоче дружити з ними та мило посміхатися при зустрічі.

– Мамо, ну подумай сама, у Славки будуть батьки на весіллі, мама й тато, а в мене? При живій матері, буде батько і мачуха? А мати? Ну, як ти собі це уявляєш?  – Що люди скажуть, що подумають про нас майбутні родичі?

– Мені все одно, Поліно, хто там і що подумає … я тобі сказала своє слово, нехай іде батько зі своєю дружиною. Мені тоді нічого там робити, розумієш? У чому річ, Поліно?

– Я буду на реєстрації, я проводжу тебе за всіма законами заміж, але мене не буде на самому весіллі.
Я не хочу, розумієш?

– Звичайно, тобі все одно, а мені ні, мамо … мені не все одно! Я хочу, щоб ти сиділа за столом і сяяла від щастя, хочу щоб ти пишалася мною, веселилася, сміялася …

– Дочко, це твоє свято, тому, сяяти від щастя, веселитися і сміятися повинна ти, розумієш? Я рада і щаслива, що ти знайшла свою половинку, зустріла Андрія.

– Що ви щасливі – я люблю і поважаю твого майбутнього чоловіка, він мені, як син, але … доню … зрозумій ти мене, я не хочу бачити твого батька, вибач … але навіть заради тебе, я не готова на це!

– Та що таке, мамо! Дався він тобі… Ти що? Ти ревнуєш його, чи що? Але стільки років минуло, господи … вже час про все забути там і почуттів  немає вже ніяких, це ти так зі шкідливості, щоб досадити йому …

Віра рвучко встала. У горлі пересохло. Вона глянула на дочку і тихо заговорила. Тихо, ледь чутно…

– Скажи мені … доню, ти любиш Андрія? Поклавши руку на серце, від щирого серця, чи любиш ти його? Так, що на все готова заради цієї людини? Ну скажи?

– Звичайно, мамо, ти чого, – Поліна позадкувала, – тільки, до чого тут це … любиш не любиш …

– До чого? А я скажу тобі, а ти, дитино моя ненаглядна, уявляй все в фарбах!

– Ось любиш ти Андрія, беззавітно, на все заради нього підеш, навіть на злочин, адже так? Він навчається, а ти йдеш з інституту, бо Андрій подає надії, йому треба вчитися, – а двоє студентів в одній сім’ї, це важко.

– Допомоги практично немає і ти йдеш працювати, обговоривши зі своїм Андрієм, що коли він почне працювати, ти доучишся і теж збудуєш кар’єру.

– Потім у вас народжується дитина, тому що Андрій дуже, ну дуже хотів дитинку, краще сина, звичайно, а як же – спадкоємець, ну і донька теж добре.

– Донечка, ясне сонечко, вусі – пусі, тато робить рівно п’ятнадцять хвилин, а потім зачиняється в кімнаті, бо зайнятий, йому треба працювати.

– Ти від втоми і туги лізеш на стіни, потім починаєш поїдати цукерки, бо вони заспокоюють, там плюшку, там тістечка, – ой щось огірка захотілося, солоного з цукром! Ти розумієш, що це все не просто.

– Ха, та там мабуть спадкоємець завівся, біжиш до свого милого і коханого повідомити радісну звістку.
Він радий, дуже радий, адже ти ж знаєш, що він дуже-дуже хотів спадкоємця…але…

– Розумієш мала … дочка ще маленька, зараз не час …

– Але ж він там живий, – доводиш ти.

– А він сміється і називає тебе дурепою, потім тягне тебе в кімнату, бере аркуш і починає тобі, наче ти неосвічена, креслити і доводити, що це ще зародок… Немає нічого, біоматеріал.

– А як же душа, – не здаєшся ти.

Він сміється і називає тебе недолугою, – про яку душу ти говориш … Це ж все фізика, хімія і біологія, ну трохи геометрії.

– Ти ляпаєш, що він хотів спадкоємця, а він запевняє тебе, що будуть ще спадкоємці, але не зараз… Ти йдеш в лікарню, він підтримує тебе, адже у вас кохання, таке кохання, що зводить вилиці, воно одне на мільйон, адже правда, доню? У тебе ж особливе кохання, в інших не таке, а ось у тебе…

– Потім ти почнеш знову свій щоденний життєвий марафон, – прибрати, випрати, приготувати вислухати, ти вже й не заговорюєш про свою кар’єру.

– З горем навпіл, ти закінчила інститут, – яка кар’єра, йди туди, де більше платять, бо милий зараз робить свою кар’єру, а от коли він зробить…

– Ти живеш з тихою усмішкою та мріями про світле майбутнє, от-от милий досягне таких вершин… Він їх досягає, в чомусь завдяки тобі, але…

–  Насолоджуватися славою і спочивати на лаврах він віддасть перевагу не з тобою, – у нього є інша – кохана, молодша, гарніша, солідніша, – вона зі своїм стрижнем, заявляє він, а ти, вибач,  безвольна…

– Йому не потрібна така, як ти, покірна, тиха, домашня, усміхнена, любляча… Прісна до обурення, набридла до зубівного скреготу, –  йому потрібна інша подруга життя, яка до речі, народила йому спадкоємця,  … ось так …

– Ти питаєш, як тобі далі жити, адже ти не знаєш іншого життя, ти дивишся йому в очі, думаєш, що він передумає, але його очі наче лід, вони холодні, як небо в листопаді. Ти падаєш йому в ноги, чіпляєшся і плачеш, і просиш, щоб він не йшов.

– Май гордість, – гидливо морщачись, каже він і переступає через тебе.

– Таточку, не йди, – просить дочка … вона вже майже підліток вона завжди пишалася своїми батьками, вважала їх любов найміцнішою, справжнісінькою, а тут таке …

– Так буває, пробач малюк…

– А тепер, дай мені відповідь, дочко. – Чи дуже ти любиш свого майбутнього чоловіка? Змогла б ти згодом весело балакати, посміхатися, дружити з ним, якби він зрадив тебе, розтоптав твоє серце, вийняв твою душу?

– І річ не в тому, що ти служила йому, ніби собака, а в тому, що ти була засліпленою любов’ю, дурна, дозволяла користуватися собою.

– Це ж потім посипалися з усіх боків слова від подруг, знайомих,  родичів про те, що вони знали та мовчали, не хотіли лізти…

– Я ось не можу, стояти та посміхатися, не можу! Я не хочу псувати своїм виглядом твоє свято! Ти захотіла запросити його з дружиною до себе на весілля, – значить ти так вирішила.

– Ти вирішила, що тобі важливіше бачити на весіллі тата, твого самовпевненого, самозакоханого, щасливого тата.

– Я не буду на цих веселощах блискати своєю злою мордою, тому що крім гніву твій батько не викликає в мені нічого, вибач.

– І річ не в тім, що пішов він до іншої, а в тому, що побачивши його, я знову відчую себе тією слабкою і безпорадною, я не хочу цього… пробач.

– Я згадаю, як приносив він гроші, приїжджаючи на своєму шикарному, за тими мірками, автомобілі, суворо під розписку. Я повинна була звітувати, куди я їх поділа, не дай боже я куплю собі навіть жувальну гумку з цих грошей…

– Що ти так дивишся на мене, доню? А ти не знала? Ти серйозно думала, що твій тато такий гарний, вибач, що кажу тобі це перед таким днем.

– У мене на дачі лежать усі його записи, скільки грошей він витратив на тебе, коли ти була у них у вихідні, значить на таку суму будуть менші аліменти…

– І ти пропонуєш мені посміхатися цій людині і дружити з нею, серйозно? – Та навіть заради тебе, я не згодна на це! – Я все сказала!

Поліна мовчки сиділа. Потім підійшла до матері та обійняла її.

– Мамо, пробач мені, правда, я вигадала якусь дурницю … Просто … я не думала, мамо, ну пробач мене …

– Я не тримаю на тебе зла, ну що ти таке кажеш, за що просиш у мене прощення?

– Мамочко … тільки одне питання, – чому ти не сказала мені про це раніше? Чому?

– Тому, що більше колишнього чоловіка я любила і люблю тебе, я докорятиму собі, що розповіла тобі все це, пробач доню, я просто захищалася…

– Мамо, – Поліна пригорнулася до матері, обійняла її і тихо заплакала, – пробач ти мене, моя матусю, я така дурна, наговорила тобі гидких слів, я так зовсім не думаю, просто була рада, що в моєму житті знову з’явився тато.

Цього ж вечора Поліна зателефонувала батькові і попросила його не приїжджати на весілля.

– Добре, тоді маю права не дарувати подарунок.

– Так, звичайно, маєш право.

А я думаю, що маю право не спілкуватися з тобою – думала Поліна. Батько з’явився в її житті нещодавно,-  напевно з рік, Поліна згадала слова мами, коли вона сказала, що мабуть батькові щось треба від неї.
Він майже одразу передзвонив.

– Поліно, – кудись зникла люб’язність із голосу батька, – ти не забула, що обіцяла влаштувати брата…

Поліна вимкнула телефон. Зрозуміло тепер, що мама мала рацію…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!