– Навіщо платити чужій людині, якщо у сім’ї є свій бухгалтер? – Здивувалася мати

За столом у кімнаті зібралися четверо: батьки – Роман Олексійович та Ніна Семенівна, їхній старший син – Віктор, який після розлучення жив із батьками, та двадцятип’ятирічна дочка Оксана, яку мати попросила сьогодні прийти до них на обід.

Після обіду перейшли з кухні в кімнату, і батьки почали розмову, заради якої й зібралися.

Роман Олексійович сидів на чолі столу, як завжди, трохи сутулячись, наче несучи на плечах тягар усіх тих років, що прожив у цій квартирі.

Ніна Семенівна влаштувалася навпроти чоловіка, склавши руки на скатертині, готова будь-якої миті втрутитися.

Віктор розвалився у кріслі біля вікна, поглядаючи то на батька, то на сестру. Оксана сиділа прямо, з тією спокійною зібраністю, яка з’являється у людей, які звикли покладатися тільки на себе.

– Загалом, ми з матір’ю подумали і вирішили, – почав батько, дивлячись кудись у бік вікна, – що гроші від продажу бабусиного будинку віддамо Вікторові.

Оксана повільно поставила чашку, яку тримала в руках, на блюдце. Звук вийшов дзвінким.

– Обіцяли навпіл, – спокійно нагадала вона.

– Обіцяли. Коли не знали, за скільки продамо будинок, батько нарешті подивився на дочку. – Розраховували на одну суму, вийшла інша.

– У селі вже кілька будинків продаються – ніхто не бере. Нам пощастило, що покупець взяв одразу дві ділянки: нашу та сусідню, яку спадкоємці Михайла продавали.

– Під знесення, чи що? – Поцікавився Віктор, вперше подавши голос.

– Звичайно. Маєток собі будуватимуть, – усміхнувся Роман Олексійович, і в цій усмішці було щось гірке. – На руки я одержав шістсот тисяч.

Оксана дивилася на батька, і в її очах не було ні злості, ні образи – лише втомлене розуміння.

– І що заважає поділити їх порівну? – знову спитала вона.

– А те, що на триста тисяч ні ти, ні Вітя нічого путнього зробити не зможете, – втрутилася мати, подавшись уперед.

– А на всю суму можна, наприклад, свою справу відкрити. Ти зараз працюєш, а Вітя ні. Ось ми й вирішили, що за ці гроші він зможе відчинити свій магазин.

Оксана перевела погляд на брата.

– І чим же ти торгуватимеш? – Поцікавилася вона.

Віктор випростався в кріслі, наче тільки й чекав на це питання.

– Електротоварами. Я в цьому розуміюся, якщо треба, і полагодити зможу. Звичайно, великої техніки брати не буду, так, дрібниці, які люди часто купують: праски, настільні лампи, відпарювачі, ну, й інше – лампочки, батарейки.

– Найдорожче для початку – оренда, тож триста тисяч не вистачить. І все одно ще доведеться, напевно, брати кредит.

Ніна Семенівна кивнула, ніби підтверджуючи синові слова, і знову повернулася до дочки.

– Ти, Оксано, не ображайся. У тебе все стабільно: робота, зарплата, з дому тебе ніхто не гнав, ти сама вирішила з’їхати, я тобі завжди казала, що ти будь-якої миті можеш повернутися.

– А Віктора ми вирішили підтримати. Це спадщина батька, тож як він розпорядився, так і буде.

Оксана мовчала кілька секунд. У кімнаті стало чути, як цокає годинник на стіні – старий, ще бабусин, з маятником.

– Я й не ображаюся. Якби ви раніше не обіцяли порівну розділити, я б і слова не сказала, – відповіла вона нарешті.

То була правда. Оксана справді з’їхала з трикімнатної квартири, яка належить батькам, добровільно. Щойно її зарплата дозволила їй зняти невелику студію неподалік того місця, де вона працювала, вона відразу перевезла туди свої речі.

Дівчина планувала накопичити на свою квартиру і для цього, окрім основної роботи у бухгалтерії фірми, вечорами вела ще трьох невеликих клієнтів – це щомісяця додавало до її бюджету п’ятдесят тисяч.

Звісно, ​​Оксана розраховувала на те, що обіцяли батьки, тому дуже засмутилася. Але робити було нічого, дівчина зрозуміла, що доведеться обходитися тим, що заробить сама.

Гроші батько переказав на рахунок сина, і Віктор орендував приміщення. Щоб не витрачатися на ремонт, вони з батьком цілий тиждень фарбували та білили самі. Торговельне обладнання закупили за оголошенням, і тут також дещо довелося підтягнути, підфарбувати.

Нарешті закуплений товар розкладено, касовий апарат встановлено. Можна зустрічати покупців. Спочатку Віктор планував працювати за прилавком сам. Мама обіцяла приходити вечорами, щоб наводити у магазині порядок.

За день до відкриття Віктор запросив у магазин усю родину. Оксана також прийшла. І дуже здивувалася, коли брат, показавши їй приміщення, поклав на прилавок пухку теку і сказав:

– Ксеню, ось тут рахунки та накладні – розберися з усім цим добром, щоб нічого не переплуталося.

Оксана завмерла, дивлячись на теку, потім поволі перевела погляд на брата.

– Вибач, братику, я тебе правильно зрозуміла – ти пропонуєш мені зайнятися твоєю бухгалтерією?

– Так, я в усьому тому, що в мене на прилавку стоїть і лежить, знаюся, а от у бухгалтерських папірцях не дуже, – Віктор говорив легко, наче йшлося про якусь дрібницю.

– Стривай, а як ти ПП оформив? – Запитала сестра.

– Мені Микола Паньків допоміг. Ми з ним майже все онлайн зробили. За три дні.

– Зрозуміло. Тільки я тебе засмучу: я твою бухгалтерію вести не буду. У мене просто часу на це немає, – сказала Оксана.

– Стривай, – втрутилася мати, яка весь цей час стояла неподалік і чула розмову. – Вітя сказав, що має якусь спрощену систему. Невже тобі складно кілька кнопок натиснути? Адже ти для чужих людей це робиш. Сама казала, що три фірми ведеш.

– Веду, – погодилася дочка. – І мені за це платять. І Віктору теж треба знайти фахівця, який вестиме облік у нього в магазині.

– Який тут облік? Це ж маленький магазинчик! – обурилася мама. – І навіщо платити чужій людині, якщо у сім’ї є свій бухгалтер?

– Звичайний облік: облік надходження товарів, облік продажів, товарний облік – це контроль залишків, рух товару, інвентаризації, списання. Плюс облік витрат, звітність до податкової та усі фонди… Це зовсім не кілька кнопок! – перерахувала Оксана.

– І що – ти йому не допоможеш? – Запитав батько, який до цього мовчки спостерігав за розмовою.

– Допоможу. Я покажу, які звіти, як оформити, куди і в які терміни їх треба надсилати. Але робити за нього нічого не буду, – ще раз повторила Оксана.

– Ти хочеш, щоб брат тобі платив? – Здивувалася мати.

– Ні. Я вже сказала: у мене просто нема часу. Адже я не можу ночами сидіти.

– Так відмовся від якоїсь однієї фірми, а замість неї візьми  магазин Віктора. Ми взагалі на тебе розраховували, – дорікнула Оксані мама.

Оксана подивилась на матір. У її погляді не було ні гніву, ні роздратування – тільки тихе, втомлене здивування.

– Цікаво, а чому я про це не знала? – Запитала дочка. – Якби ви мені сказали заздалегідь, я б відразу   відмовилася.

Вона помовчала, потім додала спокійніше:

– І взагалі, я вважаю, що грошові та сімейні відносини краще не плутати. Знаєш, як кажуть: компот окремо, а мухи окремо.

– Не дай боже у Віті щось піде не так, ви ж потім мене у всьому звинуватите. Ні! Єдине, чим можу допомогти – надати контакти спеціалістів, які із задоволенням візьмуть на себе його бухгалтерію. Звісно, ​​не безплатно.

Віктор таки відчинив магазин. Два місяці працював один. Запустив документацію настільки, що сам не міг зрозуміти, дає його магазин прибуток, чи він працює в збиток.

Тека з накладними, яку він так і не розібрав, лежала на столі в підсобці і час від часу нагадувала про себе, коли треба було знайти якийсь папірець.

А коли він вирішив взяти продавця, то зрозумів, що без професійного бухгалтера не впорається. Ще раз звернувся до сестри, – Оксана відмовила. Довелося шукати фахівця.

– Оксано! – обурювалася телефоном мати за кілька днів. – Ти уявляєш, вони від восьми до дванадцяти тисяч вимагають!

– І ще умови виставляють, коли надсилати документи, коли дзвонити, а коли їх не турбувати! Це взагалі нормальні розцінки?

– Нормальні, – посміхнулася Оксана, притискаючи телефон плечем до вуха та продовжуючи друкувати звіт для одного зі своїх клієнтів.

– А ти все-таки не по-родинному вчинила. Могла б у Віті попрацювати і безплатно, – закінчила розмову Ніна Семенівна.

Оксана відклала телефон і подивилась у вікно. За склом дув сильний вітер, розгойдуючи голі гілки дерев, йшов дощ, у сутінках будинку навпроти були ледве видно.

Вона подумала про те, що, напевно, могла б допомогти братові – по-справжньому, не відмовляючись від інших клієнтів, а просто знайшовши кілька годин на тиждень.

Але щось усередині неї чинило опір цій думці. Не жадібність, ні. Щось інше – тихе, вперте почуття справедливості, яке говорило: якщо ти обіцяв розділити порівну, розділи. А якщо не поділив…

Вона зітхнула та повернулася до роботи. У неї були свої справи, своє життя та свої плани на квартиру, яку вона обов’язково придбає. Сама…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Оксана? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!