– Розумієш, квартиру цю доведеться продати, – Семен дивився в підлогу, не підіймаючи очі, – і машину теж. Ці люди нам спокою не дадуть. Не тільки я можу постраждати, а й ви з Маринкою теж.
– Але ж можна в поліцію звернутися…
– Яка поліція? Я ж їм справді винен, – чоловік нарешті підняв на неї погляд, – і вже щодня такі відсотки набігають, що хоч вішайся. Поживете поки що з донькою у мами моєї.
– А ти?
– Мені виїхати звідси треба. Усіх боргів я все одно не віддам, фірму вже “віджали”. На північ подамся. Там зараз непогано платять. А там, дивишся, все й уляжеться.
В принципі, Наталя розуміла, що справа до цього йде, коли почали приходити до них додому похмурі, явно з кримінальним минулим люди й викликали Семена на розмову надвір.
Повертався чоловік після цих розмов втраченим, навіть злим. На Маринку кричати почав за різні дрібні провини. А дівчинці четвертий рік всього, і вона ж не собака дресована.
Бізнес у Семена був якийсь не дуже зрозумілий. Так, його фірма торгувала комп’ютерною технікою через інтернет, але звідки всі ці ноутбуки та монітори з’являлися, Наталія не знала.
Швидше за все, техніка була конфіскатом, бо періодично цілі партії доводилося знімати з продажу. Семену після цього потрібно було залазити в борги, щоб залишатися на плаву. Але кілька разів він якось викручувався. На цей раз, значить, не вийшло, – і дуже.
В принципі, Наталя виросла у селі й без упорядкованої міської квартири могла б спокійно пожити у своїх батьків.
Але роботу кидати не хотілося, – вона була завучем в елітній приватній школі з переважним вивченням англійської мови.
В перспективі ще й директорство світило, оскільки Ксенія Андріївна вже оголосила всім, що через рік піде на пенсію. Кидати таке місце було б не розумно.
Але й життя в будинку свекрухи теж, напевно, райським не буде. З самого знайомства стосунки у них не ладналися. Спочатку Наталя була небажаною нареченою, бо «село в ній за кілометр видно».
Потім, коли ця «село» інститут закінчила з відзнакою і стала в англійській спецшколі викладати, вона стала «фіфою заморською, якій борщі готувати соромно».
А Наталя Семену борщі готувала, і смачні, він їх хвалив. Тільки домашньою кухнею займатися іноді не вистачало часу, – групи продовженого дня працювали в школі майже до вечора.
Свекруха онучці зраділа, Наталі, м’яко кажучи, не дуже:
– Від добрих дружин чоловіки не втікають.
– Так він не від мене втік, а від кредиторів своїх! Борги у нього великі!
– А ти куди дивилася? Хороша дружина у сім’ї завжди фінанси під контролем тримає! Це у вас бізнес, а у нас раніше все господарством називалося. З тебе, мабуть, господиня ніяка, жодного разу дочці вечері путньої не приготувала.
– Коли є час, я все готую.
– А чому в тебе його нема? Що то за школа у тебе така, де уроки до ночі? Перевірю я якось. А то, напевно, мужика собі вже завела замість законного чоловіка…
І заявилася одного разу до школи ввечері, перевірила. Краще б не приходила, – претензій стало ще більше. Все навколо написано по-іноземному, це ще нічого.
А ось кішки скрізь блукають – це ж антисанітарія, та й дурниця якась! Це ж навчальний заклад, а не зоопарк.
Порядні жінки в такі бедлами не працевлаштовуються. І помітила свекруха, як на Наталю один завзятий задивляється. Прямо, наче очима роздягає.
Довготелесий – це Дмитро Сергійович, теж викладач англійської. Він справді, напевно, Наталії симпатизував, але кордон не переходив, знав, що в неї сім’я.
А кішки – це англійська методика, частина виховного процесу. Вважається, що близькість з домашніми тваринами робить дитину добрішою.
Тому в школі спеціально поселили кішок (зрозуміло, з породи англійців), і їм тут дозволялося практично все, навіть на парти забиратися під час уроку.
Проте, заради справедливості, варто сказати, що британці поводилися цілком пристойно.
Семен зрідка надсилав електронні листи, щоправда, про те, де і як улаштувався, не розповідав. І робив він це, мабуть, не дарма, бо й до них кілька разів навідувалися люди, явно із кримінальним минулим, адресою Семена цікавилися.
Потім він зовсім засекретився, писати припинив. Наталя занепокоїлася, – раптом кредитори його і там знайшли, але свекруха оптимізму на цей рахунок не втрачала:
– Якби його знайшли, вони б до нас ходити припинили.
– Тоді чому він замовк?
– А то ти не здогадуєшся. Він у мене хлопець помітний, самотнім довго залишатися не буде.
І як у воду дивилася. Через рік, до кінця навчального року, Семен написав, що зустрів іншу жінку і тепер живе в неї.
Подружньою зрадою він вчинок свій не вважає, оскільки офіційного шлюбу у них із Наталією не було. Про дочку чомусь – ні слова, ніби її у світі зовсім не існувало. Свекруха з цього приводу відразу знайшла синові виправдання:
– Мабуть, знає він, що Маринка не його.
– Як це? Вона ж при ньому вже на світ з’явилася.
– При ньому, та не від нього, – може бути таке?
– Та що ж ви таке, мамо, кажете!
– А я тобі тепер не мама! Бабусею, можливо, Маринці й залишуся, а для тебе я з цього дня – Єлизавета Марківна! Або взагалі ніхто, так навіть краще.
Зрозуміло, що з квартири колишньої свекрухи треба було з’їжджати. І що тепер робити, Наталя уявляла собі погано. Квартиру винаймати дорого, потрібно ще й Маринку підіймати.
Ні, піднатужитися, звичайно, можна було, але чи варто було залишатися в місті, коли рідних у ньому, крім дочки, нікого тепер не залишилося?
Тим більше, що й батьки, дізнавшись про поневіряння Наталії, стали її до себе в село кликати. Там, мовляв, і робота завжди у школі знайдеться, учителів на селі вічно не вистачає.
Директриса Ксенія Андріївна її заяву одразу відклала убік:
– Ти, дівчинко, гарячку не пори. Я ж на тебе школу залишити збираюся, і наші засновники не проти цього.
– А де ж жити нам з донькою тепер?
– Я із засновниками поговорю. Може, вони тобі доплату якусь на орендоване житло платити погодяться, чи позику виділять.
– А поки що переїжджайте ви до мене на дачу. Навчальний рік уже закінчується, травень надворі, опалювати там нічого не потрібно.
– Ми з чоловіком все одно поки туди тільки у вихідні вибираємося. А влітку у відпустку підеш, тоді до батьків і поїдеш.
Речі перевезти зголосився довготелесий Дмитро Сергійович на своєму автомобілі. Та з майна свого у них із Маринкою залишився тільки одяг, та трохи посуду. Дорогою Дмитро Сергійович поцікавився:
– А взимку де жити будете?
– Ксенія Андріївна обіцяла щось підібрати орендоване.
– А навіщо підбирати? – пожвавішав хлопець. – У мене однокімнатна стоїть порожня. Я у мами живу частіше, вона хворіє. Та й готує вона мені, а то на одних покупних пельменях та локшині з пакетиків довго не простягнеш.
– Ну, там буде видно. Влітку я поїду в село до батьків. Може, там зовсім і залишуся.
– А школа наша, як же? Тебе ж у директора сватають…
– Мене раніше й заміж сватали, та не взяли. А школи – вони скрізь є.
На дачі Маринці дуже сподобалося. Дівчинка навіть розквітла на свіжому повітрі, щічки порожевіли. І з Ксенією Андріївною вони швидко потоваришували, як і з її чоловіком. Просто сім’єю однією сталі.
Про ту колишню родину Наталя згадувала все рідше. Прикро, звичайно, що так сталося, але, може, воно й на краще. Колись Семен їх все одно кинув би, не дарма він у РАЦС іти не хотів.
В село їх із дочкою повіз той самий Дмитро Сергійович. Якось так вийшло, що збиралися довго, та й Ксенія Андріївна стіл на прощання накрила.
Приїхали вже надвечір. Вивантажилися, Дмитро Сергійович почав збиратися назад, але мама Наталії не відпустила:
– Залишайтеся, куди ви поїдете проти ночі. Я свіженького молочка зараз принесу, повечеряємо…
Наталя пішла за нею слідом, сказала:
– Чи ти, мамо, Дмитра Сергійовича за нареченого мого прийняла?
– А хіба не так?
– Та немає у нас жодних стосунків, і не намічається навіть.
– Ну, щодо того, що де намічається, ти не помиляйся. Бачу я, як він на тебе дивиться. І Маринці з ним просто…
Наталя здалеку подивилася на Дмитра. Вони з Маринкою про щось весело розмовляли, сміялися…
– А чому б і ні? – Подумалося їй.
І на душі стало тепліше та спокійніше. Майже, як у дитинстві…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
