– А якби я не зупинився? Як ти хотіла? — м’яко запитав Микола. – Мовчи, Коля. Навіть не думай. Мені страшно уявити, як би все скінчилося

Мороз вдарив не на жарт саме напередодні Нового року. Перед виїздом Марина глянула на термометр — мінус двадцять. Але насправді здавалося, що набагато холодніше.

– Оце так свято… Краще б сніг пішов, — пробурмотіла вона, складаючи пакунки з продуктами в багажник.

Стара Нива була гордістю її чоловіка Миколи. Він уперто відмовлявся міняти машину, хоч могли собі дозволити новішу. Марина мріяла про комфорт, а чоловік твердив: «Прохідність у Ниви — краща за будь-яку іномарку». Суперечки були марні — здавалося, цю Ниву вони не покинуть і в глибокій старості.

Обом вже за шістдесят, але Марина не відчувала себе старою. Обоє були в гарній формі, без серйозних хвороб. Мати Миколи, хоч і в літах, кликала їх на Новий рік. Як завжди, збиралися в останній момент, бо зранку приходили діти з привітаннями, а потім ще й онуків привезли.

Микола бурчав, що вирушають пізно. Але хіба поїдеш без гостинців? Свекруха любила смачно поїсти, особливо на свята. Марина в останню мить бігала по супермаркету, а годинник показував уже майже дев’яту вечора.

– Оце мороз, відчуваєш? Стало ще холодніше, — сказала вона.

– І час летить, а нам ще їхати дві години! Про що ти думаєш, Марино? — сердито відповів чоловік.

– А що я можу? Хтось мав натякнути сину, що з онуками ми сьогодні не сидимо.

Марина бурчала скоріше для годиться. Навіть якби Микола сказав відмовити, вона б першою заперечила. Онуки — святе. Вони поїхали, сподіваючись встигнути до півночі.

На трасі було майже порожньо. Марина зазвичай боялася швидкої їзди, але цього разу мовчала, лише зиркала на спідометр. Вона розуміла: якщо не встигнуть, винна буде вона. Микола зосереджено дивився на дорогу, час від часу поправляючи окуляри. Його турбувало лише зір, в іншому він почувався міцним.

Та раптом Марина помітила, що він потирає груди, важко дихає.

– Колю, що з тобою? Тобі зле? — занепокоєно спитала вона.

– Та нічого… Просто щось тисне зліва, — відповів чоловік.

– Це ж серце! Зупинимось! — наполягала Марина.

– Марина, не драматизуй. Скоро доїдемо.

Та за кілька кілометрів вони побачили жінку, яка махала руками біля червоної іномарки.

– Напевно, щось сталося, — сказав Микола і почав гальмувати.

– Не зупиняйся, Коля! Запізнимося! — нервувала Марина.

Але Микола зупинився. Жінка, років сорока, тремтіла від холоду, одягнена лише в тонкий плащ.

– Колесо спустило… Не знаю, що робити. Ви не маєте запаски? — звернулася вона.

– Маємо. А інструменти в тебе є? — запитав Микола.

– Ні… І сама не вмію міняти.

Марина не втрималася:

– Як можна їхати самій і нічого не знати? У чому ти думала їхати, в такому плащіку?

Жінка вибачалася, казала, що стоїть вже годину. Микола взявся за справу, незважаючи на нервування дружини.

– Коля, ми ж запізнимось! — бурчала Марина.

– Іди в машину, — різко відповів він. – Допоможу — і все.

Заміна не зайняла багато часу, але стало ясно: до дванадцятої не встигнуть. Микола сів за кермо, розтер руки і рушив.

– Що, допоміг? А чому вона не їде? — не вгавала Марина.

– Поїде, прогріється трохи.

Та чоловік мовчав. Він знову потирав груди, дихав все важче. Світло міста вже було попереду, коли машину занесло. Микола зміг зупинитися.

– Мені дуже зле, Марино… — прошепотів він і впав на кермо.

Марина в істериці кинулась до нього.

– Коля! Ти чуєш мене?!

Він не дихав. Вона вибігла, відкрила двері, почала трясти його. І тут поруч зупинилась та сама червона іномарка.

– Що сталося? — підбігла жінка.

– Він важко дихав… Це серце, — розгублено відповіла Марина.

Жінка дістала телефон, приклала до вуст чоловіка, подивилася на екран:

– Немає дихання. Треба витягти та покласти на землю. Допоможіть.

– Що? Він же замерзне! — закричала Марина, але все ж допомагала. Вони поклали Миколу на сніг.

– Викличте швидку!, — крикнула жінка.

Марина тремтячими руками набрала номер. А тим часом жінка розстебнула куртку Миколи, почала серцеву реанімацію і штучне дихання.

– Ти знаєш, що робиш? Ти лікар? — прошепотіла Марина.

– Я реаніматолог. Я його врятую. Це ж новорічна ніч. Має трапитись диво!

Швидка приїхала. У салоні стало ясно — Микола почав дихати.

– Все правильно зробили. Ви його врятували, — сказав фельдшер.

– Я знала, що роблю. Я з першої міської лікарні. Везіть його туди, я поїду слідом.

1 січня Марина сиділа в палаті поруч з ліжком чоловіка. Вночі вона просиділа під дверима реанімації. Зранку сказали — загроза минула.

Микола був при тямі.

– Коль, тобі щось можна їсти? — заметушилася Марина.

– Зачекай з цим… Мені здалося, чи тут заходила та жінка? В білому халаті?

– Так, це була вона. Ірина Вікторівна. Лікар. Вона тебе врятувала. Ти не дихав… Коля, це було жахливо. Добре, що вона не поїхала раніше за нас. Вона — твій янгол-охоронець.

– А якби я не зупинився? Як ти хотіла? — м’яко запитав Микола.

– Мовчи, Коля. Навіть не думай. Мені страшно уявити, як би все скінчилося.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?