– А халати у вас де? – спитала тітка Зіна з порога, ще не знявши пальта, навіть не привітавшись до ладу.
У руках вона тримала пакети з помідорами та ще якимись дарами присадибної ділянки, які вона везла нам через пів країни.
Ми з Глібом дивилися один на одного. І, здавалося, без слів розуміли, хто про що думає. Це був, як німий крик допомоги.
– Халати? – перепитала я. – Які? В нас їх немає.
– Так, білі такі, махрові, халати, – сказала тітка Зіна. – У готелях завжди такі дають. Могли б купити, адже чекали на гостей.
Тиждень тому Гліб прийшов до мене на кухню з таким обличчям, ніби йому діагностували щось страшне. Я навіть злякалася. І не дарма.
– Тьотя Зіна приїжджає, – сказав він не своїм голосом. – З чоловіком та Христиною. До нас… У відпустку…
Тітку Зіну мій чоловік бачив останній раз років у вісім на якомусь скорботному заході. Про неї він пам’ятав тільки те, що вона голосно плакала і весь час давала йому цукерки «Червоний мак», які вже почали танути. Потім їх дороги розійшлися, і Гліб довго не чув про тітку.
А тепер вона знайшла його в соціальних мережах і написала щось про кревні пута, які не можна рвати.
А за тиждень повідомила у листуванні, що вони з родиною давно мріяли подивитися столицю. Тож вони їдуть до нас.
Родичі ввалилися в нашу двокімнатну втрьох, з валізами, баулами та пакетами. З сумок пахло часниковою ковбасою, мандаринами та ще якоюсь їжею. Причому, на мою думку, не дуже свіжою.
– Навіщо ви стільки їжі із собою привезли? – Здивувалася я. – Тут Київ, а не Антарктида. Супермаркет майже у кожному будинку.
– Це справжня їжа, – сказала тітка Зіна. – Не те, що ваша столична підробка.
Чоловік тітки Зіни, Валерій, одразу пройшов до кімнати, сів на диван та ввімкнув телевізор. Христина, дівчинка років чотирнадцяти з виразом обличчя, яке буває у підлітків, впевнених, що весь світ їм винен, уткнулася в телефон і більше не підводила очей.
– Маленька якась квартира, – сказала тітка Зіна, озираючись і кривлячи губи. – Ви що, так і мешкаєте тут? Не думали обмінятися на більшу? У Києві ж всі добре заробляють.
Я промовчала. Це була моя перша спроба просто промовчати, пропустити повз вуха, удати, що не почула. Ця стратегія ніколи не працювала. Але я чомусь завзято до неї вдавалася, сподіваючись на диво.
Але дива не трапилося і цього разу. Тітка Зіна відчинила холодильник і довго дивилася всередину. На обличчі її було щире здивування.
– А ковбаса де? А хліб? Сир? Картопля із салом? Та хоч сосиски! А це що за козячий корм? Салати якісь, йогурти… Це все?
– Ми так харчуємось, – сказала я.
– Як так? – Не зрозуміла тітка. – Надголодь? Заощаджуєте, чи що? Похвально, звісно. Але здоров’я дорожче.
– Ми харчуємося нормально, – відповіла я, – здоровою їжею. І річ не в економії. Ця їжа коштує дорожче, ніж все, що ви перерахували.
Тітка Зіна подивилася на мене і примружилася. Наче я зізналася в чомусь незрозумілому та дуже підозрілому. Наприклад, у вегетаріанстві чи сироїдінні.
До вечора першого ж дня з’ясувалося, що ми з Глібом виявляється їм зобов’язані. Спочатку тітка Зіна зажадала квитки в театр. Не попросила, а саме зажадала у властивій їй командирській манері.
– Ну як же! – охала тітка Зіна. – Коли ми ще сюди виберемося? Потрібно використовувати будь-яку можливість.
І це було далеко не єдиним її бажанням. Потім тітці Зіні знадобилася екскурсія центром столиці. Причому неодмінно з власним гідом. Шопінг вона забажала лише в “Океан Плаза”.
– Ну а де ще Христині купити нормальні кросівки? Та й океанаріум там чудовий, є на що глянути! І взагалі, відпустка, вона на те й відпустка, щоб відпочивати. А не думати про якісь там гроші.
– Глібе, ти ж племінник, – тітка Зіна говорила це із залізобетонною впевненістю, – отже, маєш якось подбати про своїх родичів.
Мені хотілося вийти на балкон, закричати та завити. Прямо в небо серед білого дня.
– Я, між іншим, з твоєю мамою няньчилася, – продовжувала тітка Зіна. – Ми, якщо ти забув, сестри.
Гліб м’явся, то бліднув, то червонів, але мовчав. Він взагалі не вмів говорити “ні”.
Його цьому не вчили. Як не вчили ціле покоління дітей, які виросли з переконанням, що родичам треба допомагати, навіть, якщо вони тебе жодного разу не бачили все свідоме життя.
На другий день тітка Зіна попросила мене попрасувати їй блузку. Просто так, між іншим, як просять передати сіль.
– Я не прасую чужих речей, – сказала я.
– Чужих? – перепитала тітка Зіна. – А де тут чужі? Я чужа? – її очі стали круглими від подиву.
– Ви лише гості, – сказала я. – І обслуговувати вас я не буду.
Валерій відірвався від телевізора і глянув на мене так, ніби я плюнула йому в обличчя. Христина вперше за два дні відлипла від телефону.
– Марія у нас сучасна, – сказав Гліб, нервово посміхаючись. – Вона так жартує.
– Я не жартую, – заперечила я. – Я говорю абсолютно серйозно!
Але тітка тільки побурчала, і все продовжилось у колишньому режимі. Мабуть, не сприйняла мої слова серйозно.
Але я не збиралася здаватися. Виявилося, що важко позначити свої межі лише вперше. Після тієї розмови все покотилося накатаною.
У кафе, куди ми пішли на третій день, бо готувати на п’ятьох я відмовилася, я попросила офіціанта розділити рахунок.
Тітка Зіна дивилася на мене, як на Юду. До речі, їли вони за трьох. Напевно, як завжди думали, що добрий племінничок все сплатить.
– Як це? – прошепотіла тітка. – Як це поділити?
– Дуже просто. Ви платите за себе, ми – за себе, – відповіла я.
Я дотримала слова і сплатила тільки нашу з Глібом половину, тітка Зіна пихкала, кусала губи. Зрештою, їй довелося розщедритися.
Увечері того ж дня вона зателефонувала до якоїсь Люби, і я чула з коридору уривки розмови:
– Взагалі не годують… Квартира – клітка два на два. Машка ця, його дружина, взагалі ненормальна. Ганьба на всю родину.
Це стало останньою краплею, після якої я зрозуміла – годі!
Я ввійшла до кімнати, де вони сиділи всі троє, і сказала:
– Завтра вам треба з’їхати.
– Що? – Тітка Зіна навіть підстрибнула.
– Є готелі, хостели, квартири подобово, зрештою, – продовжувала я. – Можу допомогти знайти.
– Гліб! – Тітка повернулася до нього. – Ти це чуєш?
Гліб мовчав. Він згорбився на стільці й дивився на підлогу. Як же мені було його шкода на той момент!
Цього великого хлопчика, якого все життя вчили бути добрим, правильним і зручним. Але жалість – поганий порадник, це я вже давно зрозуміла.
– Або ви з’їжджаєте, – продовжила я, – або платите нам за проживання! Півтори тисячі на добу! За трьох – це не дорого. У готелі візьмуть дорожче. Але наш бюджет не дозволяє годувати три зайві роти.
Тітка Зіна схопилася з крісла, перекинувши кухоль з гарячим чаєм собі на коліна. Обличчя її пішло червоними плямами.
– Ми не підемо у вас на поводі! Ми їдемо, – сказала вона. – Сьогодні ж. І всі рідні дізнаються, як ви нас прийняли! Усі!
– Майте на увазі! Вас проклянуть! І правильно зроблять! Одні залишитеся, запам’ятайте мої слова! Приповзете до нас. У ногах валятиметеся. Але буде пізно.
– Я вас почула, – сказала я. – А тепер збирайтеся.
Валерій щось бурчав про невдячну молодь, а Христина так і не відірвалася від телефону. Мабуть, уже писала пост про кошмарних київських родичів. Тітка Зіна голосно ляскала дверцятами та шаруділа пакетами.
Коли родичі нарешті звільнили нашу квартиру, Гліб глянув на мене і раптом усміхнувся.
– Ти чудовисько, – сказав він.
– Знаю, – відповіла я і теж усміхнулася.
– Вона ж розкаже всім, та ще й вигадає зверху, – Гліб прикусив губу.
– Та нехай тріпається скільки завгодно! – відповіла я. – Ми нічого поганого не зробили! Я лише намагалася знайти у них хоч трохи сумління, – та марно! Його витиснуло нахабство!
Наступні два тижні нас атакували дзвінками незрозумілі особи з безглуздими пропозиціями купити у них роги оленя, старі черевики сорок п’ятого розміру, дитячі малюнки невідомого художника з Бучі тощо.
Як з’ясувалося, Христина розмістила оголошення в соцмережах і дала наш номер телефону. Довелося міняти сімки. Але, краще так, ніж терпіти нахабство родичів! Ви не знаходите?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
