Наталя намагалася задавити сльози глибоко всередину, щоб не псувати свято. Поправила кофту на животі, що вже випирає, і, штовхаючи перед собою інвалідний візок з сином, відчинила двері кафе.
Звичайна неділя, коли мами дітей-інвалідів збиралися в кафе, щоб трохи видихнути від нескінченних реабілітацій та битв за нормальне існування дітей.
Вони самі собі організували відпочинок, без будь-яких спонсорів та фондів. Кафе «Квасоля» закривалося на спецобслуговування.
З подачі власниці, втомленим мамам безкоштовно роздавали чай, тістечка і включали караоке. І мами дітей-інвалідів перетворювалися на звичайних молодих жінок, які сміялися, співали, спілкувалися і жартували одна з одною.
Наташа ходила туди завжди, навіть коли й рухатися не хотілося. Тому що це було її віддушиною, де розуміють і приймають.
Але зараз вона сиділа, мовчки, не знаючи, як пояснити подругам, що вона чекає дитину, а чоловік «зробив ручкою», сказавши, що ця ноша надто важка.
Друга дитина не повинна з’явитися, адже у першої – ДЦП. Але Наташа відмовилася йти на гріх і ось, минуло три місяці, а чоловік вже живе з іншою жінкою, а в неї самій ледь вистачило грошей на бензин, щоб доїхати з хворим сином сюди на захід.
– Ну, давай, розповідай, що сталося? – До неї підсіла Олена, напрочуд молода, красива і сильна. Її донька – Софія – також була в інвалідному візку, але завдяки терплячій і люблячій матері, завойовувала щоразу різні вокальні нагороди по всьому світу. І жила дуже радісним життям.
Наташа хотіла було розплакатися від жалю до себе, але Олена енергійно обірвала її:
– І так все зрозуміло. Пішов? Ну, Бог йому суддя. Ти давай-но розкажи краще, які в тебе залишилися люди? Що тобі реально може допомогти поставити дітей на ноги?
– Та нічого, – хлюпнула носом Наташа.
– Ну, так не буває! Бог нікуди не подівся, вірно? Навіть у твоїй важкій ситуації. А Бог допомагає руками людей, пам’ятаєш таку приказку? Так що, на, візьми мікрофон, ми зараз з тобою про все забудемо, заспіваємо дуетом, нап’ємося чаю, а вдома ти добре все обдумаєш. І – так, послухай розповідь психолога про ресурси. Погугли. Це я від неї надихнулася. Вихід є завжди, Наталко. Ну не позбуватися ж дива.
І Наташа співала та сміялася, а з сином займалися волонтери з благодійного фонду. Їм завернули тістечка, і Наташа вперше не здригнулася від тиші пустої квартири.
Ресурси, ресурси … Вночі, уклавши сина, і щасливо зітхнувши від його “Мам, я тебе люблю і разом ми з усім впораємося”, Наталка сіла записувати все, що в неї є на сьогоднішній момент.
Так ось він, перший. Точніше, другий. Є Господь, який точно поруч і любить її, є 11-річний син, нехай і в інвалідному візку, але зі збереженим розумом і величезним серцем.
Він, напевно, і догляне малюка, і взагалі допоможе. Він її натхненник! Але більше писати було нічого … Список ресурсів виглядав мізерно, і Наташа не спала всю ніч.
Вранці встала насилу, але пропустити Літургію, особливо, в такому положенні вона не могла.
– Господи, Господи! – тільки й волала вона всю службу у своєму улюбленому храмі.
Настоятель парафії на честь Пресвятої Трійці колись мріяв збудувати на своїй території центр реабілітації для дітей-інвалідів. І тепер після служби підійшов до дівчини, зібрав усі продукти, які парафіяни приносять «на канон», згадати родичів.
– Це тобі й сину, Наталя, – тихо сказав батюшка, – приносити тобі додому продукти буде бабуся Віра, коли з’явиться дитинка. Живе вона поруч із тобою, треба буде – за дітьми наглядить. Скажи, чим ми можемо тобі допомогти?
Наталя стояла розгублена, вдивляючись в обличчя доброго священника.
– Ти не мовчи, Наталю. Люди чужу біду оминають, бо не знають, чим конкретно можна допомогти. Ти давай поки подумай, а потім приходь чайку попити.
Так і зрозуміла Наталка, що добрих людей більше, ніж поганих. Їм просто потрібно показати конкретні способи допомогти біді.
А ще Наталці довелося ламати свою гордість, коли почала звертатися до друзів, просити посидіти з сином хоч кілька годин на тиждень. На подив, друзі з радістю відгукувалися, несли Наталці речі та продукти.
І на місце зарозумілої гордості в серці прийшла смиренність і подяка Богу за все. Так вона внесла до списку ресурсів: Бога, сина, рідну парафію, вірних друзів.
Але все одно майбутнє турбувало, як би старанно не молилася Наталя. Адже дата пологів наближалася, а крім помічників у неї не було ні доходу, ні опори в майбутньому.
Наступного дня їй прийшла величезна посилка. Нові, шикарні речі на дівчинку, візочок та дитяча постільна білизна. У фейсбуці на неї чекав лист від жінки, на ім’я Ольга:
«Шановна Наталя, сподіваюся, вам знадобляться речі. Наші спільні друзі розповіли мені про вашу біду. Хоча, яка це біда, це тимчасові труднощі. Я працюю у великій київській компанії, і моя зарплата дозволяє надсилати Вам щомісяця десять тисяч гривень вам на карту. Думаю, це допоможе Вам протриматися на плаву з Вашими чудовими дітками.
Дуже прошу Вас як віруючу людину молитися за мене, грішну, а також про мою покійну матусю, рабу Божою Фотинію. З вдячністю до Вас за збережене чудо життя, Ольга».
Руки Наталії тремтіли. Поки вона дочитувала лист, сльози здивування і радості щипали очі. У двері подзвонили.
Прийшов хтось із друзів погуляти з сином у дворі. Вони самі склали розклад і справно несли “дитячу вахту”. На цей раз колишній однокласник Вовка вштовхнув у передпокій збентеженого чоловіка.
– Наталко, ну ніхто його не розуміє – француз, та ще з сильним дефектом мови. Жах, але він талановитий до неможливості. Приїхав сюди в службове відрядження на місяць. А тобі ж до пологів цілих три місяці? Так давай допоможи нам з перекладом деяких паперів. А то я йому всі вуха продзижчав про те, яка ти талановита була у нас в університеті та скількома мовами говориш. Так що, заходь, брате Антоніо, до нашої чудової Наташки й не дякую, про наш український побут дізнаєшся зсередини, та ще й зможеш поспілкуватися рідною французькою з красивою розлученою жінкою.
Увечері, коли вони обговорили з Антоніо і Вовчиком деталі, Наташа налила всім чаю і включила на кухні виступ Соні, дочки її подруги, дівчинки на інвалідному візку, яка співала так, що завмирали серця.
– Що неможливо людям, можливо Богу. Правда, Антоніо, – промовила вона найчистішою французькою, навіть не підозрюючи, що на довгі роки декрету забезпечила собі прибутковий підробіток з перекладу технічних паперів і листів.
Пройшла до кімнати та закреслила у списку ресурсів все, окрім головного слова – «Бог». Адже Господь піклується про всіх. І якщо вже дав дитину, то й на дитину дасть.
Ставте вподобайки та залишайте коментарі, цій зворушливій історії?
