Коли не стало мого чоловіка, дочка запропонувала разом жити. Мені справді було дуже тяжко, і я була дуже рада, що рідні мене підтримали. Ми домовилися, що мою квартиру здаватимемо в оренду. Я переїхала до дочки та зятя. Марина була при надії в той час і теж потребувала моєї підтримки.
Після пологів дочки я від неї ні на крок не відходила. Робила все для її якнайшвидшого відновлення. Зрозуміло, мені доводилося постійно няньчитися з новонародженою онучкою. І це було легко робити, оскільки ми мешкали в одній квартирі.
Завдяки мені Марина змогла вийти на роботу набагато раніше, ніж планувалося. Я сиділа з онукою та займалася господарством. Мені не було на що скаржитися: донька була вдячна за допомогу, із зятем теж стосунки непогані. Крім того, я підживлювалася енергією від спілкування з маленькою онукою.
Але час минав, і я почала відчувати себе зайвою у цій квартирі. Начебто я виконую обов’язки домробітниці та няні і при цьому не отримую жодної віддачі натомість. Я почала говорити про це з дочкою, і ми домовилися ділити обов’язки по дому. Так я почала більше виходити надвір і займатися своїми справами.
Під час однієї з прогулянок парком я познайомилася з дуже приємним чоловіком мого віку. Ми розмовляли, і незабаром я зрозуміла, що це моя людина. Ми почали частіше зустрічатися, багато гуляли, ходили до кафе. Як же гарно Михайло до мене залицявся! Я і подумати не могла, що колись зможу знову закохатися.
Зізнаюся чесно, совість мене страшенно мучила. Я думала про те, що зраджую пам’ять свого покійного чоловіка, довго сумнівалася, чи варто мені продовжувати спілкування з Мишком. Але близька подруга переконала мене, що життя занадто коротке, щоб докоряти собі за почуття. Тим більше, коли вони щирі.
За півроку наших зустрічей Мишко запропонував мені вийти за нього заміж. Я здивувалася, не знала, що говорити. Все-таки ми вже не молоді: навіщо це нам? Але він сказав:
«Ось саме тому я хочу, щоб у нас було ідеальне весілля. Ти на це заслуговуєш»
Від усвідомлення, як мені пощастило, я розплакалася. На радощах розповіла про це доньці. Але вона була не в захваті від почутого. Їй не подобалося, що останнім часом мене все частіше немає вдома. А отже, ніхто не готує свіжі страви на кожен прийом їжі і не прибирає. Про внучку я взагалі мовчу. За словами Марини, я зовсім про неї забула.
Але це не так! Так, ми менше часу проводимо разом, але й Анютка вже не маленька. Їй 10 років і бабуся не потрібна їй 24/7. Крім того, чому я взагалі маю всім цим займатися? Мені набридло бігати на побігеньках перед донькою та зятем.
Загалом ми сильно посварилися. Я збираюся вигнати квартирантів зі своєї квартири та переїжджати туди з Мишком. А Марина зі своїм чоловіком нехай сама розбирається. Люблю внучку всім серцем, але не її мати. Пора вже Марині взяти на себе відповідальність за виховання доньки та прибирання із готуванням. А з мене досить!
