Останнім часом моїй сім’ї живеться дуже важко. У нас із чоловіком троє дітей. Ми живемо на орендованій квартирі.
Донедавна ми чудово справлялися. У чоловіка хороша робота, у мене невелика підробка вдома. Із трьома дітьми важко вийти на постійну роботу. Хоча я планую це зробити, коли всі діти зможуть піти до садка. У нас із чоловіком був план, але він зруйнувався як картковий будиночок.
Війна внесла свої корективи. Чоловікові сильно скоротили зарплату, а власниця підняла ціну за житло. Потім взагалі поставила нас перед фактом, що нам потрібно з’їхати. Ми знайшли нову квартиру, але вона виявилася ще дорожчою. Ціни нинішні ви й самі бачите.
Тому нам дуже складно. Живемо від зарплати до зарплати, нічого зайвого не можемо собі дозволити. Про заощадження взагалі мовчу. Хоча раніше в нас виходило відкладати. Адже ми мріяли про свою квартиру.
У такі моменти люди звертаються за допомогою до найближчих. Але, як виявилося, нам звернутися нема до кого. Батьки чоловіка мешкають у селі, грошей у них особливо не водиться. Вони й так іноді передають нам продукти і подарунки для дітей. А ось мої батьки – це окрема історія.
Я в них єдина дитина. Все життя вони мені говорилм, що я повинна всього досягнути сама. Тому після школи випроводили мене з дому.
Я теж вважаю, що діти мають бути самостійними, тому й не заперечувала. Та й ніколи в них нічого не просила, хоча вони люди зовсім не бідні. Нині у них простоює квартира. Вони її навіть не здають, бо бояться зіпсувати ремонт.
Найіронічніше, що обидві квартири дісталися їм у спадок: одна від батьків мами, друга — від татових. Отже, самі вони навіть не знають, що таке накопичити на власне житло. Однак я маю впоратися з усім сама.
Щоразу, коли я просила щось у батьків, вони відповідали, що я сама маю заробити, зробити, придумати і так далі. Тому багато років я нічого не просила. Однак зараз становище гірше нікуди.
Тому я зібралася з силами і вирішила попросити їх про допомогу. Мені здалося, що коли їхня квартира стоїть без діла, то я можу попроситися хоча б якийсь час там пожити.
Якось увечері я попросила чоловіка посидіти з дітьми та поїхала до батьків. Дорогою купила торт і пішла на серйозну розмову. Я описала їм усю ситуацію, сподіваючись на розуміння. Але мати тільки й сказала:
«А що ти думала, коли заводила трьох дітей? Потрібно було спочатку купити квартиру. Сама винна».
Я намагалася пояснити, що й так народила пізно, тягнути вже не було куди. Але мати тільки й казала, що я сама у всьому винна.
Мені стало до сліз прикро через цю ситуацію. Виявляється, навіть зараз я не можу покластися на батьків. Чоловік каже, що якщо так, то нехай вони самі за собою доглядають у старості. Але чи це правильно? Не знаю, що робити далі.
