Напевно, я неправильно зробила головну ставку у своєму житті. Хотіла одне, а одержала інше. Вітаю, мене звати Аліна, мені 56 років. І поки ви молоді, я хочу вам порадити вчитися не на своїх помилках, а на чужих.
Саме одну з таких помилок зі своєї особистої практики я вам і розповім. А висновки робіть самі.
Тридцять років тому я вийшла заміж. Вперше і, мабуть, востаннє. Час був особливий, відмінний від нинішнього. Хоч раніше подібне не афішувалося, але я серед своїх славилася досить красивою дівчиною.
Зараз прийнято говорити про те, що в минулому на це ніхто не звертав уваги і всі судили тільки за розумом… Але це неправда.
Просто погляньте на старі фільми та актрис минулого. Усі були гарними, стильними, витонченими. Для свого часу, звісно. Зовнішній вигляд взагалі мав значення завжди. Але чомусь у кожному поколінні є ті, хто цей факт заперечує.
«А ось у наш час» — та не було жодної різниці, годі нести нісенітницю.
Так от, хоч навколо мене крутилося багато різних хлопців, вийшла я за самого непоказного. Худощавого, в окулярах. З якимись вусами, які старили мого Ігора років на десять мінімум. Не те, щоб він мені подобався, ні. Але він божеволів від мене, скільки я його пам’ятала. А місто, в якому ми жили, було маленьке. Перспектив жодних.
Усі місцеві красені хоч і здавалися перспективними, мали той самий план: одружитися, завести дітей і до останнього дня свого життя працювати на заводі. Про кар’єру тоді було розмірковувати якось не прийнято. Та й думки ці були не зовсім потрібні. Адже всі знали наперед, хто буде наступним начальником: кумівство, воно невикорінне.
А в Ігорі я побачила перспективу, хоч її й непросто було розглянути за ширмою непоказності та боязкого голосу. І ви знаєте, у майбутньому я не пошкодувала. Ми якось впевнено встали на ноги, переїхали до сусіднього обласного центру. Ігор влаштувався там на виробництво, але не простим робітником, а якимось начальником безпеки, чи що.
Потім народився син. Я з сумом помічала, що з віком у нього почали проявлятися татові риси обличчя, вузькі плечі, худорлявість. А я, як нормальна мати, завжди хотіла козака з рожевими щоками та гучним таким сміхом. Як на картинці, щоб був.
Напевно, в тому числі через це до чоловіка я почала ставитися ще прохолодніше. Адже любові як такої в мене до нього ніколи не було.
Але я почала помічати, що Ігор перестав так трепетно заглядати мені в очі щоранку. З худорлявого молодика він перетворився на досить худого чоловіка з вічно втомленими очима і трохи нервовою усмішкою.
Так як його роботою я не цікавилася, завжди списувала на неї Ігорів зовнішній вигляд. Ще б пак, він же там один стежить за всією безпекою!
Потім він почав пропадати вечорами. Я влаштовувала скандали. Але не з ревнощів, а через неповагу. Бути домогосподаркою — це теж робота, то чому ж я маю переробляти? Адже батько теж має сидіти з дитиною. Так тривало роки.
Коли Сашко, наш син, уже навчався в інституті, Ігоря прорвало вперше. Він розповів, що має іншу. Вже досить тривалий час. А до неї була ще і ще. Чомусь зараз він вирішив зізнатися, мабуть, тому що син уже дорослий, отже, хоча б батько з нього вийшов, що не кажи.
У той момент я зловила себе на тому, що страшно його ревную. Вперше в житті я на мить задумалася про своє становище і те, як я залежу від свого чоловіка. Це було жахливо, але водночас якось ново.
Зі сльозами, криками та спогадами про минуле ми домовилися про те, що нам треба вирішити, що ж робити далі. За кілька тижнів Ігор повернувся до мене, але з невеликою умовою.
Він побажав, хоч скоріше попросив, бути більш до нього теплою. Бути ніжнішою, частіше посміхатися і не критикувати його. Хоч і звучить це як благання школяра до своєї подруги.
Ясно, що я довго не протрималася і він знову загуляв. З того моменту наша сім’я почала існувати на два фронти: для сина ми були нерозлучними. А насправді кожен жив своїм життям. Добре хоч дитина навчалася у столиці.
Рік тому ми розійшлися. Син уже давно виріс і про все довідався. Спочатку він намагався нас помирити, спочатку розмовляв з нами, купував якісь квитки до театру на двох. Потім зрозумів, що батьки не створені одне для одного і якось віддалився. Живе своїм життям і іноді приїжджає до нас по черзі.
Я залишилася жити у старій квартирі, а колишній переїхав до нової жінки. Та панянка має свій будинок, машину. Вона чудово забезпечена. Дуже хороший варіант, як на мене. Я розумію Ігора. Але весь цей рік сумую.
Тільки після підписання всіх документів та офіційного розриву стосунків я зрозуміла, що люблю цю людину. Подумати тільки, адже ми знайомі з таких далеких часів! Він один знає, в якому містечку ми колись жили. З чого ми починали.
Прожили разом все життя! Та й поки що не постаріли. З роками я почала розуміти, що спокійний чоловік, який може подбати про сім’ю, є справжнім ідеалом для будь-якої жінки.
Але тепер він не зі мною і йти на контакт зовсім не бажає. Я бачила їх нещодавно у місті. Чоловік і жінка. Ідуть разом. І не скажеш, що цей чоловік все життя прожив із іншою.
І від цього стає так сумно, тяжко і навіть заздрісно, що не описати словами. На інших мені й досі не хочеться дивитися. Самотність – моя єдина подруга.
Висновки, любі мої, робіть самі. Я лише знаю одне: якби мені дали ще один шанс, я була б найкращою дружиною у світі. Я б дійсно старалася щосили. Принаймні мені хочеться в це вірити.
