Рита тихо привіталася і сіла на своє місце біля вікна. Вона намагалася не підіймати голову від документів, і водночас намагалася ховати обличчя, вірніше, великий синець на його правій половині.
Вкотре вона не догодила чоловікові, а зараз хотіла, щоб робочий день тривав вічно. Додому йти не хотілося. Потрібно щось робити, тільки Рита не розуміла що.
Матері вже не було, батько жив за тисячу кілометрів із новою дружиною. Два роки тому вона хотіла приїхати на кілька днів відпустки перед весіллям, але він ясно дав зрозуміти, що робити цього ніколи не треба. Ніколи!
Тому що його дружина Альбіна не любить сторонніх. На весілля він приїхав сам. Тож відступати було нікуди.
Старий будинок матері в селі був давно проданий ще батьком, а останні роки дитинства, якщо їх можна так назвати, Рита жила з хворою бабусею, батьковою матір’ю.
Там ділити було нічого. Як бабусі не стало, її діти поділили квартиру. Рита залишилася практично на вулиці, на той час вона навчалася та жила у гуртожитку.
Можна вважати, що в неї не було нікого. Якщо батько так з нею, то про його рідню і думати нема чого. Іти нікуди, поговорити нема з ким.
Подруг у Рити теж не було, ніколи було, а потім чоловік заборонив усе спілкування. Якщо заміжня і живе в його квартирі, значить повинна слухати тільки його.
Вона слухала, все робила, можна сказати, підкорялася, але все одно не могла повністю йому догодити. За кожен її промах Віктор її карав кулаками. Ось і вчора їй дісталося за не надто пишне пюре.
Чоловік ляснув, а вона не втрималася на ногах і стукнулася об шафу другою половиною обличчя. Падаючи впустила гарячий чайник на ноги.
Одна нога теж боліла, добре, що чайник був не дуже гарячий, могло б бути набагато гірше. Віктор спокійно пішов у кімнату.
Вранці, замазавши синець, Рита пішла працювати. Добре, що праворуч було вікно, а інші сиділи в ряд, як у школі, а не навпроти один одного. Напевно, ніхто не помітив.
Чай вона пити з усіма не піде, скаже, що багато роботи. Рита сиділа і міркувала – куди тікати. У поліцію – то потім буде ще гірше.
Раптом пролунав дзвінок із номера батька. Говорити в офісі з особистих справ було заборонено, Рита тихо вийшла до вбиральні та передзвонила.
– Тату, щось трапилося?
– Рито, це не тато, це Альбіна. Він був проти нашого знайомства з тобою, я навіть не розумію чому. Зараз він не знає, що я тобі дзвоню.
– Він у лікарні, справа зовсім погана. Я думаю, що ти повинна приїхати. Ти зможеш? Якщо потрібні гроші, то я надішлю.
– Гроші? А скільки коштує квиток? Просто… У мене є, але не знаю, чи вистачить. Я намагатимуся виїхати сьогодні. Напишіть точну адресу, бо тато мені так і не сказав.
– Добре, адресу я напишу, гроші на квиток перекажу. Цей номер прив’язаний до карти?
– Так.
Рита подивилася на себе в дзеркало, поправила волосся та пішла до начальниці. Вона пояснила ситуацію із батьком.
– Батько захворів? А що це? Я давно побачила. Чоловік? Мені можна не брехати, якщо хочеш втекти від чоловіка, то біжи. Це потрібно було давно зробити. Це ж не вперше?
– Про батька правда, і це також правда. А куди тікати – не знаю.
– А ти залишайся там.
– Із батьком щось серйозне, а його дружина мені ніхто. Якщо він не виживе, то я…
– Ситуація… Поки що оформимо тобі відпустку, а потім видно буде. Пиши заяву та йди.
Рита встигла зібрати речі, поки чоловік був на роботі. Все брати не було сенсу, тільки найнеобхідніше. Цінностей у неї не було.
Альбіна зустрічала її біля будинку.
– Я тебе одразу впізнала. Чомусь такою і уявляла. Проходь.
– Як батько?
– Проходь, поговоримо, а потім поїдемо до нього. А що в тебе з обличчям? Невже чоловік?
– Так. Просто ще не пройшло.
– Від таких треба тікати.
– Мені нема куди. Житла свого нема, квартира чоловіка. Винаймати, але тоді жити ні на що буде. Якось так. А що з татом?
– Тато… останнім часом він нервував. Твоя тітка, його сестра, постійно дзвонила йому, просила гроші. Нібито він обдурив її зі спадщиною після матері.
– Говорила, що він взагалі до тієї квартири не мав жодних стосунків. Він не син їй, а племінник. Його рідна мати покинула, а бабця з якою ти жила, усиновила.
– Його сестра знайшла якісь документи й вирішила відновити справедливість. Твій батько нічого цього не знав, він ніколи не знав справжньої матері. А вона нещодавно з’явилася у тому місті.
– Його шукала, з тіткою твоєю зустрілася. Якось приїхала і сюди. Борі стало погано від усіх повідомлень та зустрічі з нею.
– А тітка твоя постійно дзвонить і вимагає частку назад, ну ті гроші, що вони поділили від продажу квартири. Аргументи – рідна мати є.
– Якось усе заплутано. Але якщо спадок був отриманий, то вже все.
– Я теж так думаю, але вона… У Бориса стався напад. Я була на роботі, а він… випадок тяжкий. Я одна, крім Бориса, нікого немає. Дітей я не могла мати, тож ми одні. Чому він не дозволив тобі приїхати до нас?
– Я здогадуюсь. Він тато, а ви без дітей. Не хотів вас засмучувати. А може, й не так. У нього все якось дивно у житті.
– Мене залишив із бабусею, потім без копійки у гуртожитку… Він же не цікавився мною. Навіть зустрічатися не хотів. Він казав, що ви проти.
– Я? Дивно. Я взагалі нічого не казала йому. Здивувалася, що ти на весілля тільки його запросила, навіть трохи образилася, але пережила.
– Він сам так вирішив. А де його мати? Яка знайшлася.
– Не знаю. Приїхала, влаштувала тут концерт зі сльозами, каяттям, і поїхала. Борис після цього сам не свій став. Ну а потім у нього напад трапився. Інсульт.
Батько лежав у реанімації у тяжкому стані. Такий важкий, що час йшов на години. Рита встигла. Батька не стало за два дні. Рита та Альбіна підтримували одна одну.
– Не щастить мені із чоловіками. Один руки простягав, другий – пішов із життя, – плакала Альбіна. – Тепер я знову одна, вже назавжди.
– Ви ще не старі, будуть ще у вас чоловіки.
– Це у тебе будуть. Ти повернешся до чоловіка?
– Не хочу, але більше нема куди. Може він більше…
– Буде. Залишайся. Ти ж донька Бориса, мені буде приємно… можна тимчасово. Мені дуже не хочеться залишатись самій. І потім… нам із тобою треба вступати у спадок. Це будинок Бориса, мій згорів, колишній чоловік підпалив.
– Спадщина?
– Так. Половина твоя. Якщо вирішиш узяти гроші, то все продамо.
– Я не маю до цього відношення.
– Маєш, ти просто ще дуже молода, розгубилася. Залишишся?
– Залишуся.
Дві жінки почали жити разом. Рита розлучилася з чоловіком, влаштувалась на роботу на новому місці. Життя тривало.
За три місяці з’явилася жінка. Це була та сама біологічна мати Бориса. Рита навіть подумала, що жінка доводиться їй біологічною бабусею.
– Чому мені ніхто не повідомив, що син пішов із життя?
– Бо в нього була інша матір, – твердо відповіла Альбіна.
– Тебе не питають! Хто це? Дочка його? Моя внучка? Будемо всі разом жити, доки я не отримаю свою частку. Твій батько ще й сестрі грошей винен, так що …
– Не винен! Все було по закону. І тут все згідно із законом буде. Мати в нього покійна, іншої не було. Є усі документи.
– Але ж ти моя внучка! Мені жити ніде, сина немає, значить я…
– Сина у вас й не було! Мати знайшлася… сміх один. Кинула семимісячного, знайшла у домовині. Я вже знаю все. Нічого не вийде. Моя бабуся його всиновила, та й заповіт був. Ні тобі, ні його сестрі нічого не світить.
– Оце внучка! Не думала я про таке! Так… а якщо я на тебе заповіт напишу на все моє майно? Як тобі такий варіант?
– Майно? А якщо воно у вас є, то навіщо вам це? Володійте своїм, мені чужого не треба. Своє також не віддам! Прощавайте, бабуся в лапках.
– Що? Як ти мене назвала? Бабуся?
– Ні! Бабуся в лапках! Це означає – зовсім не бабуся. Зовсім! Прощавайте!
Жінка пішла. Тітка, сестра батька, більше ніколи не дзвонила.
Пізніше Рита вийшла заміж, почала жити зовсім неподалік від Альбіни. Половина будинку була Рити, але на другу вже давно написано заповіт. А Альбіна стала бабусею для дітей Рити. Справжньою, не в лапках…
Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.
