– Софочко, сонечко… ви б, може, в готелі зупинилися, га? Просто Василь дуже любить тишу, а з вами внучка…
– Що?.. Мамо, ти ж сама нас кликала, – Софія підійняла брови і завмерла над валізою.
– Ну, доню, я просто розмовляла з ним… Я не знала, що він так відреагує. Я думала, він увійде в становище. Ти ж розумієш, тепер у мене своя сім’я. Я між вами, як між двома вогнями…
– Мам… А ми тобі хто, як не сім’я? Бідні родичі? – Софія примружилася.
На тому кінці дроту зависла тиша. Та сама, яку так любить Василь. І через яку для доньки більше немає місця у батьківському будинку.
– Гаразд. Я зрозуміла тебе, – холодно відрізала Софія. – Бувай.
Вона скинула дзвінок ще до того, як мати могла б почати виправдовуватися і викручуватись. Світлана завжди так робила: викручувалась до останнього, прикидаючись, що вона просто намагається всім догодити.
Але чомусь Софія щоразу почувала себе обділеною.
…Почалося все з того моменту, коли їй виповнилося п’ять років. Через три дні після її дня народження батько пішов із дому.
За словами бабусі, він переїхав до іншої жінки. Мама тоді зникла на цілу добу. Добре хоч, що додумалася відвезти доньку до бабусі.
– Мамка твоя шурхоту тоді навела. Стала дзвонити його коханці у двері, вимагала, щоб впустили, чергувала там.
– Просила, щоб він дав їй шанс. Ганьба на мою сиву голову… – зітхала бабуся років через десять, розповідаючи про те, що сталося.
Світлана завжди була ефектною жінкою. Вона ходила виключно на підборах, носила спідниці та сукні, щодня закручувала локони.
Завжди фарбувалася яскравою червоною помадою, щоб підкреслити губи, і віддавала перевагу глибокому декольте.
Але у Світлани був один мінус. Вона жити не могла без чоловічої уваги. Найбільше в житті ця жінка боялася самотності, тому постійно приводила в будинок все нових і нових чоловіків.
Дехто затримувався лише на тиждень, інші – на місяць-два. Рідко хто залишався, хоча б на пів року.
Софія не могла перерахувати всіх кавалерів матері, але дехто запам’ятався їй особливо добре. Наприклад, тихий і небалакучий Олексій, якого вона якось інстинктивно цуралася.
Від нього завжди пахло потом. Дядько Сашко постійно пив пінне і вимагав називати його татом. Геннадій Олексійович стверджував, що Світлана «зовсім розпестила дівчину».
– Ременя їй би всипати! Я у її віці вже половину домашнього господарства на собі тримав! – обурився він, коли Софія відмовилася мити за ним посуд.
На щастя, до активних дій не дійшло. Але, можливо, не через матір, а просто тому, що Геннадій зник із їхнього життя раніше, ніж здогадався схопитися за ремінь.
Кожен із цих чоловіків був для матері “новим шансом зачепитися”. А для Софії – новою причиною замкнутися в собі. Вона погано ладнала з маминими кавалерами.
Хтось був байдужим, хтось відверто грубим. Але в будь-якому разі Софію дратувала постійна присутність чужих людей і те, що мати стелилася перед ними.
– Ну, потерпи. У хаті має бути мужик, – казала Світлана, коли дочка намагалася скаржитися їй. – Ось, як знайдеш собі залицяльника, то зрозумієш, що це таке.
Згодом Софія зовсім припинила ділитися з матір’ю. Вона промовчала навіть тоді, коли черговий мамин залицяльник, дядько Ігор, почав до неї чіплятися.
Спочатку він видався їй нормальним. Він усміхався, говорив компліменти, приносив тістечка. Софії тоді було лише сімнадцять, тому вона не одразу зрозуміла, що відбувається.
Згодом Ігор став надто нав’язливим. Він обіймав за плечі, а потім опускав руку до талії. Він казав, що вона вся в матір, але дивився на неї дивним поглядом. Іноді ніби мимохідь гладив по волоссю.
– Ти ростеш справжньою красунею, – прошепотів він їй одного разу.
Того дня Софія зібрала речі та втекла до бабусі. Матері вона нічого не сказала. Світлана тоді, аж сяяла від щастя і говорила, що нарешті “попався” нормальний мужик. Вона дивилася на Ігоря з надією і буквально мліла від кожного його слова.
Софія вже тоді розуміла, що в цьому вічному трикутнику вона – третя зайва.
З того часу з довірою у неї все було складно. Вона протягом тривалого часу нікого не підпускала до себе. Особливо чоловіків.
Хоч вона і вступила в університет в іншому місті і жила в гуртожитку, друзів у неї не було. Софія звикла сподіватися лише на себе.
Заміж вона вийшла ближчою до тридцяти. І то тільки тому, що Стас, тоді ще її колега, методично домагався її цілий рік. Потім вони жили у цивільному шлюбі ще два роки. І лише після цього Софія погодилася на весілля.
Світлана, до речі, на весілля не приїхала.
– Ой, Софочка, у нас з Валерою все тільки накльовується! Боюся, якщо поїду, зірветься все, піде до іншої… Ну, ти зрозумій. Ти мені відео скинь чи прямо звідти подзвони, а я з вами на відстані побуду, – запропонувала мати.
Софію такий компроміс не влаштував. Вона не стала ні дзвонити, ні скидати повідомлення, а Світлана і не нагадала. Гірко на весіллі було не лише від криків гостей.
Більше Софія маму не кликала. Ні в гості, ні на виписку внучки з лікарні, ні на її перший день народження. Світлана, звичайно, знала, що у її дочки з’явилася дитина, але захоплювалася виключно дистанційно.
Коли онуці виповнилося чотири роки, у бабусі раптом різко прокинулися інстинкти.
– Ой, Софочко, так хочеться до вас, але часу зовсім немає… Може, ви самі приїдете? Прийму по-королівськи! – обіцяла Світлана.
– У мене в морозилці такі домашні кури лежать… Як індики! Смачні. І варення твоє улюблене є, вишневе. Все екологічно чисте, щось із дачі, щось із села. І кімнат вільних, аж дві, ще й вибиратимете.
Усередині Софії заворушилася боязка надія. Може, цього разу буде інакше? Мами зі Світлани не вийшло, але ж вона ще й бабуся. А для бабусь онуки найважливіше, правда ж?
Вони почали готуватися до подорожі. Не просто зібрали валізи, а розпланували відпустку, заздалегідь забронювали квитки на потяг, щоб не залишитись у дурнях через курортний сезон.
Внучка раділа, малювала бабусі листівки, вивчила вірш. Не без допомоги батьків, але все ж таки.
І от за день до поїздки бабуся раптом повідомляє, що не прийме їх у себе…
Софія озирнулася на чоловіка. Він чудово чув всю цю розмову, проте продовжував перевіряти та акуратно складати документи в теку. Лише кинув запитальний погляд на дружину.
– Спробуй здати квитки, – зітхнувши, попросила Софія.
Він не став нічого питати. Тут все було зрозуміло і без слів. Натомість спитала донька. Вона побачила, як мати дістає речі з валізи і викладає все назад.
– Мамо, а як же бабуся? – Здивувалася вона.
– Ми не поїдемо, сонечко.
– Чому?
Софія розгубилася. Сказати правду, чи згладити кути?
А чому вона взагалі має згладжувати кути, якщо бабуся буквально за день до поїздки дала їм “відбій”? Добре, що не виставила з речами прямо на місці.
– Там немає місця для нас, – спокійно повідомила Софія.
Більше донька нічого не питала, просто сприйняла це, як факт.
Наступного ранку вони прокинулися від дзвінка. На годиннику була дев’ята. Теоретично, до цього часу вони вже мали приїхати до Світлани. Софія насупилась і відхилила виклик, але мати не вгамувалася.
“Добре, все одно колись доведеться відповісти”, – вирішила вона, коли телефон задзвонив в черговий раз.
– Що ти хотіла? – спокійно уточнила Софія у матері.
– А де ви? Не проспали потяг? – Запитала Світлана, як ні в чому не бувало.
– Ми не приїдемо, бо на нас там не чекають.
– Та як це? Я не це мала на увазі! Просто Василь… він… розумієш…
– Розумію. Його комфорт для тебе важливіший! Дякую, що прямо сказала. Більше не клич нас.
Спершу повисла тиша. Може, мати й хотіла щось сказати на своє виправдання, але що тут скажеш?
– Але ж я хотіла побачити внучку, понянчитися з нею… – пробурмотіла Світлана.
– Мабуть, не так уже й дуже хотіла. Бувай, мамо.
Софія поклала слухавку і вимкнула звук. З поїздкою і не склалося, але можна хоч би виспатися.
Увечері вони всі втрьох будували курінь зі стільців, ковдр та подушок з ініціативи доньки. Та сміялася, саджала іграшки всередину, та запрошувала до себе в гості батьків.
– Це щоб для всіх було місце, – заявила дівчинка, намагаючись розсунути стільці ширше.
Софія дивилася на дочку і ледве стримувала сльози. Вона хотіла, щоб у дитини в будь-якому віці був такий будинок, в якому завжди є місце для неї…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
