Гудок на прохідній заводу сповістив про кінець зміни. Іван Сергійович, рухаючись повільно після дванадцяти годин біля верстата, попрямував до роздягальні.
Ноги нили та гули, відгукуючись кожним втомленим м’язом. Він скинув промаслений спецодяг, вмився крижаною водою, намагаючись змити з обличчя не тільки бруд, а й шар втоми.
Потім перевзувся у свої старі, з витертими передками черевики, та вийшов надвір.
Дорога додому зливалася в одноманітну смугу. Він купив у метро пиріжки з картоплею та сосиску в тісті, бо їсти хотілося нестерпно.
У передпокої квартири пахло смаженою картоплею і чимось ще, солодкуватим і нав’язливим.
Іван Сергійович повісив куртку на вішалку та поставив черевики на поличку. З вітальні долинав звук телевізора.
– Це ти, Іване? – долинув з кухні голос Алли Миколаївни.
– Я, – коротко відповів чоловік, пройшовши у ванну мити руки.
Коли він увійшов до вітальні, його погляд упав на сина. Той напівлежав на дивані, уткнувшись у смартфон.
На Артемі були нові, темно-сині джинси та сіра футболка з якимось яскравим логотипом.
Від хлопця пахло не кухнею, не потом, а стійким парфумом, який Іван Сергійович впізнав – той самий, що він подарував синові на минулий день народження.
– Прийшов, – без особливих радостей констатував Артем, не відриваючи очей від екрана.
– Прийшов, – повторив батько і важко опустився навпроти крісла.
Він дістав із пакета ще теплі недоїдені пиріжки, простяг один дружині, яка увійшла у кімнату, витираючи руки об фартух, а другий – синові. Артем відкинув пропозицію пиріжка з легкою гидливістю.
– Тату, – несподівано промовив хлопець, відкладаючи телефон і набираючи більш зібраного вигляду. – Мені треба серйозно поговорити з тобою.
– Говори, – Іван Сергійович відкусив шматок пиріжка.
– У Серьоги, у Вітька, у Льохи вже є. Усі вже давно купили. Усі нормальні батьки своїм дітям беруть, — сумбурно промовив син.
Батько припинив жувати. Він глянув на сина, потім перевів погляд на свої замизкані черевики в передпокої, потім знову на сина.
– Що “всі” беруть? – незрозуміло спитав він, хоч уже здогадувався.
– Кросівки. Нові. Від відомого бренду. Ти не уявляєш, це не просто взуття, це вкладення в стиль, статус. Без них ти – нуль, – схвильовано сказав Артем.
Алла Миколаївна зітхнула і похитала головою, але нічого не сказала.
– Від відомого бренду, – без інтонації повторив Іван Сергійович. – І хто ці “всі нормальні батьки”? Однокласники твої, у чиїх батьків бізнес? У Сергія, батько якого на іномарках другий рік роз’їжджає?
– Так я, вибач мені, не бізнесмен. Я слюсар-інструментальник шостого розряду. Заробляю потом, а не дивідендами, як вони. Мої дивіденди – це твоє навчання, їжа на столі та комуналка.
– Ну ось, знову ти за своє! – син флегматично клацнув пультом, вимкнувши телевізор.
Запанувала тиша, яку порушував лише шелест пакета в руках Івана Сергійовича.
– Усі допомагають своїм дітям прокачатися, стати на ноги. А ми що, не родина? Я що, не маю права на щось круте? – роздратовано промимрив Артем.
– Маєш, – твердо відповів Іван Сергійович. – Заробиш – купиш. На канікулах можна підробити кур’єром, вантажником. Грошей вистачить на твої брендові кросівки.
– Я вчитися мушу, а не вантажником працювати! – спалахнув хлопець. – Це ж ганьба!
– Ганьба – це в батька з матір’ю гроші канючити, коли тобі вже сімнадцять стукнуло, – подала голос Алла Миколаївна, не дивлячись на сина.
Артем різко схопився з дивана, і його обличчя спотворила образа.
– Та я від вас нічого в житті не бачив! Одні пиріжки та старі черевики! – він різко встав і вийшов із вітальні.
Іван Сергійович повільно допив чай. Підвівся, вийшов на балкон і задимів. “Усі нормальні батьки”, – луною звучало у його вухах.
Наступного дня чоловік після зміни поїхав не додому. Він довго блукав торговим центром, поки не знайшов цей бутік.
Усередині було яскраво, стерильно та пахло дорого. На полицях, підсвічених м’яким світлом, лежали ті самі кросівки.
Цінник змусив його внутрішньо здригнутися. Півтори його зарплати. Він уявив, як віддає ці гроші, як касир пробиває чек.
– Бажаєте приміряти? – спитав молодий консультант з ідеальною зачіскою.
– Ні, – хрипко відповів Іван Сергійович. – Я просто подивитися.
Він постояв ще хвилин п’ять, розглядаючи не стільки взуття, скільки людей навколо – таких, як його син, та їхніх батьків, які легко розплачувалися картами.
Потім чоловік розвернувся та пішов. Увечері вдома стояла напружена тиша. Артем сидів за столом, уткнувшись у підручник, але було видно, що він не читав.
Алла Миколаївна готувала на кухні. Іван Сергійович пройшов у свою спальню, дістав із верхньої полиці шафи стару коробку з-під взуття.
Усередині лежали теки з документами, а під ними – товстий стос тисячних купюр, відкладених на непередбачувані витрати, та раптовий ремонт машини.
Він перерахував гроші, відрахував потрібну суму та поклав її в конверт. Чоловік вийшов у вітальню і мовчки поклав конверт на стіл перед Артемом.
– На, – коротко сказав Іван Сергійович. – Купиш брендові кросівки, які хотів.
Син здивовано глянув на батька, потім на конверт. Він відкрив його, побачив гроші, і очі хлопця заблищали.
– Тату! Дякую! Я знав, що ти… – радісно вигукнув хлопець.
– Сиди, – перервав його батько. – Ти вчора питав, чи сім’я ми? Сім’я. А у сім’ї всі один одному допомагають. Я допоміг тобі. Тепер ти допоможеш мені.
– Чим? – Артем напружився.
– Машину треба промити, масло поміняти. У суботу разом це зробимо. Я покажу, що ти зробиш. І у квартирі – балкон треба пофарбувати. Теж займемося разом, як сім’я,- рубаними фразами відповів Іван Сергійович.
Обличчя Артема витягнулося.
– Але ж я… У мене в суботу плани… – розгублено промимрив він.
– Перенесеш, – суворо відповів батько. – Тобі не просто так гроші дали! Сім’я в тебе вклалася, а тепер твоя черга вкласти сили в неї.
Він підвівся і пішов допомагати Аллі Миколаївні накривати на стіл. Артем залишився сидіти за столом, стискаючи конверт.
Хлопець дивився то на гроші, то на спину батька, що йде в кухню, згорблену від втоми. Радість від передчуття покупки змішалася з якимось новим, незвичним та важким почуттям.
У суботу вранці Іван Сергійович розбудив сина. Цілий день вони провели в гаражі та на балконі.
Артем відтирав фари, потім, під наглядом батька, залазив під машину, забруднився в маслі, а по обіді фарбував балконні поручні.
Іван Сергійович командував коротко і діловито: “Подай ключ на сімнадцять”, “Дерни міцніше”, “Тут не розмазуй, веди кисть рівно”.
Батько та син розмовляли мало. Син хмурився, але робив усе, що йому казали. До вечора, брудні та втомлені, вони пили чай на тому самому, свіжопофарбованому балконі.
– От і добре, – сказав Іван Сергійович, дивлячись на виконану роботу. – Впоралися.
Артем мовчки кивнув головою. Він глянув на свої руки, на яких застигли чорні розводи від масла, змішані з білими плямами фарби.
Ці руки були зовсім не схожі на руки хлопця, який повинен хизуватися в дорогих кросівках.
Конверт із грошима так і лежав на його тумбочці. У понеділок після школи Артем зайшов у цей бутік.
Постояв біля вітрини, подивився на заповітну модель, а потім розвернувся, вийшов і пішов до сусідньої спортивної крамниці, де купив гарні, але звичайні кросівки.
Прихопив ще й коробку цукерок для Алли Миколаївни, та нову пару устілок для робочих чобіт батька. Грошей на все вистачило, ще й здачу приніс.
Батьки були приємно вражені вчинком сина, але зайвих питань не ставили. Чи працетерапія допомогла розставити пріоритети, чи батька пошкодував, – будь-який варіант підходить.
Головне, – що людяність перемогла егоїзм. Дай Боже, щоб подібні випадки більше не повторювалися. А як буде, – час покаже…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
