Аліна годувала шестимісячного Максима та гортала квитанції про оплату комунальних послуг. За однокімнатну квартиру, яку залишила їй бабуся, доводилося платити дві тисячі на місяць. Не так багато, але чоловік Діма все частіше порушував цю тему.
– Алінко, – сказав він, заходячи на кухню, – знову за порожню квартиру платимо. Може, час вирішувати?
– Що вирішувати?
– Ти ж знаєш. Продати твою квартиру та частину нашої іпотеки закрити.
– Дімо, ми вже говорили про це. Я не готова.
– Не готова? А готова щомісяця вісімнадцять тисяч за іпотеку віддавати?
– Ну, що вдієш?
– Як що вдієш? Якщо твою квартиру продати, ми платитимемо тисяч десять за нашу іпотеку. Відчуй різницю.
Аліна відчувала різницю. Але відчувала і ще щось – тривогу. Ця квартира була єдиною гарантією незалежності.
– Дімо, а якщо раптом щось трапиться?
– Що трапиться? Ми ж сім’я!
– Сім’я – це добре. Але своя квартира – це спокій.
– Спокій? А іпотечні виплати – це що?
– Це наші спільні зобов’язання.
– Саме так! Спільні! Так давай і активи поєднаємо!
У розмову втрутилася свекруха Лариса, яка приїхала допомогти з дитиною.
– Аліно, – сказала вона м’яко, – а що тебе бентежить? Ми ж одна сім’я.
– Мене нічого не бентежить. Просто не хочу продавати.
– Але чому? Поясни нам.
Аліна намагалася пояснити, але слів не було. Як сказати чоловікові та свекрусі, що не довіряє їм повністю? Що боїться залишитись без нічого?
– Це моя подушка безпеки, – нарешті сказала вона.
– Подушка безпеки? – здивувалася Лариса. – Від кого? Від нас?
– Не від вас. Від життя.
– Аліно, – втрутився чоловік, – ми будуємо спільне майбутнє. А ти кажеш про якісь подушки.
– Можна будувати спільне майбутнє, та мати власні гарантії.
– Які гарантії? Проти чого?
– Проти непередбачених обставин.
– Яких обставин? – Не відставала свекруха. – Ми що, чужі люди?
– Не чужі. Але квартира дісталася мені від бабусі, і я хочу її зберегти. Бабуся виростила мене, це пам’ять.
– Зберегти? – засміявся Дмитро. – Вона пустує! Який у ній сенс?
– Сенс у тому, що вона є.
– Є, і потребує витрат.
– Діма має рацію, – підтримала його мати. – Утримувати порожню квартиру не вигідно. Ця квартира просто гроші їсть.
– Хай їсть. Це ж мої гроші.
Дмитро промовчав, але невдоволено підійняв брови.
Після цієї розмови атмосфера у будинку змінилася. Чоловік став підкреслено ввічливим, а Лариса демонстративно дбайливою.
– Аліночко, – говорила свекруха, – я теж колись усе заради Діми віддала. Останнє. І нічого, живемо.
– Що віддали?
– Як що? Свою дачу продала, щоб йому освіту сплатити.
– То був ваш вибір.
– Звісно, мій. Тому що сім’я дорожча за власність.
– А мені власність теж дорога.
– Зрозуміло, – кивала Лариса з розумінням.
Дмитро вибрав іншу тактику – скривджене мовчання.
– Що з тобою? – питала його Аліна.
– Нічого. Все гаразд.
– Дімо, ну не мовчи!
– А що казати? Ти своє рішення ухвалила.
– Яке рішення?
– Що тобі квартира дорожча за наш спокій!
– До чого тут спокій?
– При тому, що ми могли б спати спокійно, не переживаючи за іпотеку.
– Ми й так непогано справляємось.
– Непогано – коли кожен місяць рахуємо дріб’язок?
– Ми не рахуємо дріб’язок. Ми живемо за коштами.
– За чиїми коштами? За моїми? Бо ти у декреті сидиш!
Цей випад чоловіка дуже її поранив. Аліна зрозуміла, що тиск продовжуватиметься.
Дмитро став регулярно порушувати тему квартири, щоразу знаходячи нові аргументи.
– А якщо хтось із нас захворіє, а грошей на лікування не вистачить? – казав він.
– Вистачить.
– Звідки ти знаєш? Медицина дорога. А якщо оперативне втручання знадобиться?
– Дімо, не накручуй себе.
– Я не накручую, а реально думаю! Ми маємо можливість створити фінансову подушку, а ти від неї відмовляєшся.
– У мене вже є подушка. Квартира.
– Квартира – це не гроші!
– За потреби стануть грошима.
Лариса підтримувала сина, але діяла тонше.
– Аліночко, – сказала вона якось, – а ти подумала, що Максим скаже, коли виросте?
– Що він скаже?
– Що мама через впертість позбавила його щасливого дитинства? Ви могли б іпотеку раніше закрити, на відпочинок їздити, гуртки оплачувати. Спорт, музика, мови…
– Оплачуватимемо.
– На що?
Аліна промовчала, але думка запала в душу.
Одного вечора дівчина почула розмову чоловіка з матір’ю на кухні. Максим спав, а вона готувалася до сну, але голоси привернули її увагу.
– Мамо, вона не здається, – казав Діма.
– Потрібно сильніше тиснути, – відповіла Лариса. – Ми надто м’яко діємо.
– А як сильніше?
– Ультиматум став. Або квартира, або сім’я.
– Мамо, це жорстоко!
– Жорстоко – це тримати сім’ю у фінансовій кабалі через принципи.
– А як вона вибере квартиру?
– Не вибере. Куди їй з дитиною подітися? Вона розумна, зрозуміє, що без тебе пропаде.
– Ти думаєш?
– Впевнена! Вона не така самостійна, як здається. Звикла, що ти все вирішуєш.
– Але ж квартира її.
– Її, та не її. Вона ж дружина тобі, мати твоєї дитини. Повинна інтереси сім’ї ставити вище особистих.
– А як не поставить?
– Поставить. Просто треба правильно пояснити.
Аліна затамувала подих. Це не прохання, а планомірний тиск. І свекруха керує всім процесом.
– Мамо, а може, й справді залишити її квартиру в спокої?
– Дімо, у вас мільйони боргу з іпотеки! Її квартира коштує чимало! Ми можемо наполовину скоротити іпотеку!
– Розумію. Але ж вона проти.
– Вона проти, бо не розуміє. Поясні їй, що сім’я – це головне!
Наступного тижня Аліна таємно пішла до юриста. Розмова з фахівцем протверезила її остаточно.
– Квартира, отримана у спадок, є вашою власністю, – пояснював юрист. – Чоловік прав на неї не має.
– А якщо я продам і гроші внесу на погашення іпотеки?
– Вони стануть спільно нажитим майном.
– Тобто, якщо ми розлучимося, я нічого не отримаю?
– Отримаєте половину квартири, де живете. Але ваші гроші розчиняться у загальній масі. Довести протилежне буде дуже складно.
– Зрозуміло.
– Моя порада – не погоджуйтесь на продаж без оформлення шлюбного договору, який зафіксує ваші права на вкладені кошти.
Увечері Аліна зважилася на експеримент.
– Дімо, – сказала вона, – а давай оформимо шлюбний договір.
– Навіщо? – насторожився він.
– Щоб зафіксувати, що якщо я продам квартиру, то гроші залишаться моїми.
– Якими твоїми? Ми їх на іпотеку витратимо!
– Витратимо. Але юридично вони вважатимуться моїм внеском у сімейне майно.
– Аліна, ти що, розлучення плануєш?
– Не планую. Просто хочу захистити свої права.
– Які права? На що? Ми ж сім’я!
– Сім’я – це не нагода відмовлятися від свого особистого майна!
Дмитро зблід.
– Виходить, ти мені не довіряєш.
– Довіряю. Але люблю лад у документах.
– Мамо, – поскаржився Дмитро ввечері матері, – вона шлюбний договір вимагає.
– Ось бачиш, – сказала та переможно, – я ж казала – не поводиться, як дружина.
– Що робити?
– Відмовляйся категорично. Скажи, що це образа твоїх почуттів.
– А якщо вона тоді квартири не продасть?
– Не продасть – ще гірше покаже себе. Буде ясно, що корислива.
Наступного дня відбулася вирішальна розмова.
– Аліна, – сказав чоловік урочисто, – я подумав про твою пропозицію.
– І що?
– Шлюбний договір – це образа. Я не можу на це погодитись.
– Чому образа?
– Бо це недовіра. А в сім’ї повинна бути довіра.
– Довіра та документи – речі різні.
– Для мене однакові. Або ти мені довіряєш, або ні.
– Довіряю. Але хочу захистити свої інтереси.
– Які інтереси? Проти кого?
– Не проти кого. Для себе.
– Ти думаєш лише про себе!
– Чому ж тільки про себе? Ще й про сина турбуюся.
Аліна зрозуміла – тиск переходить до ультиматуму.
– Дімо, що ти хочеш сказати?
– Хочу сказати, що настав час обирати. Чи ти частина сім’ї, чи ні.
– А моя квартира заважає мені бути частиною сім’ї?
– Заважає, якщо ти її вище за сім’ю ставиш.
– Дімо, я не ставлю квартиру вище за сім’ю. Я просто не хочу її продавати!
– Ти не хочеш допомогти сім’ї вирішити фінансові проблеми?
– Наші проблеми не критичні. Ми справляємось.
– А могли б не справлятися, а жити спокійно!
– Коштом моєї квартири.
– Коштом наших спільних ресурсів!
– Квартира – не спільний ресурс. Вона моя.
– Ага, – втрутилася Лариса, – от і вся твоя любов до сім’ї.
– Ларисо Петрівно, це не має відношення ні до сім’ї, ні до кохання.
– Має. Сім’я – це коли спільні інтереси вищі за особисті.
– А особисті інтереси мають право на існування?
– Мають. Але не на шкоду сім’ї.
– Моя квартира сім’ї не шкодить.
– Шкодить, якщо сім’я через неї сидить у боргах.
– Ми не в боргах. Ми просто платимо іпотеку, як усі.
– Яку могли б наполовину скоротити!
Аліна зрозуміла – переконувати чоловіка та свекруху марно. Вони бачать у її квартирі розв’язання своїх проблем, та не хочуть розуміти її позицію.
– Знаєте що, – сказала вона спокійно, – я продавати квартиру не буду! Це моє остаточне рішення!
– Остаточне? – перепитав чоловік.
– Остаточне. І обговоренню не підлягає!
– Зрозуміло, – холодно сказав Дмитро. – Тоді нам нема про що говорити.
– Цілком є про що. Про сім’ю, про дитину, про майбутнє.
– Про яке майбутнє, якщо ти егоїстка?
– Я не егоїстка. Я реалістка.
І Аліна зрозуміла, що її шлюб дав першу серйозну тріщину. Але вона вже чітко розуміла: її квартира – це гарантія того, що ця тріщина не стане катастрофою. Тож свого рішення вона не змінить! А кому це не подобається, – нехай йдуть під три чорти…
Як вважаєте, слушне рішення ухвалила Аліна? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
