– Ань, ну навіщо тобі такі хороми, га? Ти ж сама! Ні дітей, ні мужика немає. Друзів також, як я розумію. Навіщо тобі двокімнатна? А нам, вп’ятьох, якраз – таки, в одній тісно.
Ну, зважуйся, дочко. До речі, потім назад помінятися можна. Як мої щогли підростуть, так назад і махнемо. Ну, як ти на це дивишся? – Батько дивився на мене допитливо.
Як я дивлюся на це? А як він вважає, цікаво? Як можна дивитися на те, що тато, про якого стільки років ні слуху ні духу не було, раптом намалювався у моєму житті?
І ще з дуже «цікавою» пропозицією. Від якої на мене напав правець. Я навіть не припускала, що нахабство людське може дійти до таких меж… Що стосується друзів, звичайно вони в мене були. Рівно настільки, наскільки мені це потрібно…
-Ну так що, Аню, по руках? – Батько дивився нетерпляче.
-А як же мама?
-Що мама? – Не зрозумів батько.
-Ну, кілька разів на місяць вона приїжджає і залишається у мене на кілька днів. Буває на тиждень. І друга кімната на цей випадок просто потрібна.
-Пару разів на місяць? Та не питання! У мене в гаражі старе крісло-ліжко припадає пилом. Почистимо, підладимо і на кухню поставимо.
– А що таке? Дуже комфортно. І холодильник поряд, – реготав він. – Далеко не треба ходити. Тут тобі ліжко, тут тобі і їдальня!
Я дивилася на нього і, вже, навіть, не ображалася. Слова батька «самотня», «одна», мене навіть не зачіпали. Я просто оніміла від подиву.
Ну як це можна? Бути таким простим, як п’ять копійок. Цікаво, він і справді думає, що розумніший за всіх, а решта – дурні?
– Ань, а що? Гарний варіант для тебе. До того ж мама тільки двічі на місяць приїздить. Двічі! А мені із сім’єю щодня потрібно. Відчуваєш різницю?
Ну так, звісно! Йому ж “з ріднею”! Я, звісно, ніяка не сім’я. І вже давно! Подумаєш, донька від першого шлюбу. Ось його три спиногризи та дружина – це родина!
Я зітхнула. Мені було навіть ліньки лаятися з ним. Просто було цікаво, коли він, нарешті, зрозуміє, що не тільки він розумний!
– Тату, але я недавно тільки іпотеку виплатила. Кілька років на цю квартиру горбатила … Мені шкода її!
-Ой, ось тільки не треба трагедій! Горбатила вона… У тебе старт був хороший, якщо що. Забула? – Він дивився скептично.
Старт? А це вже цікаво. І все він знає. Старт був, та тільки не ти мені його дав! А мати. Так хотіла сказати я, але промовчала. А навіщо казати те, що людина не почує. Сенс?
– Тату… Я подумаю. – Натомість сказала я.
– А … Ну подумай звичайно! Подумай, думати нікому не забороняється. – Він дружньо поплескав мене по плечу.
– Ань, та послати його треба було якомога далі! Помінятись… А ще чого йому? Чи може, взагалі, подарувати квартиру? А що тут такого, у нього ж троє діточок, йому треба! Маячня! – мама обурено ходила з кута в куток.
– Мам, ну як послати … Батько все-таки … Незручно якось. – Зніяковіла я.
– Дочка! Я тебе благаю! Незручно. Незручно знаєш, що? Йому все зручно. Йому чужу квартиру попросити, як плюнути обабіч. Ти маєш це знати! І розуміти, що він таке!
– Любитель халяви, коротко кажучи! Він завжди був такий, ти не знаєш його просто… І не переймайся ні в якому разі. Це не твоя провина. Зрозуміло? – Мама посміхнулася і погладила мене по руці.
– Та я не засмучуюся. Просто він уже це не вперше пропонує. Я спочатку думала, мені почулося, чи я не так зрозуміла.
– Не могла просто повірити, що люди можуть бути такими зухвалими… Він завжди був такий? І коли ви жили разом? – я щиро дивувалася.
– Так. Завжди. Ти не знаєш його, тому що ви познайомилися не так давно. Якщо чесно, я навіть не зрозуміла, навіщо йому це потрібно було. Саме зараз, після довгих років перерви.
– Я ніколи не перешкоджала вашому спілкуванню, до речі. Але він сам не виявляв жодного бажання. Коли ми розлучалися, він дуже обурювався, чому квартиру моєї матері не можна поділити. Адже він там жив! Уявляєш? – мама засміялася, хоч очі були серйозні.
– Так може ну його в дупу, га? Може припинити спілкування? Як ти гадаєш, мам?
– Не треба, Ань. Не уподібнюйся. Ти маєш рацію, він твій батько. Сім’я. Ну, яка є…
– Ага, сім’я. Він нас своєю сім’єю не вважає, якщо що. – Зітхнула я.
Мама знизала плечима. Вона добре знала, що так і є. Але що з цим робити, не знала. Життя, напевно, покаже…
Я теж знизала плечима і відвернулася. Цікаво дівки танцюють. Там родина, а вона ніхто. Ну звичайно, там три сини, про яких тато може говорити захлинаючись. І нескінченно.
Хто і коли з них почав ходити, про перший зуб, та перший синець. Хто яку казку любить, як відпочив і, як поїв. Улюблений татів коник – його пацани! І нова дружина-квочка.
– Добре, мам, не звертатиму уваги, й намагатимусь не реагувати. Наполягатиме – скажу прямо, що ні… Нехай, хоч такі стосунки, ніж взагалі ніяких. У багатьох, взагалі, батька немає. І ще він не п’є, як багато хто. Так?
-Напевно … – Мама кивнула невпевнено.
Наступна зустріч із батьком була за тиждень. На його території. Поки його сімейство, всім складом, відбуло у поліклініку.
– Ань, ти вчасно. Я ось що тобі показати хотів. Дивись, шафа вбудована яка! Велика, як кімната! Все твоє барахло влізе. А шпалери подивися які – веселенькі, га? – Він з натхненням водив мене по квартирі.
-Тат …
-А кухня глянь яка. Маленька, але дуже симпатична. Ось тут крісло поставимо для мами, так? Холодильник справді старий, не такий як у тебе. Але нічого, зміниш згодом. У мене, до речі, карта є знижкова, у гарний магазин.
– Тату! Ну що ти знову про одне й теж… Навіщо мені твій холодильник, і шпалери, і карта… – зовсім засмутилася я.
– Як навіщо? Дочко, ну ти ж маєш все подивитися, перш ніж переїхати! І повинна розуміти, що на тебе тут чекає, правда ж? – Він дивився на мене, але мені здалося, що він дивиться крізь мене.
– Тату, вибач за надію, яку тобі давала … Але я сюди не переїжджатиму. Мене влаштовує моя квартира. – Трохи не рішуче сказала я.
– Добре-гаразд. А подивися, яка душова тут! Я нещодавно змінював до речі, нова зовсім. І унітаз класний, польський. – Продовжував він, ніби не чуючи…
– Ти глухий!? Я сказала тобі – я не переїжджаю! Мені подобається моя квартира і я не збираюся нічого міняти! Обміну не буде! – раптом розлютилася я. На нього, на себе, на обставини, в яких я опинилася з його вини.
– Не буде обміну? Тобі шкода, чи що? А навіщо ти сюди прийшла? І навіщо взагалі ходиш? Це ж неправильно. Аня, я сподівався. А ти. Ти мене підвела. – Він глянув на мене чужим поглядом. Я опустила голову і мовчки вийшла з квартири.
Я йшла осінніми вуличками й не знала, якщо чесно, плакати мені, чи сміятися. Я зупинилася і, відкривши телефон, видалила номер батька, та всі його контакти. І лише потім видихнула полегшено.
Що вдієш… Напевно, це єдине правильне рішення. А батько? Якщо захоче, то знайде, зателефонує врешті-решт, напише, приїде…
Але, десь у глибині душі, я була впевнена, що не приїде і не зателефонує. Бо взяти з мене більше нема чого. Обмін не відбувся… Я слушно вчинила? Бо на душі, якось, кішки шкрябають!
