– Андрію, ну, будь ласка, всього на місяць! Я присягаюся, що знайду роботу і з’їду, – Світлана слізно дивилася на брата, смикаючи в руках пошарпану сумочку.
– З якого дива? – Андрій притулився до одвірка, схрестивши руки на грудях. – Коли ділили бабусину квартиру, ти чомусь не думала про те, що ми з Мариною вже п’ятий рік по орендованих кімнатах вештаємось.
– Сину, ну як ти не розумієш,- підійшла мати, й поклала руку йому на плече. – Твоя сестра потрапила в халепу. Цей негідник обдурив нас усіх!
– Ні, мам. Це ви з татом нас усіх обдурили, – Андрій акуратно зняв мамину руку. – Я пропонував розділити гроші від продажу порівну. Ми могли б використати їх на перший внесок з іпотеки. А що ви зробили? «Свєта молодша, їй потрібніше». А тепер що?
У передпокої повисла важка тиша. Світлана схлипнула, і відвернулася до вікна. За вікном мрячив дрібний жовтневий дощ, сірі п’ятиповерхівки району ніби розчинялися у вогкій темряві.
– Андрію, ну вистачить уже, – батько вийшов із кухні, витираючи руки рушником. – Що було, те було. Зараз треба думати, як допомогти сестрі.
– А хто мені допомагав усі ці роки? – Андрій відчув, як усередині закипає злість. – Коли ми з Мариною тулилися у дев’ятиметровій кімнаті із загальним туалетом, ви де були? «Андрюша дорослий, він упорається». А тепер я повинен пустити Світлану з її проблемами в нашу орендовану однокімнатну?
– Сину, ну вона ж сама зовсім, – мати знову спробувала покласти руку йому на плече.
– Ні, мамо. Не одна, – Андрій відступив на крок. – У неї є ви. От і забирайте її до себе. А в мене дружина в положенні, якщо ви раптом забули. Їй спокій потрібен, а не драми з недолугою сестрицею.
– Що тут діється? – у передпокій вийшла Марина, притримуючи живіт, що округлився.
– Нічого, люба, – Андрій обійняв дружину за плечі. – Батьки вже йдуть. І Світлана з ними.
– Андрюша, синку, – мати сплеснула руками.
– Ні, мам. Розмова закінчена.
Батьки з пониклими головами рушили до виходу. Світлана, розмазуючи туш по щоках, поплелася слідом. Біля дверей вона обернулася:
– Знаєш, а ти ж завжди був егоїстом. Тільки про себе й думаєш.
– Це я егоїст? – Андрій невесело посміхнувся. – А хто випрошував у батьків новий айфон, коли я у старих кросівках на роботу ходив? Хто канючив гроші на шубу, доки я на метро економив?
– Хто радісно погодився забрати всю суму від продажу квартири, хоч знав, що ми з Мариною ледве зводимо кінці з кінцями?
– Я була дурна, – Світлана опустила голову. – Я думала, що Максим справді мене любить. Що ми створимо родину.
– А я тобі одразу казав, що він пройдисвіт. Але ж ти мене слухати не хотіла. «Ти просто заздриш нашому щастю!» – передражнив Андрій. – Ну що, щастя вийшло?
У передпокої знову повисла важка тиша. Марина обережно вивільнилася з обіймів чоловіка, і підійшла до Свєти:
– Послухай, я розумію, тобі зараз тяжко. Але ти маєш усвідомити – твої дії призвели до цієї ситуації. Ми з Андрієм багато працювали, збирали кожну копійку. А що ти? Спускала гроші на розваги із цим… аферистом.
– Я не знала! – Світлана схлипнула ще голосніше. – Він здавався таким надійним, дбайливим. Казав, що кохає мене.
– А перевірити його тобі не спало на думку? – Марина похитала головою. – Елементарно пробити по соцмережах? Поцікавитись, де він живе, з ким? Ні, ти відразу у вир із головою.
– Дівчата, ну годі, – мати спробувала підвестися між ними. – Світлана і так покарана.
– Покарана? – Андрій хмикнув. – Мамо, а ти знаєш, що вона не тільки гроші від квартири профукала? Вона ще й набрала кредитів – на машину, яку цей Максим нібито для їхньої родини придивився. І де тепер ця машина?
– Максим сказав, що треба спочатку оформити на мене, бо маю кредитну історію кращу, – Світла говорила все тихіше. – А потім переоформимо…
– І ти повірила? – Андрій похитав головою. – Господи, як можна бути такою наївною? Ну скажи мені, як?
– Сину, ну що тепер про це говорити,- батько важко зітхнув. – Треба думати, як бути далі. Може, все-таки пустіть її на якийсь час? Поки не знайде роботи, не встане на ноги?
– Тату, а ти пам’ятаєш, як я просив у тебе на перший внесок по іпотеці? – Андрій глянув батькові в очі. – Три роки тому. Тоді були нормальні ставки, ми могли б взяти квартиру. А що ти сказав? “Самі повинні на життя заробляти, нічого на батьків розраховувати”. Пам’ятаєш?
– Ну то інше…
– Чим інше, тату? Тим, що я не зводив очі, та не зображував безпорадність? Тим, що намагався чесно працювати, та будувати своє життя?
– Андрюша, ну вона ж дівчинка, – мати знову почала свою улюблену пісню.
– Мам, годі! – Андрій підвищив голос. – Їй двадцять шість років. Яка вона дівчинка? Потрібно вже навчитися відповідати за свої вчинки.
– Мені нема куди йти, – Світлана підняла заплакане обличчя. – Зовсім нікуди. До батьків не можна – вони в однокімнатній, самі знаєте, як тісно.
– Подруги всі відвернулися, коли дізналися про Максима. Я навіть свої речі забрати не можу – він змінив замки у квартирі.
– А де ти була, коли я намагався пояснити, що не можна купувати квартиру в одноосібну власність ледь знайомої людини? – Андрій потер перенісся. – Ой, братику, ти такий зануда! Максим сказав, що так буде простіше з документами». І що ж тепер?
– Тепер я на вулиці, – Світлана розмазала туш по щоках. – З боргами та без даху над головою.
Марина перезирнулась із чоловіком. У її погляді читалася жалість, та й твердість теж.
– Світлана, послухай, – вона м’яко торкнулася її за плече. — Ми не можемо тобі дати притулок. Справді, не можемо. У нас орендована однокімнатна квартира, я на сьомому місяці, скоро в декрет. Нам самим доведеться туго.
– Але ж ви рідні! – мати сплеснула руками. – Як можна залишити сестру в біді?
– Мамо, а де була ця родинна турбота, коли ви продавали бабусину квартиру? – Андрій обійняв дружину за плечі. – Чому тоді ніхто не подумав про те, що нам теж потрібне житло?
– Ми думали, що Світлана вийде заміж, створить сім’ю…
– А ми, типу, не сім’я? – Андрій гірко посміхнувся. – Ми з Мариною п’ять років одружені, на дитину чекаємо. Але нас чомусь до уваги не взяли.
У передпокої повисла тяжка тиша. Чути було, як за вікном шумить дощ і проїжджають поодинокі машини.
– Знаєте що, – Марина рішуче випросталась. – Давайте так. Світла, ми не можемо тобі дати притулок, але я допоможу тобі знайти роботу.
– У нашому торговому центрі є вакансії, я дізнаюся. І ще – моя колега здає кімнату в комуналці, недорого. Це не люкс, звісно, але дах над головою.
– Я… я не знаю, – Світлана розгублено заморгала. – Я ніколи не жила у комуналці.
– А ми жили, – Андрій жорстко посміхнувся. – І нічого, живі. Навчилися цінувати те, що маємо.
– Гаразд, – Світлана нарешті перестала схлипувати. – Я згодна. На кімнату та на роботу. Тільки можна я хоч би сьогодні у вас переночую? Мені правда нікуди йти.
Андрій хотів було різко відмовити, але Марина легенько стиснула його руку:
– Добре, лише на одну ніч. Завтра вранці їдемо дивитися кімнату і розв’язувати питання з роботою.
Батьки з явним полегшенням переглянулися:
– От і правильно, ось і молодці, – заметушилась мати. – Ми тоді поїдемо? Світлано, доню, тримайся. Все налагодиться.
Коли батьки пішли, Світлана зіщулилася на краєчку дивана в маленькій вітальні. Марина принесла їй чай та печиво:
– Ти поїж. І домовмося – жодних істерик та драм. Завтра розпочинаємо нове життя.
– А старі борги? – Світлана обхопила чашку тремтячими руками. – Адже Максим спеціально все на мене оформляв. Машину, техніку.
– Значить, виплачуватимеш, – Андрій влаштувався навпроти крісла. – Поступово, потроху. Навчишся рахувати гроші, планувати витрати. Давно час.
– Я ніколи не вміла, – Світлана опустила голову. – Завжди на вас із батьками сподівалася.
– Ну ось і перестанеш, – Марина сіла поряд. – Знаєш, я теж колись такою була – розпещеною, легковажною. Думала весь світ біля моїх ніг.
– А потім, коли батьків не стало в аварії, я лишилася сама. Отоді й зрозуміла – або навчуся жити самостійно, або пропаду.
– І як ти впоралася?
– Тяжко було, – Марина задумливо посміхнулася. – Але впоралася. Працювала, вчилася, заощаджувала. А потім зустріла твого брата – такого ж трудягу, як я. Ось і знайшли одне одного.
– Я думала, ви з заздрості не схвалювали мої стосунки з Максимом, – почервоніла Світлана. – А ви просто бачили те, чого я не хотіла помічати.
– Гаразд, вистачить сьогодні одкровень, – Андрій підвівся. – Марино, сонечко, тобі треба відпочивати. А ти, Світлана, влаштовуйся на дивані. Білизна у шафі.
Вночі Андрій довго не міг заснути. Лежав, слухав рівне дихання дружини, та думав про мінливість долі. Ще вранці він був певен, що ніколи не пробачить сестрі її зради з квартирою.
– А тепер… Тепер він раптом зрозумів – може, це й на краще. Може, саме такого струсу їй і не вистачало, щоб нарешті подорослішати.
Вранці їх розбудив гуркіт на кухні. Андрій вискочив зі спальні й завмер на порозі – Світлана у фартусі Марини щось захоплено готувала.
– Вибачте, що розбудила, – вона зніяковіло посміхнулася. – Хотіла зробити сніданок. Як подяку.
На плиті шкварчала яєчня, на столі виходила пором свіжозварена кава.
– Треба ж, – хмикнув Андрій. – А я думав, що ти й готувати не вмієш.
– Уявляєш, виявляється, вмію, – Світлана розклала яєчню по тарілках. – Просто раніше не хотіла. Навіщо, якщо можна в ресторан сходити, чи доставлення замовити?
– На доставлення тепер немає грошей, – Марина ввійшла на кухню, і з задоволенням принюхалася до запаху кави. – Доведеться вчитися готувати самій.
– Знаєте, – Світлана присіла до столу, – я всю ніч думала. Про своє життя, про вас. І зрозуміла – ви маєте рацію. Не можна вічно жити чужим коштом. Час навчитися відповідати за себе.
– Ну нарешті, – Андрій сьорбнув каву. – Давно потрібно було це зрозуміти.
Після сніданку вони поїхали дивитись кімнату. Район був не найпрестижнішим, будинок старий, у кімнаті був потрібний ремонт. Але ціна виявилася слушною, а сусіди – тихими пенсіонерами.
– Беру, – рішуче сказала Світлана. – Тільки грошей у мене зараз немає. Навіть на перший місяць.
– Я домовилася, заплатимо після твоєї першої зарплати, – Марина поплескала її по плечу.
– Господарка – моя хороша знайома, увійшла в твоє становище.
Потім вони поїхали в торговий центр. Марина переговорила з адміністрацією, і Світлану взяли продавцем-консультантом у магазин косметики – з випробувальним терміном.
– Графік два за два, зарплатня не велика, але на життя вистачить, – пояснила Марина. – Головне – зачепитися, а далі буде видно.
Увечері, коли вони привезли речі Світланив її кімнату, вона раптом розплакалася.
– Дякую вам. Правда, дякую. Я не заслужила такої турботи.
– Кинь, – Андрій незграбно поплескав сестру по плечу. – Ти таки моя молодша сестричка. Дурна, розпещена, але все-таки рідна.
– Я обіцяю, що змінюсь. Чесно чесно.
– Подивимося, – Андрій усміхнувся. – Справи важливіші за слова.
Так розпещена дівчинка вчилася ставати дорослою. Вона будувала своє життя з чистого аркушу – тепер уже без рожевих окулярів та ілюзій.
А через пів року, коли у Андрія та Марини з’явився син, Світлана вже працювала старшим продавцем, повністю платила за кімнату, і потихеньку сплачувала борги. Вона часто приходила до брата, допомагала з малечею, готувала обіди.
Батьки спочатку намагалися знову взяти над нею опіку, але Світлана тепер твердо стояла на своєму:
– Ні, мамо. Я сама. Досить няньчитися зі мною, як з маленькою!
І лише тоді Андрій остаточно повірив – його сестра справді подорослішала. Він їй пробачив всі її розпещені витівки, бо побачив, що вона прагне до змін, і тулиться до нього, як в далекому дитинстві.
Вона знову стала його молодшою сестрою, яку хочеться оберігати! А гроші – то таке! Їх можна заробити!
Головне – родинні стосунки, кохання, та довіра! Ви з цим згодні? Він слушно вчинив, пробачивши сестру? А як би ви повелися у схожій ситуації?
