Речі я зібрала швидко. Попри прохання дорослої доньки та подруг не поспішати та почекати з переїздом, я як ніколи була впевнена у своїх діях.
Мені було п’ятдесят два роки, я працювала старшим інженером у проєктному бюро і точно знала, чого хочу.
Андрій з’явився у моєму житті вісім місяців тому, ми познайомилися на дні народження у спільної знайомої.
Високий, з теплим, низьким голосом, він розповідав про гірські походи так, що хотілося негайно купити собі намет, спальник і рвонути кудись по неходжених стежках.
Він працював начальником зміни на заводі, жив один у двокімнатній квартирі й, здавалося, чекав на мене.
Наш роман можна було б назвати гарним. Він водив мене в кіно, дарував польові квіти, причому не з магазину, а справжні, зібрані дорогою. Казав, що втомився від самотності, що квартира без жіночої присутності – просто бетонна коробка.
Я так танула… Після розлучення минуло шість років, і весь цей час я жила сама. Я звикла до тиші, навчилася лагодити кран, вкручувати лампочки та міняти розетки. Але коли Андрій запропонував переїхати до нього, я не вагалася.
Квартиру свою я не продала, а збиралася здавати. Коли все було вирішено та залагоджено, одного суботнього ранку я завантажила речі в заздалегідь замовлений мікроавтобус і поїхала до Андрія.
Квартира Андрія здалася мені якоюсь… неприкаяною. На кухні в раковині стояла гора посуду, а плита була, як говорила моя матінка, «загиджена» застиглим жиром.
Мене це трохи напружило, але я не подала вигляду. Нічого, буває. Чоловік живе сам, не встиг прибратися. Нічого, наведу лад, і заживемо.
Андрій допоміг мені занести речі, потім сів на табуретку, витяг ноги та подивився на мене якось дивно… Оцінювально, чи що.
– Інно, нам треба обговорити побутові питання, – сказав він.
Голос був якимсь іншим. Сухішим, чи що? Без тих чудових оксамитових обертонів, до яких я звикла за місяці його залицянь.
– Звичайно, – я охоче присіла навпроти.
– Я накопичую на навколосвітню подорож, – почав Андрій, – це ось прямо моя мрія-мрія з дитинства. Мрію пройти на яхті через Атлантику. Тому кожну гривню я відкладаю.
Він виразно подивився на мене і додав:
– Одним словом, мою зарплату чіпати не можна, вона вся йде в накопичення.
Я подумала, що не дочула. За вікном гудів сміттєвоз, і я вирішила, що пропустила початок фрази, де він пояснював, що ми господарюватимемо разом, а всі витрати будемо хоча б ділити навпіл.
Андрій тим часом вичікувально дивився на мене.
– Стривай, – сказала я, – тобто як це, кожну гривню відкладаєш?
– Так, відкладаю. Отже, Інно, продукти, побутова хімія, комуналка – це все на тобі. Ти ж працюєш. А я свою частину відправлятиму на накопичувальний рахунок. Мені залишилося зібрати зовсім небагато, роки за два впораюся.
Він вимовив це так буденно, наче пояснював правила настільної гри. А мені раптом стало ніяково.
– Андрію, я правильно розумію? – Запитала я після паузи. – Я переїхала до тебе, щоб утримувати нас обох на свою зарплату, а ти накопичуватимеш на яхту?
– На кругосвітку. Яхту я орендую.
Я непомітно вщипнула себе.
– Сюр якийсь – промайнуло в мене в голові.
– А… що я отримую у цій схемі? – Запитала я.
Він усміхнувся своєю фірмовою посмішкою, що обеззброює, від якої я колись втрачала нитку розмови.
– Ти отримуєш мене! – пробурмотів Андрій. – І нормальну родину. Жінці саме це і потрібно, хіба ні?
Я подивилася на гору брудного посуду. На жирну плиту, на курну гардину, на похмурий лінолеум у передпокої.
І раптом зрозуміла: він не прибрався не тому, що не встиг. Він чекав на мене, щоб я стала в нього безплатною домробітницею.
Вісім місяців кіно, квітів та красивих слів про гірські вершини – це були не залицяння. Це була співбесіда, і він вирішив, що я її пройшла.
Я встала. Ноги мої гули, наче я пройшла ті самі гірські стежки, про які він так цікаво розповідав. У скронях стукало, мене чомусь нудило, але голова моя була раптово ясною.
– Де в тебе ванна кімната? – Запитала я. – Руки хоч помию з дороги.
Він кивнув у бік коридору.
Діставшись ванної кімнати, я відчинила кран і вмилася. На пральній машині лежав досить щільний гаманець. Андрій завжди носив готівку та не любив карти.
Я витерла руки, взяла гаманець і відчинила його. Усередині були купюри, багато купюр, така щільна пачка. Очевидно, це були гроші, призначені для чергового внеску в його мрію.
Я витягла все до останньої купюри. Акуратно склала їх і прибрала в кишеню джинсів. А потім повернула спустошений гаманець на пральну машину.
Коли я вийшла з ванної кімнати, Андрій сказав:
– Слухай… Ти вибач, я нічого не встиг приготувати. Але я зараз м’ясо дістану з морозилки. Воно швидко розморозиться, і ти нам щось швиденько зляпаєш. Так?
– Ні, – сказала я, – я йду, Андрію.
Він обернувся до мене.
– Що значить ідеш? – спитав він. – Ти ж тільки приїхала!
– І вже їду, – відрізала я, – а за речами завтра надішлю вантажників.
Його обличчя витяглося, рот роззявився, і на мить він став схожий на рибу, яку тільки-но висмикнули з води.
– Стривай… – промовив він після паузи. – Чому це ти йдеш? Через гроші, чи що? То це тимчасово! Два роки поживемо в такому режимі й попливемо разом.
– Ми? – Усміхнулася я. – Ні, Андрію. Ти попливеш. А я оплачуватиму комуналку. А до цього я цілих два роки обслуговуватиму твою мрію.
– Вона буде спільною! – Вигукнув Андрій. – Я ж сказав, що попливемо разом! І ніяк інакше!
Він ступив до мене, і голос його знову став м’яким, заспокійливим. А його очі дивилися на мене з неймовірною ніжністю. Професіонал, що й казати.
– Перевір гаманець, – спокійно сказала я.
Андрій подивився на мене, а потім метнувся у ванну кімнату.
– Е-е-е! – долинув до мене його крик. – Ти взяла гроші? Мої гроші?
Він вискочив у коридор, і обличчя його було зовсім інше. Ні тепла в очах, ні оксамиту в голосі. Вилиці загострилися, очі стали маленькими та колючими.
– Так, взяла, – посміхнулася я, – тому що ти мені винен.
– Я? Тобі? Та за що?
– За розбиті мрії.
– Це … Це злодійство! – вигукнув він. – Ти що, аферистка, чи що?
– Я не аферистка, – озвалася я, – просто я беру компенсацію за переїзд, і витрачені нерви. А ще – за вісім місяців твоєї вистави!
Не встиг він схаменутися, як я вислизнула в під’їзд.
Надворі я сіла на лаву і викликала таксі. На щастя, із мешканцями я угоду ще не підписала, тому мені було куди повертатися.
Поки таксі їхало, мені кілька разів зателефонував Андрій. Я відхилила всі його дзвінки та вимкнула звук.
Наступного дня він зателефонував мені знову і сказав, що не віддасть мені речі, доки я не поверну йому гроші. Довелося йти на мирову. Але урок я, що й казати, вивчила. Сподіваюся, що він теж.
Втім, це мене вже не стосується. Як кажуть, Бог одвів ще на березі! Це ж треба бути таким нахабним та зухвалим?! Бісить тільки, що саме я клюнула на його наживку, – трясця його матері!
Як вам така заява? Що б ви зробили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
