– Антоне! Ти розумом рушив! – дівчата в уніформі вискочили з комори. – Що ти тепер робитимеш? – Оплачу подарунок. – Але навіщо? – Моя мама мріяла про такі туфлі

– Дивись, вона знову прийшла, – дівчина років двадцяти в уніформі крамниці звернулася до напарниці. І тепер вони обидві дивилися на жінку середнього віку, що стояла навпроти вітрини з боку вулиці.

– Ну, що ви на неї вирячилися? Ну дивиться. І що? – звернувся до дівчат хлопець у такій же уніформі.

– Антоне, вона ж приходить щомісяця! Стоїть, дивиться. І йде. Вона навіть жодного разу не зайшла! – обурилася одна.

– Так! Кожне двадцять п’яте число. Можна навіть у календар не заглядати, – підтакувала інша.

– Вона вам що? Заважає? Краще займіться своїми обов’язками, – Антон махнув головою у бік комори, де нагромаджувалися коробки з товаром.

– Слухаємося, Антоне… Як там тебе по батькові?

– Павлович я.

– Справді, вперше чую?

– Займіться справою.

Дівчата переглянулись і, невдоволено насупившись, вирушили розставляти нову партію туфель та босоніжок.

Антон миттю глянув на вулицю – жінка, наче завмерши, стояла на одному місці.

Вперше вона з’явилася на відкритті магазину “Шпилька”. Було зовсім небагато людей. Місце невигідне – через арку у дворі.

Жінка в червоному береті та зеленій в’язаній кофті одразу впала в очі Антонові – було в ній щось зворушливе.

З цього дня жінка раз на місяць з’являлася перед вітриною крамниці, якийсь час стояла і йшла. Літо змінилося осінню, а осінь – зимою. Ось уже весна на порозі.

Змінювалася погода. Змінювалися колекції взуття у крамниці. Змінювалися працівники… Але двадцять п’ятого числа кожного місяця жінка незмінно постала перед вітриною.

Тепер вона стояла, тримаючи однією рукою маленьку потерту сумочку, а іншою стискаючи комір старенького пальта. Запізнілі сніжинки кружляли над її головою і танули, ледве торкнувшись обличчя та рук.

Антон рішуче ступив до дверей:
– Я можу вам чимось допомогти?

Жінка здригнулася й озирнулася назад.

– Це я вас питаю. Ви ж давно стоїте і змерзли, мабуть, зовсім.

– Ні, ні! Що ви! – жінка зніяковіло посміхнулася. – Я тут просто… милуюсь.

– Зайдіть у крамницю, тут милуватися буде зручніше. Заодно й зігрієтесь.

– Та мені й звідси видно.

Антон підійшов до жінки:
– Що вас так зацікавило?

– Ту… туфлі, – збентеження зрадливо збивало мову.

– А я, здається, здогадався які. Он ті, червоні, у центрі вітрини.

– А як ви здогадалися?

– Все дуже просто: вони там стоять із моменту відкриття крамниці. Точніше, ця модель стоїть, як візитівка крамниці. Коли їх купують, ставлять нові.

– І багато купують?

– Та не дуже… Ходімо до крамниці, я вам їх ближче покажу. Та й замерз я.

Дівчата мовчки спостерігали, як Антон провів жінку до центру крамниці, та посадив на банкетку.

– Ви який розмір носите? – запитав він. – Тридцять сьомий, чи трохи більше?

– Тридцять сьомий.

– Одну хвилиночку, – і Антон попрямував до комори.

– Ти збожеволів? – зашепотіли співробітниці. – Навіщо цій курці такі туфлі?

Антон мовчки взяв коробку, та повернувся до відвідувачки.

– Приміряймо.

– Що ви! Що ви! Я не зможу це купити!

– А приміряти зможете? – Антон, опустившись на одне коліно, відкрив коробку і дістав шовкову туфельку на тонкій шпильці.

Ще кілька хвилин, і туфлі опинилися на ногах жінки.

– Пройдіться, відчуйте їх, – Антон підтримав жінку за лікоть.

І вона пішла. Спочатку хитаючись і балансуючи. Потім кожний крок додавав їй впевненості. І ось уже ходу світської левиці не псували ні стареньке пальто, ні потерта сумочка.

– Ви чудово рухаєтеся! Підбори – це ваше! – щиро здивувався Антон.

– Так, колись у мене все взуття було на високих підборах. А потім… Потім щось продала, щось віддала…

– Ось зараз побачила їх і так захотілося! Адже у кожної жінки має бути хоч одна пара таких!

– Але ж ви на них дивитесь вже пів року, – долинуло від комори. – Купили б давно й ось вам щастя.

Жінка подивилася на дівчину, що розмовляла, і знизала плечима:

– Так, я хотіла. Але відклала до заробітної плати. Вона в мене кожне двадцять п’яте число. Я прийшла, а у вас ціни підвищили.

– Я відклала до наступної заробітної плати. А ціни знову зросли. А потім знову і знову… Ось і сьогодні…

– Вам сьогодні дуже пощастило! – раптом вигукнув Антон. – Вітаю! Ви стали десятитисячною відвідувачкою нашої крамниці! Тому можете вибрати будь-яку пару взуття.

Жінка знову присіла. Дівчата, втративши дар мови, замахали на Антона руками, а він продовжував:

– Якщо вас влаштовують ці туфлі, я із задоволенням запакую їх.

– Так, звичайно влаштовують… Але мені ніколи не щастило, я ніколи нічого не вигравала.

– Значить, сьогодні починається ваша смуга везіння.

Антон спритно склав туфлі у коробку, коробку у фірмовий пакет.

Вже на порозі крамниці жінка повернулася до нього:

– Як вас звуть, чародію?

– Антон… Антон Павлович.

– – Дякую, – усміхнулася жінка.

Двері грюкнули.

– Антоне! Ти розумом рушив! – дівчата в уніформі вискочили з комори. – Що ти тепер робитимеш?

– Оплачу подарунок.

– Але навіщо?

– Моя мама мріяла про туфлі. Ось такі. І відкладала їхню покупку, бо спочатку треба нас з братом виховати, потім нас треба вивчити…

– А потім?

– Потім ми з братом їй купили туфлі, а їй нікуди їх надіти. Так і стоять. Адже у кожної жінки повинні бути такі туфлі. А ще краще, коли вона може і хоче їх носити.

– І якщо для цієї жінки нікому придбати такі туфлі, то цим щасливцем буду я! Нехай носить з задоволенням! Я впевнений, що я зробив її щасливою!

– А гроші…Гроші – то таке. Сьогодні вони є, завтра – немає – діло наживне. А людяність повинна бути завжди! Ви зі мною згодні?

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Як вам вчинок Антона? Ставте вподобайки, якщо вам сподобався твір.