– Іди геть! Я тобі скільки разів казала – йди! Що ти тут тиняєшся?! – Клавдія Матвіївна зі стуком поставила на стіл під розлогою яблунею велику миску з гарячими пиріжками й підштовхнула сусідського хлопчика.
– Ану, йди звідси! Коли ж твоя мама за тобою, ледарем, стежити почне?
Худий, мов гілка, Грицько, чиє ім’я вже давно ніхто не згадував – усі звикли звати його Коником, крадькома глянув на похмуру сусідку і поплентався до свого ґанку.
Величезний дерев’яний будинок, поділений на кілька квартир, був заселений лише наполовину. Жили тут фактично дві з половиною сім’ї: Підлісні, Семенови та Карпенко – Олена з Гришкою.
Саме Карпенки вважалися тією самою «половинкою», на яку ніхто особливо не звертав уваги та вважав за краще ігнорувати, якщо не можна було обійтися без них зовсім.
Олена не була в очах сусідів кимось значним, тому й не варто було витрачати на неї свій час.
Окрім сина, в Олени нікого не було. Ні чоловіка, ні батьків. Вона крутилася як уміла, сама. Сусіди дивилися на неї скоса, але особливо не чіплялися.
Хіба періодично ганяли Грицька-Коника, чиї довгі, худі руки й ноги виглядали смішно, а велика голова, що сиділа на тонкій шиї, здавалася безглуздою.
Коник був не гарним, боязким, але неймовірно добрим. Він не міг пройти повз дитину, що плакала, тут же кидаючись її втішити – за що часто отримував окрики від роздратованих матерів, які не бажали бачити поряд зі своїми дітьми цього «опудала».
Хто такий опудало, Гришка довго не знав. Але потім мама подарувала йому книгу про дівчинку Еллі, і він одразу зрозумів, чому його так звали.
Але ображатись він навіть не думав. Гришка вирішив, що всі, хто так його кличе, читали цю книжку, а отже, знають, що Опудало був розумним і добрим, усім допомагав, а потім взагалі став правителем гарного міста.
Олені, з якою син поділився висновками, і на думку не спало переконувати його – нехай краще син думає про людей добре, ніж розчарується надто рано.
І так у світі багато зла – син і без того ще встигне сьорбнути його. Нехай хоч дитинство залишиться райдужним.
Свого сина Олена любила безмірно. Вибачивши його батькові безглуздість і зраду, Олена ще в лікарні прийняла свою долю і різко обірвала акушерку, що заговорила про те, що дитина, мовляв, «не така».
– Вигадуєте! Мій син – найкрасивіша дитина на світі!
– Та хто ж сперечається? Ось тільки не бувати йому розумником.
– Та це ми ще подивимося! – Гладила Олена личко новонародженого і тихо ридала.
Перші два роки Олена тягала Грицька по лікарях, нарешті добившись, щоб ним зайнялися серйозно. Вона моталася в місто на розбитому автобусі, міцно притискаючи до себе закутаного в хустку сина.
Співчутливих поглядів вона не помічала, а якщо хтось радив здатися, наче звір кидалася у відповідь:
– Свого здай у дитбудинок! Ні? От і не вчи мене, що робити! Самі розберемося!
До двох років Гришка зміцнів і майже не відрізнявся за розвитком від інших дітей. Тільки красенем він, звичайно, не став: велика, трохи плеската голова, худі довгі ручки-ніжки та тендітність, яку Олена намагалася перемогти всіма доступними засобами.
Обмежувала себе у всьому, а синові завжди залишала все найкраще, і це позначилося на його здоров’ї. Попри свій вигляд, Грицько перестав турбувати лікарів, і ті тільки хитали головами, спостерігаючи, як тендітна, немов березовий паросток, Олена обіймає свого Коника.
– Таких матерів на пальцях однієї руки можна перерахувати! Хлопчику недієздатність загрожувала б, а тепер подивіться – герой! Розумниця, просто диво!
– Звісно, мій син саме такий!
– Ми не про хлопчика! Про тебе мова, Олено! Ти справжня героїня!
Олена тільки плечима знизувала, не розуміючи, за що їй дякують. Як можна не любити свого сина? Так і треба – просто любити та дбати. Адже це звичайна справа, не подвиг.
Коли Гришкові настав час йти в перший клас, він уже читав, умів писати та рахувати, тільки трохи заїкався. Це часто перекреслювало всі його старання.
– Гришу, годі! Достатньо! – обривала його вчителька, передаючи книгу іншому учню.
А потім скаржилася в учительській, що хлопчик добрий у всьому, але слухати його неможливо. На радість Гришки, через два роки вона вийшла заміж і пішла в декрет, а їхній клас перейшов до іншої вчительки.
Марія Іллівна була вже у віці, але енергії не втратила і, як і раніше, любила дітей. Коник їй був зрозумілий з перших днів.
Вона поговорила з Оленою, відправила її до гарного логопеда, а Гришці дозволила виконувати завдання письмово.
– Ти так гарно пишеш! Люблю читати твої роботи!
Грицько розцвітав від похвали, а Марія Іллівна зачитувала його відповіді вголос, підкреслюючи, з яким талановитим учнем їй пощастило.
Олена від подяки готова була руки цілувати, але Марія Іллівна суворо зупиняла будь-які спроби подяки:
– Це моя робота! А ось хлопчик у вас диво! Все в нього вийде, ось побачите!
Гришка на всіх парах біг до школи, підстрибуючи на кожному кроці, чим бавив сусідів.
– Дивіться, Коник знову поскакав! Значить, нам час вставати! Ех, і навіщо природа таку дитину образила? Адже могла не залишати…
Про те, що сусіди думають про неї та її сина, Олена знала. Але лаятись не любила: якщо Господь не дав людині серця та душі, нічого вже не вдієш.
Навіщо намагатись зрозуміти, чому люди бувають такими? Краще зайнятися чимось тямущим: облаштувати будинок, посадити ще одну троянду біля ґанку.
Загальний, великий дворовий простір із клумбами біля всіх вікон ніхто так і не наважився поділити. Вважалося – куточок біля сходів належить тій квартирі, звідки веде вхід.
Куточок Олени був найкрасивішим. Тут цвіли троянди, ріс величезний кущ бузку, а сходинки мама Гришки виклала уламками плитки, випрошеної у директора місцевого Будинку культури.
Там зробили ремонт, а ціла купа битої плитки просто манила Олену, сяючи на сонці, як коштовності із заморських казок.
– Віддайте її мені! – увірвалася вона одного разу до кабінету директора.
– Що саме? – здивувався той.
– Плитку! Все, що лежить, мені дайте!
Директор тільки посміявся, але дозволив – і Олена, позичивши в сусідів тачку, аж до ночі рилася в купі, вибираючи потрібні шматки.
Потім з гордістю котила тачку через усю вулицю: на ній сидів Коник, щасливий та навитяжку.
– От дивує, – перемовлялися сусідки.
Але за кілька тижнів ахнули, побачивши, що Олена спорудила з цих уламків – вирізаний фасад біля її квартири засяяв приємно-яскравим мозаїчним килимом, і тепер сюди заходили подивитися навіть з інших дворів.
– Шедевр, та й годі!
Але Олена байдуже ставилася до похвал: важливо було не що скажуть люди, а що скаже син.
– Мамо, як же добре… – шепотів Грицько, водячи пальцем по мозаїці.
Олена знову плакала – адже її синочок був щасливий.
А щастя в житті Коника було небагато. У школі, якщо похвалять, чи мама випече щось смачне та приголубить, – ось тобі й радість.
Друзів у нього майже не було: наздогнати хлопчаків не міг, а читати любив набагато більше, ніж ганяти м’яч.
Дівчаток до нього взагалі не підпускали – особливо лютувала сусідка Клавдія, яка мала три онучки – п’яти, семи та дванадцяти років.
– І не підходь навіть! – погрожувала вона кулаком. – Не тобі, коник, з ними дружити!
Що діялося у Клавдії Матвіївни на думці, було загадкою – але Олена веліла Грицьку триматися від неї та її онучок якомога далі.
– Нема чого зайвий раз їй нерви тріпати, раптом захворіє…
Коник покірно погодився і до Клавдії не наближався. Ось і того дня, коли Клавдія готувалася до свята, Гришка просто проходив повз, зовсім не прагнучи веселитися.
– Ох, гріх мій великий, – зітхнула Клавдія, накриваючи блюдо вишитим рушником. – Ще скажуть, що жадібна! Почекай…
Вона витягла пару пиріжків і наздогнала хлопчика.
– На, тримай! І щоб у дворі я тебе не бачила! Свято у нас! Сиди вдома, доки мати не прийде! Зрозумів?
Гришка кивнув вдячно, але Клавдії вже було не до нього. Ось-ось приїдуть діти та рідня, саме час садити всіх за стіл, а в неї ще справ повно.
День народження наймолодшої та найулюбленішої внучки Світлани Клавдія збиралася відзначити широко і весело. Коник їй у цей день був точно не потрібний – ще налякає дітей!
Та й згадувала вона, як колись умовляла сусідку відмовитись від Гришки:
– Куди тобі, Олено, хлопчик? Не виростиш до ладу, до біленької приохотиться, замерзне десь під парканом!
– Бачили хоч раз мене з чаркою? – відрізала Олена.
– І не треба бачити! Достатньо лиха у тебе і так! Що тобі батьки не дали – синові не передаси. Не бути тобі матір’ю! І дитині твоїй нічого страждати – позбудься, поки не пізно!
З того ж часу Олена з Клавдією не віталася, проходила повз, гордо несучи свій великий, незграбний, незвичайної форми живіт, не кидаючи погляду на сусідку.
– Чого дмешся? – хитала головою Клавдія. – Я ж краще хочу!
– Ваше «краще» погано пахне! – фиркала Олена, гладячи живіт і вмовляючи ще незнайомого тоді Коника:
– Не бійся, малюк! Ніхто тебе не скривдить!
Про свої та чужі образи Коник мамі ніколи не розповідав. Жалів її. Якщо сильно ображали – плакав десь у кутку, але мовчав: знав, що мама засмутиться набагато сильніше за нього.
Образи стікали з нього, як вода з гусака, не залишаючи в душі ні гіркоти, ні агресії.
Клавдію Матвіївну давно перестав боятися. Але й любити її не збирався. Кожну злу фразу, щоразу, коли вона погрожувала пальцем, Гришка тікав трохи далі, щоб не бачити її колючих очей і не чути різких слів, якими вона щедро «частувала» його.
Але якби вона запитала, що він думає про все це, то дуже здивувалася б. Він її шкодував – усім серцем. Було шкода цю жінку, яка витрачає свої хвилини на злість.
Грицько знав, що хвилини – вони неоціненні. Все можна повернути – тільки не час. – Тік-так, – скаже годинник. І все…
Хвилинки нема! Вислизнула … Не спіймаєш її, не купиш за будь-які гроші, не попросиш натомість найкрасивішого фантика від цукерки.
Видершись на підвіконня у своїй кімнаті, Гришка жував пиріжок і дивився, як онуки Клавдії та інші діти веселяться на галявині.
Іменинниця Свєта в рожевій сукні пурхала, наче метелик, і Грицько заворожено спостерігав за нею, представляючи її то принцесою, то феєю з казки.
Дорослі відзначали свято за великим столом біля ґанку Клавдії, а діти, награвшись поряд, помчали ганяти м’яч до старої криниці на задньому дворі.
Коник, зрозумівши куди зникли діти, кинувся в мамину спальню: звідти відкривався вид на галявину і стару криницю. Він довго плескав у долоні, спостерігаючи за грою.
Якоїсь миті Світлана залишилася одна біля колодязя, що одразу привернуло увагу Гришки.
Він знав, що біля криниці небезпечно! Мама не раз попереджала:
– Там зруб зовсім гнилий. Ніхто вже давно не користується криницею, а вода є. Впадеш – ніхто не почує! Зрозумів? Не підходь!
– Обіцяю!
Він навіть не побачив, як Світлана підковзнулася і зникла з поля зору – відволікся на хлопчаків, що зібралися в коло. Потім глянув – а рожевої цятки вже немає.
Гришка вискочив на ґанок – і одразу зрозумів, що Світлани немає ні на подвір’ї, ні за столом.
Чому він не покликав на допомогу, Гришка сам собі пояснити не зміг. Просто зірвався з місця і помчав надвір.
Діти на лужку навіть не помітили зникнення. Коник, підбігши до краю колодязя і побачивши в глибині щось рожеве, гукнув:
– Світлано! Притиснись до стінки!
Він ліг, обережно звісив у колодязь ноги та ковзнув униз по слизьких колодах у темряву. Гришка розумів, що у Свєти на рахунку хвилини. Вона не вміла плавати – він точно пам’ятав, як бабуся марно намагалася навчити її на річці цього літа.
Насьорбавшись сирої, каламутної води, Світлана вчепилася в худі плечі Гришки.
– Не бійся! Я з тобою! – прошепотів він, обхопивши її за шию. – Тримайся! А я кричатиму!
Сил ледве вистачало триматися за колоди – Світлана тягнула вниз, руки ковзали. Але Грицько зміг набрати в груди повітря і крикнути:
– Допоможіть!
Він не знав, чи хтось чує, не знав, чи вистачить сил триматися. Він знав лише одне – маленька смішна дівчинка в рожевому має жити. Адже краси, щастя та хвилинок – не так багато в житті.
Його крик почули не одразу.
Клавдія, виходячи із запеченою качкою, не побачила внучку й обмерла:
– А де Світлана?!
Гості спершу не зрозуміли, чого вона хоче, перекрикуючи всіх. Тільки коли Клавдія відчайдушно закричала, переполошилися і дорослі, і перехожі за парканом.
Грицько ще раз слабшим голосом крикнув те слово, що мала почути тільки мама:
– Мамо …
Олена, поспішаючи з роботи, раптово прискорила кроки, забувши про хліб, пробігла повз магазин і сусідку, не вітаючись, і майже бігом помчала у двір – відчувала, що зараз не можна зволікати.
У двір вона влетіла в той момент, коли Клавдія хапалася за серце і сідала на сходи її ґанку. Майже нічого не зрозумівши, Олена рвонула на подвір’я, де завжди грав Коник, і почула слабкий голос сина.
– Я тут, мам!
І думати, де шукати, не довелося. Стара криниця завжди лякала Олену – вона не раз просила адміністрацію хоча б накрити її, якщо не засипати. Нікому справи не було, а парканчик її був надто хитким для захисту.
Думати було ніколи. Олена метнулася в будинок, схопила мотузку для білизни, вибігла на ґанок:
– За мною! Тримайте!
На щастя, один із зятів Клавдії був досить тверезий, щоб зрозуміти, чого хоче Олена. Він відразу прив’язав її до мотузки:
– Давай! Я тримаю!
Світлану Олена вхопила відразу. Дівчинка повисла на шиї, обм’якла, обійняла і ногами, і руками. А Олена вся затремтіла від жаху. Гришки в темряві не було.
Мати не здалася. Вона намагалася намацати його худеньке тіло у воді. Холодна, бридка вода заливала очі, намагалася потрапити в рот, – та їй було байдуже.
Нарешті вона намацала обм’якле тіло сина, й вихопила його з води. Навколо колодязя метушилися люди, хтось голосно ревів, – та Олена нічого не помічала. Вона бачила тільки бездиханне тіло сина.
Коли їх витягли з колодязя, вона, як навіжена, намагалася привести його до тями, – і дякувати Богу, їй це вдалося!
Притиснувши його до себе, вона нарешті дала волю сльозам! Отямившись, Грицько обійняв маму, й сказав:
– Не плач, рідненька, все ж добре!
Не має значення, якою зовнішністю тебе нагородив Всевишній, – головне, – мати добре серце…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
