– Мамо, якщо Віка спитає, скажи, що я в тебе.
– Навіщо це? Щось сталося?
– Та нічого не сталося! У мене просто справи.
Галина аж розгубилася. Вільною рукою вона зім’яла скатертину: ще не зрозуміла сенсу прохання, але інтуїція вже нашіптувала недобре.
У Вови раніше не було звички прикриватися нею. Ну, хіба що у школі, коли він намагався прогулювати уроки. І то – не прокочувало.
– Це що за такі справи, про які Вікі не слід знати? – насторожилася Галина. – Синку, ти просиш мене збрехати й не вводиш у курс справи. Це негоже.
Вова нервово пирхнув. Він не любив, коли йому читали нотації.
– Ой, мамо, не починай. Все, без тебе розберусь. Дякую.
– Ану стій, – Галина спохмурніла. – У тебе там часом не коханка завелася?
– Мамо! Я вже дорослий хлопчик. Не лізь у моє ліжко, – роздратовано відповів Вова.
У Галини тьохнуло серце. Він не сказав «ні», не пожартував, навіть не висунув якусь іншу версію.
– Синку… – суворим тоном натиснула вона, – сказав «а», кажи й «бе».
– Тьху ти… Ну, скажімо, є в мене дівчина. І що? Ти задоволена? Я ж тобі сказав, я розберуся. Не треба лізти в це, гаразд?
Галина притиснула долоню до грудей. В очах потемніло.
– Ну ось і розбирався б сам, – сердито сказала жінка. – Але ж ні, вплів і мене сюди. Ти ж мене зараз співучасницею робиш!
– Мамо, якою співучасницею? В нас навіть дітей немає. Ніхто нікому нічого не винен. Я просто хочу розібратися у своїх почуттях, – нервово пояснив син.
– Як це не винен? А присягу хтось давав, коли розписувався? – Галина округлила очі: у її юності це чогось та вартувало.
– Ой, ну ти б ще вінчання пригадала мені. Це ж традиція така, це всі роблять. Це нічого не означає.
– То навіщо ти дівчинку під вінець потяг, якщо тобі це «нічого не означає» і ти ще не розібрався у своїх почуттях?!
– Ну, формальність така, заведено так. Приємно зробити хотів. Все, давай не кіпішуй там. Я тобі потім передзвоню.
Почулися гудки. Галина опустила телефон і застигла, свердлячи стіну порожнім поглядом. Відчуття були такими, наче це їй зрадили. Або навіть гірше.
Вона не впізнавала свого сина. Колись потішний карапуз, який годинами порпався з малюнками для «улюбленої матусі», тепер ось так невимушено і безсовісно розбивав серце люблячій його жінці. Навіть двом, якщо рахувати Галину.
Перед очима спливла Вікторія. Легка за характером, позитивна, завжди бадьора. Вона часто «підгодовувала» свекруху чимось смачним. То запечену курку привезе, то шматок пирога.
Періодично запитувала, чи не треба з чимось допомогти. Вчила правильно поводитися з телефоном, а одного дня, весь день провозилася з Галиною, рятуючи її від шахраїв.
Вікторія подобалася свекрусі. Вона була домашньою дівчиною і завжди говорила, що важливішого за сім’ю нічого немає. Віка не називала Галину мамою, не вела з нею сердечні розмови, але у них були чудові стосунки.
А ще жінка зауважила, що після весілля син став частіше дзвонити їй. Просто питав, як справи, розповідав про роботу, дізнавався, як вона провела день. Раніше не було цього.
Раніше син виходив на зв’язок лише тоді, коли йому було потрібно. Ця увага напевно була заслугою Вікторії, адже вона любила мирити та зближувати всіх.
І ось тепер син просить Галину збрехати людині, яка щиро намагається будувати з ним міцну велику родину. Що робити?
На думку відразу спала одна з подруг, Людмила. Три роки тому вона плакала на плечі у Галини, розповідаючи про свою ситуацію.
– Галю, ти уявляєш… Я таки сказала їй. Ну, а як інакше? Жаль дівчинку, я б ось не хотіла так жити, в обмані.
– Думала, хай краще вже від мене дізнається, ніж потім усе розкриється… – Людмила схлипнула і витерла сльози рукою.
– А вона, як налетіла на мене… Ти, каже, сина свого ніяк не відпустиш, розвести нас хочеш. А я ж, як краще хотіла… Ой, чула б ти… Ким я тільки не була.
Навіть коли невістка Людмили особисто переконалася в тому, що свекруха їй не бреше, нічого не змінилося.
Дівчина заявила, що мати все одно завжди залишається матір’ю і буде на боці сина. Вона навіть не перепросила. Син теж перервав спілкування, назвавши матір зрадницею.
Ось так Людмила зрештою і залишилася одна. Зі своєю правдою, яка нікому не потрібна.
Галина не хотіла опинитися в такій ситуації, тому вона промовчала. Три місяці вона носила цю таємницю, наче камінь у кишені пальта: важко, але ніхто не бачить.
Вова почав дзвонити та приїжджати лише останні кілька тижнів. До цього він тримався віддалік, мабуть, не бажаючи встрявати в неприємну розмову.
Жінка справді намагалася поговорити із сином. Вона сподівалася, що він одумався і кинув коханку, але…
– Мамо, я ж сказав, не лізь не у свою справу! – тільки й відмахнувся він.
Це зовсім не було схоже на каяття.
А ось Вікторія поводилася, так само як і раніше. Возила свекруху в лікарню, цікавилася її здоров’ям, могла просто так привезти продуктів. Галина в такі моменти почувала себе так, ніби хтось вганяв скалку їй у серце.
Мовчати ставало все складніше та складніше.
В один із днів Вікторія приїхала на чай, та завела розмову про майбутнє.
– Галино Віталіївно, я ось тут подумала… Може, нам із Вовою час завести дитину? Не перший рік разом живемо, начебто, вже все вгамувалося.
– Ви ж підстрахуєте, допоможете мені, якщо що? Все-таки у вас досвіду більше, та й раптом я сама не справлятимуся.
Галина мало не випустила кухоль, з якого пила чай. З легень наче вибили все повітря. Вона раптом задумалася: а що буде з Вікою та потенційним онуком, якщо Вова піде? Побачити невістку з покинутою дитиною на руках, усю в сльозах… Ні, цього вона не витримає.
Галина рішуче відставила кухоль вбік і вчепилася пальцями за стіл, щоб не видати тремтіння в руках.
– Вікторіє, мені треба щось сказати тобі, – обережно почала жінка. – Ти тільки намагайся не переживати. Ти мені, як дочка, і я не можу прикидатися, ніби нічого не знаю.
Віка здивовано підійняла брови, але переривати не стала. Видно, поки що переживала лише свекруха.
– Не треба вам дітей, – сказала Галина. – У Вови є інша… Чи була. Я випадково дізналася про це три місяці тому. Весь цей час мовчала, боялася, що ти не так зрозумієш. Пробач мені… Просто тримати це в собі я вже не можу.
Свекруха трохи опустила голову, побоюючись реакції невістки. Та сиділа нерухомо. Хіба що пальці, що стискали ручку кухля, трохи побіліли. Посмішка зникла.
– Дякую, – сказала вона нарешті, зітхнувши. — Сподіваюся, ви помиляєтесь, але якщо ні… Краще дізнатися зараз, аніж потім.
Того вечора вони майже не говорили. Вікторія пішла, залишивши шматок недоїденого пирога на тарілці. Галина дуже сподівалася, що невістка пішла лише з її будинку, а не з її життя.
З того моменту минуло понад п’ять років.
З Вовою вони тепер майже не спілкувалися. Він дзвонив рідко, розмовляв так, ніби в них чисто робочі стосунки: з холодом, формально.
Він більше не розповідав про своє особисте життя, але наскільки Галині було відомо – дружини не було, дітей теж. Принаймні, офіційно визнаних.
Але Галина ні про що не шкодувала. Вона дивилася на фотографії на тумбочці. На одній – Вікторія у весільній сукні, її новий чоловік та Галина. Як почесний гість. Віка не співала дифірамби при всіх, але одного разу зізналася Галині:
– Якби не ви, я була б глибоко нещасною жінкою. Це завдяки вам я зустрілася з Ігорем.
Інша фотографія – на тлі церкви. Галина тримає пухке немовля на руках. Того дня вона стала хрещеною матір’ю.
– У Льоші аж три бабусі, – любила говорити Вікторія, коли вони збиралися всі разом.
І в її словах не було жодної краплі фальші.
Галина дивилася на фотографії, і в неї щеміло серце. Своїх онуків вона так і не дочекалася. Льоша був чудовим хлопчиком, і вона б з радістю няньчилась з ним, але не хотіла дуже нав’язуватися.
Навіть, якщо Віка й каже, що її двері завжди відчинені для Галини. Навіть, якщо Ігор та його родина непогано ставляться до неї й жодного разу не виявили неповагу.
Але щоразу, коли Льоша біг до неї з простягнутими руками, Галина усвідомлювала: нехай вона майже втратила сина, нехай у неї немає рідних онуків, зате вона вчинила правильно.
По совісті. Вона сама не захотіла б жити в обмані й не дозволила обманювати іншу жінку. Навіть, якщо зрадником був її власний син…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Що скажете про вчинок матері? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
