– Аня, нам треба поговорити, — саме з цих слів почався наш затяжний конфлікт із чоловіком.
Розмова була не з простих, йшлося про сина чоловіка від першого шлюбу, якого я бачила всього двічі за п’ять з половиною років нашого шлюбу.
Спільних дітей у нас не з’явилося, після двох невдалих спроб, ми припинили сподіватися. У нього син, у мене дочка – вистачить!
У чоловіка є власна однокімнатна квартира, але там живе його мати. Вона розлучилася, а свого в неї нічого немає.
Йти їй теж нікуди, винаймати – зарплати не вистачить! Ми живемо у моїй двокімнатній хрущовці. В одній кімнаті живе донька, в другій – ми.
Я на дочку отримую аліменти, працюю. Побутом у нашій родині практично цілком займається чоловік, школа та уроки з моєю донькою, теж він.
Зарплати у нас майже однакові, але я працюю більше, бо зміни ненормовані. Чоловік раніше повертається з роботи, тож будинок теж на ньому.
На початку спільного життя, чоловік намагався сидіти, й чекати мене з роботи, гіпнотизуючи порожню каструлю. У нас з ним тоді відбулася серйозна розмова, що так жити я не збираюся.
Зійшлися, що у вихідні я ґаздиня, у будні – все на ньому! По суті, я лише готую суботами. Чоловік, дещо педантичний, протягом робочого тижня порядок підтримує на найвищому рівні, тож у вихідні завжди чисто. Посуд миє посудомийка.
Уроки доньки також стали поступкою чоловіка. Зараз, звісно, його участь мінімальна, бо п’ятий клас. Чоловік лише пояснює їй не зрозумілі моменти.
Віддаю чоловікові належне: саме його стараннями донька навчилася самостійно виконувати домашнє завдання.
Зі своїм сином чоловік завжди бачився і бачиться десь поза моєю квартирою. Діти різностатеві, доньці зараз одинадцять років, синові чоловіка – п’ятнадцять.
Для ночівлі хлопчика у нас місця не було і немає. Приїжджати до нас на пару годин було безглуздо. Мати хлопчика, яка має ще двох молодших дітей від другого шлюбу, живе за містом, і дорога в один кінець займає понад дві години.
Розумію, що за бажанням, логістику можна було б якось продумати, але хто сказав, що в мене, взагалі, колись було бажання спілкуватися з дитиною чоловіка від першого шлюбу?
І чоловік про це чудово знав! Можете вважати мене зухвалою, що свою йому на шию посадила, а його дитину знати не хочу,- ваше право!
Я ніколи не заперечувала і не заперечуватиму проти спілкування батька та сина. Все розумію, але маю свій погляд на ситуацію.
Я не заперечувала, коли чоловік їздив у відпустку тільки із сином. Не щороку, звісно, а через рік. І ми з донькою, бувало, удвох їздили.
А чоловік у цей час, десь в області проводив час із сином. Рибалили, влаштовували пікніки, відпочивали на дачі.
Чоловік мені розповідав, що у його сина з’явилися проблеми з матір’ю. Як я вже вказала, у неї ще двоє дітей, і вони маленькі, обидва ще в садок не ходять.
Нібито з хлопчика мати почала вимагати, щоб він допомагав з дітьми, та по господарству. Пізніше, до чвар матері та сина, під’єднався і вітчим, який втомився слухати скарги дружини.
Суть начебто була в цьому. Я не прислухалася, якщо чесно.
Але, наша остання розмова з чоловіком мене сконфузила. Він попросив, щоб його син переїхав жити до нас!
Як він сказав, конфлікт його сина з матір’ю досяг апогею! Виявилося, що вітчим почав простягати до хлопця руки за відмову віднести використаний підгузок до відра зі сміттям.
Чоловік, після скарги сина, зателефонував колишній. Вона сказала, що інцидент дійсно був, але це був легкий «батьківський» потиличник за матюки при дорослих.
Про якийсь використаний підгузок, колишня вперше почула під час розмови з моїм чоловіком. Ще, вона запевнила, що сама будь-яке рукоприкладство засуджує.
Я не знаю, мене там не було. Хто бреше? Про потиличник зрозуміло, навіть, якщо легенько! Ніхто не має такого права! Але ж свідчення розходяться!
Однозначно, що винні дорослі люди. Якщо син чоловіка реально отримав за підгузок, то це дно! Та навіть, якщо і лаявся, як стверджувала його мати, все одно – дно!
До дітей не можна простягати руки! Навіть, якщо дуже хочеться! Навіть легенько! Але не всі так вважають. А шкода!
Від думки, забрати хлопчика до нас, я одразу відмовилася. Нема місця! Чоловік запропонував зробити ширму у кімнаті доньки, мені аж смішно стало.
Гаразд, якби вони були рідними братом і сестрою! Але вони зовсім чужі один одному люди, які навіть один одного не знають! Плюс вік!
Я запропонувала зустрічний варіант: нехай живе із бабусею у квартирі, яка належить чоловіку, та з аліментами від батька та матері.
Здавалося б, гарний вихід, але свекруха відмовилася ділити одну кімнату з п’ятнадцятирічним підлітком.
І це рідна бабуся! А чужа тітка, тобто я, мала з радістю погодитись ділити з ним квартиру, а моя дочка — кімнату? Тільки на матір чоловік чомусь не образився!
Продавати обидві наші квартири, купувати одну велику, та жити всім табором – теж жахлива ідея. Її я теж миттєво відкинула.
Син чоловіка так і живе з матір’ю. Чоловік не може мене вмовити його забрати. Ображається, зривається, особливо після телефонних розмов із сином.
Сина утискують з кожним днем все більше і більше: з лайкою змушують допомагати, контролюють навчання, залишають за няньку.
Блін, а як він хотів? Жити у родині й ніяк не допомагати? Йому ж п’ятнадцять років! Його ж не вигрібну яму примушують чистити?!
Коли чоловік починає цим аргументувати, посилаю його в поліцію. Ну якщо все так погано, і дитину ображають, то написати заяву в органи — найвірніший крок. Але, після цих моїх слів, все відразу стає не так уже й погано.
На мій погляд, вихід один: матері та сину треба налагоджувати стосунки! Вірю, що їй не зовсім добре: маленькі погодки, будинок, побут, болячки, ще підліток почав бунтувати.
Можливо, з його боку йдуть звичайні ревнощі: мати приділяє йому менше уваги, вона завжди не має часу на старшого сина. Так це до сімейного психолога, є спеціальні пропозиції для дітей та батьків.
Але, ніхто нічого не хоче! Колишня бажає, щоб її син знову став м’яким, та пухнастим, яким був раніше, але робити для цього нічого не хоче!
Свекруха не хоче ділити квартиру з онуком! Я не хочу, щоб якось утискалися права моєї дочки! А підселення до неї в кімнату незнайомого підлітка — пряме обмеження прав дівчинки!
Всі чогось не хочуть, а лише я погана! І тільки мене можна судити, та докоряти!
А ще, чоловік згадав, що взяв мене з дитиною! Докорив, що він прийняв, а я навіть не намагаюся! Так, ми сваримося! І мені прикро!
Зі злості сказала чоловікові, що він має чудовий вихід! Нехай бере іпотеку, купує трикімнатну квартиру, щоб у кожного з дітей було по кімнаті!
Але, щоб і сім’ю утримувати було на що. Він відмовився! Дорого! Відмовився після того, як я йому повідомила, що свою квартиру я буду здавати, а гроші підуть на вклад доньці.
Якби я погодилася грошима з оренди моєї квартири іпотеку сплачувати, він ще вчора в банк побіг би!
Добре бути благородним, коли жертви потрібні від інших людей! Чому він мене не розуміє? Чому не чує? Його син живе в нормальній сім’ї: вони не мають шкідливих звичок, у нього там окрема кімната.
Може, взагалі, й потиличник був лише на словах? Не подумайте, я вітчима не виправдовую! Просто не розумію, чому мене втягнули у конфлікт чужої родини?
Чому чоловік хоче, щоб постраждав лише наш із донькою комфорт? Чому б йому не вигнати матір на всі чотири сторони, і не в’їхати до своєї квартири разом із сином, якщо він так переживає?
Чому б йому не зібрати за стіл переговорів усіх дорослих, які беруть участь у вихованні його сина, та не поговорити?
Чому б йому не поставити на вуха всіх осіб, до обов’язків яких належить дотримання прав дітей?
Набагато простіше звинувачувати мене у черствості, та відсутності серця! Я сама мати, я теж переживаю! Ось тільки він сам вибрав мене!
Він ніколи не наполягав на тому, щоб я спілкувалася з його сином. Розумів моє небажання бачити його вдома. Я впевнена, що хлопчик і раніше мав якісь проблеми з матір’ю та вітчимом.
Знаю, що, якось телефон йому не купили, пароль на інтернет поставили, вчитися змушували. Чому він тільки зараз різко перейнявся добробутом сина?
Гаразд би сам! Так він ще й мене наполегливо намагається цим потурбувати! Що мені робити? Я так втомилася!
