— Мамо, будь ласка, приїжджай! Будь ласка… — голос сина звучав так безпорадно та стурбовано, що серце Клавдії Ігорівни стислося.
— Сину, що там у вас відбувається?
— Справа в Ганні… Мамо, вона не справляється.
– Не справляється? — Клавдія Ігорівна трохи здивувалася від такої заяви сина. – З чим? Вона захворіла?
— Я не знаю, мамо, — Вадим майже задихався від емоцій, що переповнювали його, і навіть відстань у п’ятсот кілометрів не завадила матері зрозуміти це, нехай і в телефонній розмові, — Мені здається, що вона нездорова. Ні, не фізично, морально, мабуть…
Клавдія Ігорівна напружилася. Згадала себе через два тижні після появи старшого сина, спробувала зрозуміти стан Ганни, але не змогла. Тоді їй було не до моральних страждань: на руках було немовля, що вимагало щомиті уваги.
А ще був чоловік, хвора мати, бабуся, яка потребувала турботи. Чи справлялася тоді Клавдія? Ні, такого вона зараз не пригадувала.
– Що у вас відбувається? — повторила вона своє запитання, а син зам’явся на хвилину, а потім швидко заговорив, не даючи змоги перебити себе.
– Аня не хоче займатися дитиною. Вона не бере Антошку до рук, не купає його, не гуляє з ним. Вона весь час плаче і відмовляється торкатися його. Начебто… Начебто вона його не любить. Мамо, що мені робити?
— А як вона його годує? — серце Клавдії Ігорівни впало в груди як барабан. – Чим харчується малюк?
— Я годую його сумішшю. Це жахливо, ти зараз скажеш, що ми нелюди. Але іншого виходу немає.
Зайвих питань стурбована мати більше не ставила. Побігла до залізничної каси, купила квиток на найближчий потяг, потім зателефонувала колезі по роботі та попередила про те, що бере на тиждень відпустку за свій рахунок.
Цілу ніч вона не спала. Перебирала в голові спогади про те, коли бачилася із сином та його дружиною востаннє. Це був перший день після виписки Анни з лікарні, вона, звичайно, виглядала розгубленою і наляканою, але Клавдія Ігорівна і подумати не могла про те, що нова матуся відмовиться брати свою дитину на руки.
А тепер щось надломилося. “Аня не справляється”. Це взагалі звучало дивно та неправдоподібно. Вони з Вадимом так довго чекали на цю дитину, всі дев’ять місяців з Ганни порошинки здували, а вона з ніжністю вибирала дрібнички для майбутньої дитини та виглядала цілком щасливою.
Вадим зустрів матір на вокзалі. Клавдія Ігорівна відразу помітила, як сильно змарніло обличчя Вадима, він був блідим і похмурим.
– Як Аня? З ким Антошку залишили?
— Теща приїхала, — коротко відповів Вадим, — Але це справжній подвиг для неї. Ти ж знаєш Валерію Михайлівну, вона одразу попереджала про те, що займатися онуком не має наміру. В неї аспіранти, захисти, лекції…
Клавдія Ігорівна зітхнула. Начебто в неї справ не було! І робота, і дача, і турботи про п’ятирічного онука Андрійка, якого сама виховувала молодша дочка. Натомість Валерія – науковий геній, вічно зайнята у своєму університеті, ніколи дочці приділити увагу.
– Я не дуже зрозуміла, – Клавдія Ігорівна намагалася говорити м’яко, щоб зайвим словом не дратувати й без того напруженого сина. – А хто дитиною займається? Якщо Ганна не бере його на руки, не годує і не купає?
— Я, звичайно, — голос Вадима таки здригнувся. Нелегко йому було, а тут ще мати зі своїми розпитуваннями чіпляється, — На роботі взяв відпустку. У мене тиждень залишився, мамо! Потім мені треба працювати, а куди я дитину діну, якщо Аня не справляється?
Вдома у новоспечених батьків панував справжній безлад. Сваха, щойно приїхала Клавдія, відразу ж поїхала у своїх численних справах, а Вадим вручив матері онука.
Взявши двотижневе немовля на руки, Клавдія Ігорівна трохи розгубилася, але вже за пів години годувала його з пляшечки, спритно змінила підгузок і поклала спати, вміло захитавши на руках.
За весь цей час свекруха бачила свою невістку лише один раз, коли Ганна вийшла у вітальню, щоб привітатись з нею. Клавдія Ігорівна не поставила їй жодного питання, досить було побачити бліде і незацікавлене обличчя Ганни.
Почалися звичайні будні, заповнені турботами про маленького онука і вже дорослого, але не менш, хто потребував допомоги, сина. Ганна періодично з’являлася в поле зору свекрухи, але до дитини не торкалася, не питала про неї та допомогу свою не пропонувала.
— Може, треба показати Аню лікарю? — запропонувала Клавдія Ігорівна за два дні після приїзду.
Події, що розгорталися на її очах, були сумними і вимагали втручання третьої незалежної сторони.
— Вона не хоче, — відповів Вадим, — Аня взагалі нічого не хоче.
Мати важко зітхнула. Того дня Вадим поїхав на роботу, а вона залишилася з онуком та невісткою наодинці. Довго захитувала Антошку на руках, співала йому колискові, кілька разів погодувала, вимила, поклала спати. Потім пройшла до спальні Ганни, тихенько постукала, а потім увійшла й обімліла.
Аня стояла перед дзеркалом в одній спідній білизні, дивилася на своє відображення у дзеркалі та тихенько плакала. Вона не чула, як у двері стукала свекруха, а, побачивши її, відразу схопила з ліжка халат і, запахнувши його, злякано подивилася на Клавдію Ігорівну, витираючи сльози.
— Аня, що сталося?
Невістка розплакалася, ховаючи обличчя.
– Я ненавиджу себе! Подивіться, на що перетворилося моє тіло! Розтяжки, звисаючий живіт, груди в’ялі. Чи цього я хотіла? Ні!
Клавдія Ігорівна підійшла до Ганни, торкнулася її рукою, погладила по передпліччю.
– Припини! Ти молода, мине трохи часу, і ти повернешся у форму. Скажи мені, ти через це переживаєш?
Аня схлипнула і похитала головою:
— Я не хотіла бути такою. Я думала, що бути матір’ю – це чудово! Все мені про це говорили, а вийшло так, що я ненавиджу себе і своє відображення. Я стала іншою, я зовсім не така, якою була.
Клавдія Ігорівна зрозуміло посміхнулася:
— Звісно, ти інша! Ти – мама, а після появи дитини змінюється життя. Невже ти про це не знала?
— Я думала, що буде інакше. У мене все болить: груди, ноги, живіт. Я не хочу так, хочу бути щасливою.
— Доки ти не приймеш дитину, цього не станеться.
– Я не зможу, – пробурмотіла Ганна.
— Зможеш. Ти повинна. Ти потрібна йому.
– Я не можу! Я не люблю його!
Жодного разу Ганна не назвала Антошку сином, навіть на ім’я не назвала. “Він”. Чужа для неї людина, яка знівечила, на думку Ганни, її тіло. Клавдія Ігорівна дивилася на свою невістку і несподівано для себе відчула злість.
Вийшла зі спальні, потім одяглася і, обережно прикривши за собою двері, спустилася вниз. Сіла на лаву, подивилася на годинник. Через пару годин прокинеться Антошка, Вадим буде відсутній ще годин п’ять, а Ганні нічого не залишиться, крім як подбати про власну дитину.
До цього такої можливості у неї просто не було, Вадим носився з нею як курка з яйцем, а тепер Клавдія Ігорівна йому цього не дозволить.
Телефон розривався від дзвінків. Дзвонила і Ганна, і Вадим, і навіть Валерія зателефонувала. Клавдія Ігорівна не брала слухавку, сиділа на лавці, навіть коли стемніло.
Вадим, який приїхав надвечір, вискочив з машини як ошпарений, кинувся до матері.
– Мамо! Ти що тут сидиш? Там Аня! Антоша!
Він хотів кинутися до під’їзду, та Клавдія Ігорівна схопила сина за руку.
— Ти знущаєшся? — обличчя Вадима перекосило від розпачу, але мати продовжувала тримати його за руку. Посиділи разом ще хвилин сорок, але згодом Вадим не витримав.
Разом піднялися нагору, Вадим відімкнув двері своїм ключем. У квартирі було тихо, малюк не плакав, і мати з сином обережно пройшли до вітальні.
Повсюди валялися пелюшки, брудні та чисті підгузки. Порожня пляшечка лежала на дивані, а поряд із нею лежав мобільний телефон.
Вадим із Клавдією Ігорівною тихенько пройшли до спальні. На ліжку лежала Ганна, в халаті, розкинувши руки вбік. Вона міцно спала, а поряд з нею лежав Антошка, який теж спав, у невміло вдягнутому підгузку, в сорочці, застебнутій на два ґудзички замість п’яти.
І було ясно, що Ганна брала сина на руки, годувала його, спробувала міняти підгузок.
– Що з нею? — пошепки спитав Вадим.
Клавдія Ігорівна посміхнулася:
– Нічого особливого. Вона стала матір’ю. Що ще?
Тепер вона зрозуміла, що можна було їхати додому зі спокійним серцем. Вона, як свекруха, виконала свою місію. Тепер їй потрібно просто відійти в сторону.
