– Ну що, матусю, готові зустрітися з татком? – посміхнулася медсестра, передаючи мені туго загорнутий пакунок. Он уже всі з квітами біля вікон зібралися.
Я кивнула, притискаючи сина до себе. Його крихітне личко було серйозним, майже похмурим. Мій хлопчик.
Наш із Дмитром хлопчик. Я підійшла до вікна, шукаючи поглядом знайому машину чоловіка, але її не було. Лише чужі щасливі обличчя, кульки, що відлітають у небо, і букети, схожі на хмари.
Телефон у кишені халата завібрував. Дмитро. Нарешті.
– Алло! Ти де? Нас уже виписують, – випалила я, не давши йому й слова сказати. Я вже одягнена, і малюк готовий.
У слухавці пролунав шум, схожий на гул вокзалу, і чийсь жіночий сміх на фоні.
– Аню, привіт. Слухай, тут така справа, – його голос звучав дивно відсторонено, та весело. Я не приїду.
Моя посмішка сповзла з обличчя.
– У якому сенсі? Щось сталося?
– Та ні, все чудово! Просто я їду відпочити. Розумієш, путівка гаряча підвернулася, ну як тут відмовишся?
Я дивилася на сина. Він сопів уві сні.
– Куди їдеш? Дмитре, у нас син! Ми мали їхати додому. Разом!
– Та кинь ти, нічого страшного. Я твою маму попросив, вона тебе зустріне. Ну чи таксі візьмеш. Гроші я на картку переказав.
Гроші. Він сказав “гроші”. Мов відкупився від нас, як від настирливої помилки.
– Ти один їдеш?
Він зам’явся. І в цій короткій паузі я почула все. Весь обман, усі його нічні «наради» та «термінові відрядження». Весь цей липкий туман брехні, який я вперто не хотіла помічати.
– Аня, не починай, гаразд? Я просто втомився, хочу розвіятися. Маю право.
– Маєш, – рівно відповіла я. Повітря в легенях раптово скінчилося. – Звісно, маєш.
– Ну ось і чудово! – зрадів він. Гаразд, у мене посадка. Цілую!
Короткі гудки.
Я стояла посеред палати, обставленої казенними меблями, і дивилася на сина. Він був такий справжній, теплий, живий. А все моє минуле життя щойно перетворилося на дешеву театральну декорацію.
Медсестра зазирнула до палати.
– Ну, що? Тато приїхав?
Я повільно похитала головою, не відводячи погляду від сина.
– Ні. Наш тато поїхав відпочивати.
Я не плакала. Просто всередині щось стало дуже твердим і холодним, наче камінь, кинутий у крижану воду.
Я дістала телефон та набрала номер мами.
– Мамо, привіт. Ти можеш по мене приїхати?.. Так, одна. Забери нас, будь ласка, додому. До вас. У село.
Батько зустрів нас на стареньких “Жигулях” біля воріт лікарні. Мовчки взяв у мене скруток з Мишком, незграбно, але дбайливо притиснув до своїх широких грудей.
Всю дорогу до села він не промовив жодного слова, тільки дивився на дорогу, а зморшки на його обвітреному обличчі стискалися. Ця мовчазна підтримка була кращою за будь-які слова.
Село зустріло запахом диму та прілого листя. Наш старий будинок, у якому я не жила вже років десять, видався чужим.
Тут усе було просякнуте іншим, забутим життям: скрипучі підлоги, піч, яку треба було топити щоранку, вода з криниці.
Моє міське життя з його комфортом та ілюзіями залишилося десь там, за сотні кілометрів.
Перші тижні злилися в один нескінченний день, сповнений плачем Мишка та моїм розпачем. Я відчувала себе тягарем.
Мати зітхала, дивлячись на мене, і в її очах завмерла тиха печаль.
Батько замкнувся, і я знала, що він звинувачує мене. Не за те, що повернулася, а за те, що колись вибрала Дмитра, знехтувавши його батьківським чуттям.
А потім він зателефонував. За два тижні. Веселий, судячи з голосу, відпочилий і повний сил.
– Привіт, люба! Ну як ви там із чемпіоном? – крикнув він у слухавку так бадьоро, ніби не було тієї розмови в лікарні.
– Ми у батьків, – сухо відповіла я.
– А, ну так, точно. І вірно, свіже повітря, природа. Це йому корисно. Я ось скоро повернуся, треба буде заїхати, побачити спадкоємця.
Спадкоємця. Він говорив про сина, як про річ, яку можна відкласти, а потім узяти та пограти.
Він почав дзвонити раз на тиждень. Просив показати Мишка по відеозв’язку, розчулювався, сюсюкав в екран телефону, а потім швидко прощався.
Поводився так, ніби ми просто тимчасово живемо в різних місцях за взаємною згодою. Наче він не кинув мене одну з дитиною на руках.
А потім одна з моїх міських «подруг» надіслала мені скриншот із соцмережі. Фотографію.
На ній та сама жінка, чий сміх я чула у слухавці. Вона сиділа за столиком у кафе, а на задньому плані, обійнявши її за плечі, стояв Дмитро. Щасливий. Закоханий.
І підпис під фото: «Найкраще рішення у моєму житті».
Я дивилася на цей знімок, потім перевела погляд на свої руки зі зламаними нігтями, на гору пелюшок, яку треба було перепрати у крижаній воді.
І зрозуміла. Він не просто відпочивав. Він будував нове життя.
А ми з Мишком були в ньому лише прикрою перешкодою, від якої він відкуповувався жалюгідними подачками, щоб спати спокійно.
Екран телефону згас, але фотографія продовжувала стояти перед очима. Приниження було майже фізичним, воно палило щоки, стискало горло.
Я більше не писала і не дзвонила йому. Я просто чекала. Дмитро зателефонував сам за місяць. Голос був діловий, зібраний, без тіні колишньої грайливості.
– Аню, привіт. Є серйозна розмова. Я вирішив продати нашу квартиру.
Я сіла на стару дерев’яну лаву у дворі. Мишко спав у візку поруч.
– Нашу? Дмитре, це наше єдине помешкання. Куди я повернусь з дитиною?
– Слухай, це бізнес. Мені потрібні гроші для нового проєкту. Я не можу їх заморожувати у бетоні. Тобі я, звичайно, виокремлю частку.
– Частку? – перепитала я, дивлячись на Мишка, чиї пальчики стиснулися в кулачок, ніби він уже відчував загрозу. Ти продаєш квартиру, у якій мав рости твій син, щоб відкрити кафе зі своєю коха нкою?
У слухавці повисла тиша, потім легке зітхання.
– Аня, ти все ускладнюєш. Я пропоную по-доброму. Перекажу тобі гроші, ти з’їдеш. У тебе є батьки.
Я повільно встала, підійшла до криниці, опустила відро в глибину. Звук плескоту води став єдиною відповіддю.
– Добре, – сказала я нарешті, – продавай.
– От і молодець, – зрадів він. Я знав, що ти зрозумієш.
– Я скинула дзвінок, вилила воду під стару яблуню і повернулася до сина.
За тиждень прийшов переказ. Сума була меншою, ніж обіцяв. Я не стала сперечатися. Цієї суми мені вистачило на невеличкий будиночок на сусідній з батьками вулиці.
А за місяць, коли за вікном зацвів бузковий кущ, я взяла лопату, викопала яму біля нього і посадила деревце – молоду вишню.
Мишко дивився, сміявся, плескав у долоні.
– Буде свій урожай, – сказала я йому, цілуючи у верхівку. Свій будинок. Своя земля.
Я ніколи більше не набирала номера його телефону. А навіщо? Силою ж не будеш милою! Шкода тільки сина, що без батька росте. Та й закон бумеранга ніхто не скасовував…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
