– Бабусенько, рідненька, яка ж я недолуга! Ми всі відгородилися від тебе. Хтось навушниками, хтось роботою, а тобі від нас так мало потрібно. Не перепелиних яєць і навіть не уваги – просто любові…

– Ніно! Ніно! – щоразу волала бабуся.

– Бабуся, чого ти кричиш? – Не витримала я. – Мама ж не вміє літати.

– Я вже десять хвилин її кличу, а вона не підходить, – бабуся ображено підібгала губи.

– Якщо не підходить, значить або в душі, або на плиті щось горить. Як тільки зможе – підійде. А що тобі потрібне?

– Мені через п’ятнадцять хвилин ліки пити, а їх треба приймати тільки після їди… – вона наголосила на слові «тільки».

– Так давай принесу тобі поїсти, – запропонувала я.

– Ти не знаєш, що треба! – сердито буркнула бабуся і знову заволала:

– Ніно! Ніно! Ну Ніно ж!

– О Господи, – пробурчала я собі під ніс, правда так, щоб вона не почула.

Півтора року тому, коли у бабусі різко погіршилося здоров’я, її забрали до нас. Я тоді рвалася переїхати у її однокімнатну квартиру, але батьки не дозволили:

– Ось вийдеш заміж, буде вам із чоловіком окрема квартира, а поки що мала ще жити самостійно.

А потім мама додала:

– Та й не обійтися тут без тебе, ми ж з татом до вечора на роботі, а ти після лекцій уже о другій годині вдома.

А характер бабусі до старості став просто нестерпним. Нескінченні капризи плюс харчування – суворо по годинах. Вбила собі в голову, що снідати вона повинна о шостій ранку.

Ось мамі й доводиться ставити будильник на пів на шосту, щоб приготувати вівсяну кашу.

Запарити на три хвилини окропом, потім долити молока – обов’язково тривалого зберігання в картонному пакеті з фольгою зсередини, одну чайну ложечку цукру, десять грамів вершкового масла.

До каші – кухоль зеленого чаю і три зварені перепелині яйця. Аристократичний сніданок на таці відносять бабусі.

І поки «пані» їсть, її треба розважати приємною бесідою. Причому бажано, щоб у розмові брала участь не лише мама, а і я, тому мені раннє підіймання теж забезпечене.

Вона мене дратує. Іноді так сильно, що вити хочеться. Бісить все: як їсть, як дивиться свої безглузді серіали, як хропе і стогне ночами, бо вічно щось болить – то спина, то суглоби, то серце.

Вже кілька разів з’являлася думка, що добре б вийти заміж за будь-кого і втекти в її однокімнатну квартиру.

Сьогодні бабуся мене остаточно дістала – почала вчити, з ким із подружок дружити, а з ким ні. В результаті я на неї накричала.

Так розлютилася на те, що в моє особисте життя втручається, що навіть гидот у серцях наговорила.

А потім втекла з хати, голосно грюкнувши дверима. Довго блукала вулицями – чекала, доки злість перестане вирувати всередині.

Брела куди очі дивляться і прийшла, не навмисне – ноги самі привели, у старий сквер, де щодня гуляла, коли була маленькою. Не одна, звісно, ​​– з бабусею.

Ось на цій самій лавці вона зазвичай годувала мене другим сніданком – плюшкою з корицею та полуницею, яку приносила з дому у баночці.

А ще бабуся катала мене на гойдалці та грала зі мною в м’яч. Вона і тоді, чотирнадцять років тому, була повна, їй було важко нахилятися за м’ячем, але все одно грала і нахилялася.

А одного разу, коли ми поверталися зі скверу додому, я побачила на протилежному боці вулиці маленьке цуценя.

Вирвала свою руку з бабусиної й побігла – хотілося роздивитися песика ближче. Навіть зараз не можу зрозуміти, як шістдесятивосьмирічна жінка, яка важила більш як сто кілограмів, змогла наздогнати п’ятирічну.

Проте наздогнала – за мить до того, як я опинилася б на проїжджій частині, і зупинила, міцно схопивши за руку.

А потім сіла прямо на бордюр. Її груди та живіт ходили ходуном, по скронях тік піт, а по щоках сльози. Плакати вона тоді плакала, а лаяти мене не стала.

І ще згадалося, як бабуся, забираючи мене до себе у вихідні, або коли в садку був карантин, читала перед сном казку. І співала різні пісні…

Від спогадів горло стисло, в носі защипало, захотілося плакати.

– Бабусенько, рідненька, яка ж я недолуга!

– Ми всі відгородилися від тебе. Хтось навушниками, хтось роботою, а тобі від нас так мало потрібно. Не перепелиних яєць і навіть не уваги – просто любові.

– Ми забуваємо про це, ось ти й намагаєшся випросити хоч крихітки. Так, як умієш…

Повернувшись додому, я плюнула на всі справи та сіла дивитись із бабулею серіал.

Навіть ставила питання щодо сюжету, на які вона охоче відповідала. Потім докладно розповіла їй про останнє побачення зі своїм хлопцем, і бабуся дала мені кілька мудрих порад.

А коли вона почала укладатися спати, я присіла поряд на підлогу і притулилася щокою до її зморщеної, в старечих коричневих плямках руки.

Бабуся не спитала, навіщо я це роблю, чи що на мене раптом найшло. Тільки усміхнулася і тихо прошепотіла:

– Дякую!

Тієї ночі вона жодного разу не застогнала!

Виявляється, найкраще у світі знеболювальне – це любов. Любіть і будьте коханими!

Кажуть, що краса спасе світ! А на мою думку, – спасе його любов та людяність! А ви що скажете з цього приводу?

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!