– Це наша частка, і нам вирішувати, що з нею робити! – Заявила невістка зовиці

– Хочеш – залишай собі цю руїну. Нам гроші потрібні! Ми живемо тут і зараз, а не минулим! – Заявила невістка Ніні.

Коли Ніна прочитала історію бельгійця, який переїхав в Україну і знайшов тут справу свого життя, вона ще не знала, що ця історія допоможе їй не відмовитися від своєї мрії. А поки що перед нею сиділа червона від злості невістка і трясла перед її носом папірцем із розрахунками.

Йшлося про стару батьківську хату. Дах місцями протікав, веранда покосилася, паркан давно просив ремонту. Але для Ніни це була не руїна.

Тут пройшло її дитинство. Тут бабуся щоліта сушила гриби на горищі, а вони з батьком ходили в ліс по ягоди. Мати потім варила смачне варення з суниці, а вечорами вся родина збиралася на кухні.

Як батьків не стало, будинок дістався Ніні та Сергію в рівних частках. Сергій одразу запропонував його продати.

– Покупці вже є. Мене з роботи питав один колега. Не знаю, навіщо йому ця хата, але нам точно не потрібна, – сказав він. – Розділимо гроші та забудемо про все це.

– Я свою частку продавати не буду, –  Ніна похитала головою.

– А що ти з нею зробиш?

– Не вирішила ще. Але мені шкода віддавати комусь цей будинок. Тут пройшло наше дитинство.

Ніна сама поки що не знала, що робитиме з садибою. Вона розуміла лише одне: продати її не зможе.

– Тоді викуповуй частку Сергія, – сказала невістка.

Сергій ще намагався шукати варіанти.

– Може, справді не поспішатимемо? – сказав він одного разу. – Адже можна подумати, що з будинком робити.

Але дружина швидко переконала його.

– А думатимемо ще десять років? Ми маємо можливість отримати гроші зараз! Навіщо відмовлятись? Це наша частка і нам вирішувати, що з нею робити!

Ось тут Ніна зрозуміла, наскільки все серйозно. Грошей у неї не було. І взяти їх було практично ніде.

Вона розповіла про це чоловікові. Андрій вислухав її і замислився.

– Скільки тобі треба?

– Я ще не знаю точно. Потрібно оцінювати майно.

– Ніно, навіть без оцінок, ти розумієш, що будинок доведеться повністю ремонтувати? Туди треба вкласти втричі більше, ніж він коштує.

– Розумію.

– Дах, комунікації, оздоблення, – там роботи на роки.

– Я знаю.

Андрій глянув на неї.

– І ти хочеш його залишити?

– Так.

– Тоді я не знаю, чим допомогти.

Ніна чекала іншої відповіді.

– Ми можемо взяти кредит.

– Ні.

– Чому?

– Тому, що у нас вже був досвід кредитів, і я більше не збираюся залазити в борги заради будинку, який тобі просто шкода продавати.

– Мені не просто шкода! У мене є мрія! Я хочу перебратися з міста туди та завести господарство.

– Ніно, іноді мені здається, що ти мариш.

– Чому ти вважаєш мою мрію маренням? Для мене цей будинок багато значить. І там можна облаштувати ферму. Тільки уяви: у нас буде свій домашній сир.

– Якщо ти така вперта і не хочеш слухати розумних людей, то знайди гроші сама, – відрізав чоловік.

Після цієї розмови вони ще кілька разів намагалися повернутись до цього питання, але все закінчувалося скандалом.

Ніна все частіше приїжджала у батьківський будинок, складала списки, рахувала витрати, шукала варіанти і серйозно замислювалася над тим, щоб взяти кредит, продати машину і вкласти гроші у відновлення садиби.

Дізнавшись про це, Андрій зібрав речі.

– Тобі не вистачить грошей. Я не хочу прожити наступні десять років у боргах через цю садибу! З мене вистачить!

– Я одружився з жінкою, у якої були плани, робота, нормальне життя. А тепер ти хочеш закласти все заради будинку, кіз та якоїсь ферми.

Ніна стояла біля дверей і дивилася, як він складає речі у сумку.

– Значить, ти йдеш?

– Я думаю, нам краще пожити окремо. Поки ти не схаменешся.

Він пішов, а Ніна залишилася зі своїми планами.

Вона сиділа за кухонним столом, дивилася на цифри та розуміла: викупивши будинок, вона не вирішить проблему. Їй були потрібні гроші ще й на відновлення. Кредит їй схвалили, брат поступився в ціні… Угода пройшла успішно.

І хоча будинок тепер був її за документами, коштів на його ремонт практично не залишилося.

«Гаразд, спробую почати самотужки», – вирішила вона.

Спочатку Ніна дійсно бралася за все сама. Зняла старий шифер, домовилася про ремонт даху, знайшла робітників, щоб підлатати підлогу.

Ніна горіла своєю ідеєю: вона хотіла робити сир із козячого молока, вирощувати натуральні продукти, потім спробувати робити натуральну косметику. А ще – відчинити ферму для невеликих екскурсій.

Але грошей на повноцінний запуск, як і раніше, не було. Ніна розуміла, що одна не впорається, і поїхала на сільськогосподарську виставку – шукати обладнання, постачальників та людей, які б могли підказати, з чого почати.

Вона ходила між стендами, записувала назви виробників, питала про сироварні та обладнання, коли побачила знайоме ім’я.

На одному зі стендів розповідали про бельгійця Бернара Віллема, який колись приїхав в Україну,  заснував козячу ферму та залишився тут.

Бернар народився у Бельгії, одружився з українкою Марією, та переїхав на Львівщину, щоб створити у 2009 році “Ферму Елізи”. Згодом він почав розвивати агротуризм, виробництво кондитерських виробів та консервації на базі власного господарства.

Ніна підійшла до нього.

– Ви справді переїхали сюди назовсім?

– Назовсім.

Ніна з цікавістю подивилася на нього.

– І як вам тут після Бельгії?

– Я вважаю Україну своїм будинком, хоч і не через народження, – усміхнувся Бернар.

Ніна усміхнулася у відповідь.

– Я народилася тут і вже встигла почути, що мені простіше все кинути.

Бернар глянув на неї уважніше.

– А ви хочете кинути?

– Ні.

– Тоді навіщо слухаєте тих, хто каже, що треба? Мені також багато чого говорили. І повірте, мені було не простіше залишити все там і починати тут з нуля.

Він розповів про перші роки, про те, як доводилося самому шукати людей, розбиратися в нових для себе речах та поступово будувати свою справу.

– Знаєте що? Ідіть і знайомтеся. Розповідайте про свою ідею, питайте, хто може допомогти вам. І не бійтеся прямо сказати, що вам потрібні інвестиції. Якщо сидітимете і чекатимете, нічого не зміниться.

Ніна записала кілька контактів, які він їй порадив, і почала підходити до людей та розповідати про свою садибу.

Спочатку їй було ніяково.

– У мене старий будинок та ідея зробити невелику сироварню, – пояснила вона одному із власників ферми. – Грошей на повноцінний запуск поки що немає, тому я шукаю людей, з якими можна розпочати поступово.

Потім вона повторила приблизно те саме на іншому стенді. І поступово розмови почали складатись у конкретні пропозиції.

Ніна познайомилася із власниками невеликого ресторану та магазину еко-продуктів. Вони саме шукали місцевих виробників для спільних проєктів і попросили зв’язатися з ними, коли у неї з’являться перші партії сиру.

Інший учасник виставки дав їй контакт спеціаліста із сироваріння. Той погодився приїхати до садиби та подивитися, яке обладнання можна використовувати на першому етапі без великих вкладень.

А за кілька днів Ніна домовилася з невеликою міні-фермою про першу партію молока для експериментів.

Це ще не було бізнесом. Грошей, як і раніше, не вистачало, обладнання доводилося підбирати буквально частинами, а перший сир Ніна цілком могла зіпсувати. Але тепер у неї з’явився план. І головне – люди, до яких можна було звернутися.

Перші нормальні партії сиру Ніна змогла здати у невеликий магазин еко-продуктів, із власником якого познайомилася на виставці.

Партію розібрали швидко. За тиждень магазин попросив привезти ще. Другу партію забрали ще швидше. Ніна зрозуміла, що в неї справді може вийти.

Грошей спочатку вистачало тільки на найнеобхідніші витрати, але тепер вона вже бачила, що справа може приносити дохід. Все, що заробляла, Ніна знову вкладала у господарство.

Поступово купила своїх кіз, розширила приміщення для сироварні, упорядкувала старий сарай. Асортимент теж почав зростати.

Через деякий час Ніна спромоглася відкласти перші гроші на відновлення самого будинку. Потім ще трохи – на ремонт двору та господарських будівель.

Ферма поступово зростала. Разом з нею зростали й витрати, але тепер Ніна вже не дивилася на кожну поломку, як на катастрофу. Вона розуміла, що може заробити на наступний етап.

А потім у неї з’явилися перші гості. Спочатку приїхали кілька людей, яким було цікаво подивитися стару садибу та скуштувати місцеві продукти.

Потім Ніна почала проводити невеликі екскурсії по господарству, показувати сироварню, розповідати про кіз та давати скуштувати свій сир.

Старий будинок поступово змінювався. Дах замінили, відновили веранду, упорядкували сад. На подвір’ї з’явилися нові споруди.

За кілька років Ніна вже не вважала кожен ремонт останніми грошима. У неї працювали кілька людей. У вихідні приїжджали гості.

Діти бігали по двору, дорослі купували сир, а біля будинку, як і раніше, ходили кози.

Сергій з’явився зненацька. Ніна саме зачиняла ворота після чергової екскурсії, коли побачила його машину.

Він вийшов і якийсь час просто дивився на будинок. За роки, в які вони не бачилися, Сергій майже не змінився.

– Привіт.

– Привіт! Добре тут у тебе… стало.

– Так.

– Все сама?

– Майже. Добрі люди допомогли. Хочеш, пригощу сиром?

Він ще раз подивився на будинок і кивнув головою.

– Я тоді не розумів, навіщо тобі це все.

Ніна нічого не відповіла.

– Пробач мені, Ніно. Мама б тобою пишалася.

– Нічого, Сергію, головне, що я тоді не опустила руки. І знаєш, я щаслива.

Він пішов, купивши кілька голів сиру. Ніна зачинила ворота та повернулася до роботи.

За годину мали приїхати гості на екскурсію, а ввечері треба було прийняти нову партію молока.

Тож мрії здійснюються, попри всі перепони та зневіру, – потрібно лише не здаватися, та вперто йти до своєї мети…

Ось така життєва історія до вашого прочитання! Читайте із задоволенням та висловлюйте свої думки в коментарях!