Кран, – що потік, слюсар Григорович, – який спав у моєму коридорі не тверезий і маленька дівчинка Татка, – яка стала для мене улюбленою онукою…

Самотня жінка мене зрозуміє. Потік кран! У суботу. Надвечір. А чоловіка нема…

Особи моєї статі – незбагненні люди! Жінка може бути найрозумніша, але, якщо потік кран, вона кидається у великому сум’ятті по квартирі суботнім вечором, і її мучить одна в’їдлива думка: «Що робити?!»

Так, це я! Та сама, що найрозумніша. А ось користі від цього розуму у ​​такій ситуації – як з цапа молока…

Але ж я не вічний двигун! Будь-яке тіло, що рухається, від опору повітря починає сповільнювати хід і зупиняється. Повітря у мене в будинку, мабуть, особливо щільне, тому я досить швидко скомандувала собі «Стояти!» і звернулася до своєї мудрості.

Я завжди мріяла бути мудрою, тому вирощувала її в собі, як квітку у горщику. Наче каланхое. Яким не милуються, а згадують про нього лише тоді, коли нежить нагряне.

Мудрість докірливо, як недоумкуватій, показала на телефон. Я кинулася до нього, як до Миколи Угодника, і почала дзвонити до комунального підприємства. На мій радісний подив, відповів втомлений жіночий голос, який на мою слізну промову тьмяно відповів:

– А майстер уже пішов…

– Що мені робити? – сумно, скоріше собі, сказала я, відчуваючи сльози, що підступали.

Але жінка теж їх почула, і запропонувала:

– Можу дати вам телефон сантехніка. Він не наш співробітник, але люди його хвалять. Спробуйте.

***
Я записала телефон і почала дзвонити хваленому майстру. Слухавку взяли. І я, квапливо  описувала співрозмовнику свою трагедію. Втім, якому співрозмовнику? Я говорила монолог, який завершився моєю адресою. У відповідь почула лише:

– Чекайте. Буду.

Надія моя ожила! Від нервової напруги у мене, як завжди, прокинувся нездоровий апетит. Я зварила каву і швидко насмажила міні-оладків. Люблю такі: маленькі, розміром із сірникову коробку.

Знаєте, що таке оладки для господині-одиначки? Це тісто, замішане у чайній чашці. П’ять хвилин і їж. Навіть кава ще обпалює.

Не встигла я поїсти, як пролунав дзвінок. Побігла в коридор і відчинила двері.

На порозі стояв сивий Спаситель класичного сантехнічного вигляду: неголений, у простецькій куртці, з сумкою через плече… І зі стійким запахом хмільних парів. А за край його куртки трималася серйозна дівчинка років шести.

Я мовчала розгублено, а чоловік запитав:

– Можна?

– Можна, можна, – прокинулася я, – заходьте!

Вони увійшли до передпокою. Чоловік поставив сумку на підлогу та нахилився розв’язати шнурки на черевиках. Раптом він похитнувся і… впав на четвереньки! Дівчинка кинулася до нього і з відчайдушною мукою у голосі скрикнула тихо:

– Діду, діду!

Я приголомшено дивилася на них, абсолютно остовпівши від цією сцени.

Чоловік спробував підвестися. Але зовсім завалився на підлогу. Дівчинка судомно припала до нього, обіймаючи тонкими ручками, і заплакала. Важко описати шквал моїх емоцій. Слушних слів я не знаходила…

– Що з ним? – Задала я дівчинці тупе питання, на яке виявилася здатна.

Вона ніяково відірвалася від нього, піднялася з колін і в глибокому збентеженні відповіла ледве чутно:

– Він не тверезий.

Потім слізно підійняла на мене очі і сказала:

– Він гарний! Він тільки трохи полежить і встане.

Я обережно запитала:

– Це твій дідусь?

Вона кивнула головою.

– А бабуся вдома?

– Бабусі вже немає на цьому світі.

– А тато з мамою де?

Вона опустила голову і нічого не відповіла. Я відчула, як вона замкнулася: не можна торкатися цієї теми.

– Ну гаразд,- сказала я,- хай дідусь полежить. А ми з тобою почекаємо на кухні. Що ми в передпокої стоятимемо!

Взяла її за холодну ручку та повела на кухню. Вона несміливо озирнулася, і я побачила, як вона подивилася на оладки.

– Хочеш їсти? – Запитала я.

Вона заперечливо похитала головою. Але я заметушилась: поставила грітися молоко, варити какао.

– Знаєш, я голодна, – сказала я, – а одній мені так сумно! Бачиш, я сама живу. Може, ти поїси зі мною? Просто за компанію?

Вона вдячно підвела на мене світлі очі і, посміхнувшись, знову кивнула.

Я поставила перед нею кухоль із какао, собі налила ще каву. І ми стали їсти так дружно, що засміялися обидві.

– Які гарненькі! – помітила вона, делікатно підхоплюючи маленькі оладки з тарілки.

– Мені також подобаються. Вони такі – на один укус.

Вона була голодна, але їла акуратно,  з апетитом. Потім стрепенулась і спитала тривожно:

– А ви?

– Так і я їм. Хіба ти не помітила? – схитрила я. – То вже твоя доля залишилася! Доїдай, бо вони холодні стануть несмачними.

Вона доїла все з тарілки і озирнулася, шукаючи де помити руки. Підійшла до мого крана і сказала впевнено:

– Діда обов’язково полагодить його вам! Тому що він, – старанно вимовила вона, – інженер-ас!

– Він інженер? – перепитала я. – А чому він лагодить крани?

– Тому що він став пенсіонером і його вигнали з роботи, – щиро сказала вона. І мені стало так ніяково від зрозумілої картини сімейної драми, що раптом мені відкрилася.

–  Коли ми з тобою посиділи разом за столом, то тепер нам доведеться познайомитися! – Заявила я їй. – Тебе як звати?

– Тата, – відповіла вона.  – Взагалі-то мене назвали Тетяною, але коли я була маленька, то не могла сказати “Таня”. Виходило «Тата». Так діда розповідав. Йому сподобалося. Мені також.

Вона подивилася на мене, і я знову здивувалася світлу її довірливого погляду.

– Ну, а мене можеш звати Марина Григорівна!

– Ой, а діда теж Григорович! Олег Григоровичу! – радісно сказала вона.

– Ось і познайомились, – засміялася я. – Слухай, а що ж ми робитимемо з нашим Олегом Григоровичем? Він же  лежить на підлозі?

Таня зніяковіла.

– Він одягнений, не замерзне. А коли прокинеться, не знаю.

Що ж, коли немає чоловіка, рішення доводиться робити жінці. Витягати з вогню, орати, рятувати дітей…

– Зробимо ось що, дитино моя. У вас із дідом хтось є вдома?

– Є. Рибки.

– І більше нікого?

– Нікого.

– Тоді ми з тобою зараз підемо спати.

– Ні, я ще не хочу, – опиралася Тата.

– А я тобі розповім казку!

– Казку? Яку?

– Ну, виберемо!

– А мені діда читає вірші на ніч.

– Які, пам’ятаєш?

– Так. Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть. Співають, ідучи, дівчата, а матері вечерю ждуть… А ще про горобчика, гарного хлопчика, що на скрипочці грає. І про хитрого лиса!

Боже мій! Та що то за дід дивовижний, що знає такі вірші?

– Він читає тобі по книжці?

– Ні, він розповідає напам’ять!

Мені хотілося вийти в коридор і подивитися на сантехніка, що звалився без мамяті в моєму коридорі… Але я побоювалася турбувати дитину.

***
Ми з Татою вирушили у спальню і влаштувалися на моєму ліжку. Вона, потихеньку освоюючись, затишно вмостилася мені «під крильце». І я розповідала їй про Попелюшку доти, поки вона не заснула.

Самій сон не йшов у голову. Я ще, ще й ще раз обмірковувала події цього вечора. Усередині мене творилося щось, схоже на весняний трепет серця.

А ще в моїй хаті, біля дверей, валявся, як мішок із зерном, інженер-ас Олег Григорович. І текла вода із аварійного крана, виносячи в трубу мої гроші.

З глузду з’їхати!

***
Тетяна спала. Я вже години дві безсонно чекала хоч якоїсь розв’язки. Філософія зазвичай доводила мене до ліжка та заспокоювала. Але зараз все пішло якось інакше, а мудрість моя зникла зовсім…

Раптом у квартирі пролунали віддалені дзвінки чужого телефону. Розбуджений господар коротко відповів щось приглушеним голосом і замовк.

Я встала і вийшла до передпокою. Олег Григорович, побачивши мене, здригнувся і запитав хрипким голосом:

– Де Тата?

– Не бійтеся, – пошепки відповіла я, – вона спить.

Він знесилено прикрив очі, а потім скинув їх на мене і слізно промовив:

– Вибачте… Вибачте заради бога… Це жахливо… Вибачте!

Тепер я бачила, чиї очі в ангела у моєму ліжку. Світлі і з такою ж мукою у погляді.

– Я не міг залишити Татку. Ми одні, – продовжував говорити чоловік у крайньому збентеженні.

Він зовсім не міг вирішити, що робити. Мені було нестерпно шкода його, і я наважилася.

– Так, Олеже Григоровичу. Ви роздягайтесь і лягайте у вітальні, на дивані. А вранці полагодіть мені кран. Гриміти інструментами зараз не дам. Дитину розбудите. Звати мене Марина. На добраніч!

Я повернулася до Тати. І раптом моментально заснула поряд із нею.

***
Вранці я прокинулася від обережного брязкотіння на кухні. Тихо прокралася у ванну, щоб набути божого вигляду. І прийшла на місце своєї аварії. Олег Григорович уже спокійно глянув на мене і доповів:

– Все готове. Це я вас збудив? Вибачте за вчорашнє. Ще раз.

–  Та що ви все заладили одне й те саме! – весело відповіла я. – Скажіть уже щось новеньке. Бажано веселіше.

– Навряд чи зможу зараз веселіше, – сказав він із гіркотою. – Свинею перед вами виступив.

– Я вже забула, повірте. А поки Тата спить, давайте ми з вами по каві?

– Давайте, – посміхнувся він.

– А давайте ще ось що. Спробуємо довіряти один одному. Спробуємо припинити боятися?

Він допитливо подивився мені в очі і після хвилинного вагання погодився:

– Давайте. Спробуємо.

… Ми пили каву з пиріжками, говорили про те про це. Я з нетерпінням чекала на момент, коли зможу поставити йому питання, які крутилися у мене на язиці.

Але тут у дверях з’явилася Тата і з усмішкою дивилася на нас. Потім стрімко підійшла до діда, тицьнулася в його обійми і сказала мені:

– Я ж казала!

– Що це ти казала, дівчино? Ану зізнавайся! – спитав він.

– Все! Все казала! – випалила вона радісно.

Все це здавалося мені якоюсь нереальністю, сном.

***

Пиріжки полетіли зі столу в минуле, і мої гості зазбиралися додому.

Перед дверима я запитала у Олега Григоровича, скільки я винна за роботу? Він почервонів ледь не до сліз від обурення:

– Навіщо ви так, Марино! Ви подарували мені більше, ніж я вам. Татка он щаслива. Дякую вам. А можна… – він не договорив.

Ну, а я, як безмовна вівця, стояла незграбним стовпом і не знала, що робити.

Зачинивши за ними двері, я відчула такий розпач! Сидячи на своїй кухні, я плакала, оплакуючи себе і ще незрозуміло що. І ридала доти, доки обличчя остаточно не набрякло від сліз.

Десь почувся дзвінок. То був не мій телефон. Я вийшла до передпокою. Дзвінок лунав звідти. Він не припинявся і знайшовся… у кишені мого плаща на вішалці! Нічого не розуміючи, я увімкнула зв’язок.

– Алло, це Марина? – пролунав у слухавці голос Олега Григоровича.

– Так, – відповіла я в ніс.

– Що з вами? – стривожено спитав він.

Я мовчала, боячись заплакати знову…

– Я забув у вас телефон, Марино, дзвоню від сусідів!

І все-таки я ганебно заплакала… Він замовк і сказав:

– Ми зараз приїдемо!

…Через пів години вони, мої ненавмисні любі, знову стояли у мене на порозі, у всі очі розглядаючи моє заплакане обличчя. І світились. Обидва.

Я засунула Олегу Григоровичу його телефон і засміялася, махнувши рукою:

– Роззява!

– Марино Григорівно, а чи можна нам прийти до вас ще? – Запитала Тата.

– Валяйте! Кран-то поламається скоро, мабуть! Як гадаєш?

– Звісно, ​​поламається! – засміялася вона.

Я простягла їй руки, і ми  обійнялися. А Татка прошепотіла мені на вухо:

– Це я поклала телефон у вашу кишеню. Я хочу до вас. Тільки діду не кажіть поки що…

Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання! Залишайте свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!