Самотня жінка мене зрозуміє. Потік кран! У суботу. Надвечір. А чоловіка нема…
Особи моєї статі – незбагненні люди! Жінка може бути найрозумніша, але, якщо потік кран, вона кидається у великому сум’ятті по квартирі суботнім вечором, і її мучить одна в’їдлива думка: «Що робити?!»
Так, це я! Та сама, що найрозумніша. А ось користі від цього розуму у такій ситуації – як з цапа молока…
Але ж я не вічний двигун! Будь-яке тіло, що рухається, від опору повітря починає сповільнювати хід і зупиняється. Повітря у мене в будинку, мабуть, особливо щільне, тому я досить швидко скомандувала собі «Стояти!» і звернулася до своєї мудрості.
Я завжди мріяла бути мудрою, тому вирощувала її в собі, як квітку у горщику. Наче каланхое. Яким не милуються, а згадують про нього лише тоді, коли нежить нагряне.
Мудрість докірливо, як недоумкуватій, показала на телефон. Я кинулася до нього, як до Миколи Угодника, і почала дзвонити до комунального підприємства. На мій радісний подив, відповів втомлений жіночий голос, який на мою слізну промову тьмяно відповів:
– А майстер уже пішов…
– Що мені робити? – сумно, скоріше собі, сказала я, відчуваючи сльози, що підступали.
Але жінка теж їх почула, і запропонувала:
– Можу дати вам телефон сантехніка. Він не наш співробітник, але люди його хвалять. Спробуйте.
***
Я записала телефон і почала дзвонити хваленому майстру. Слухавку взяли. І я, квапливо описувала співрозмовнику свою трагедію. Втім, якому співрозмовнику? Я говорила монолог, який завершився моєю адресою. У відповідь почула лише:
– Чекайте. Буду.
Надія моя ожила! Від нервової напруги у мене, як завжди, прокинувся нездоровий апетит. Я зварила каву і швидко насмажила міні-оладків. Люблю такі: маленькі, розміром із сірникову коробку.
Знаєте, що таке оладки для господині-одиначки? Це тісто, замішане у чайній чашці. П’ять хвилин і їж. Навіть кава ще обпалює.
Не встигла я поїсти, як пролунав дзвінок. Побігла в коридор і відчинила двері.
На порозі стояв сивий Спаситель класичного сантехнічного вигляду: неголений, у простецькій куртці, з сумкою через плече… І зі стійким запахом хмільних парів. А за край його куртки трималася серйозна дівчинка років шести.
Я мовчала розгублено, а чоловік запитав:
– Можна?
– Можна, можна, – прокинулася я, – заходьте!
Вони увійшли до передпокою. Чоловік поставив сумку на підлогу та нахилився розв’язати шнурки на черевиках. Раптом він похитнувся і… впав на четвереньки! Дівчинка кинулася до нього і з відчайдушною мукою у голосі скрикнула тихо:
– Діду, діду!
Я приголомшено дивилася на них, абсолютно остовпівши від цією сцени.
Чоловік спробував підвестися. Але зовсім завалився на підлогу. Дівчинка судомно припала до нього, обіймаючи тонкими ручками, і заплакала. Важко описати шквал моїх емоцій. Слушних слів я не знаходила…
– Що з ним? – Задала я дівчинці тупе питання, на яке виявилася здатна.
Вона ніяково відірвалася від нього, піднялася з колін і в глибокому збентеженні відповіла ледве чутно:
– Він не тверезий.
Потім слізно підійняла на мене очі і сказала:
– Він гарний! Він тільки трохи полежить і встане.
Я обережно запитала:
– Це твій дідусь?
Вона кивнула головою.
– А бабуся вдома?
– Бабусі вже немає на цьому світі.
– А тато з мамою де?
Вона опустила голову і нічого не відповіла. Я відчула, як вона замкнулася: не можна торкатися цієї теми.
– Ну гаразд,- сказала я,- хай дідусь полежить. А ми з тобою почекаємо на кухні. Що ми в передпокої стоятимемо!
Взяла її за холодну ручку та повела на кухню. Вона несміливо озирнулася, і я побачила, як вона подивилася на оладки.
– Хочеш їсти? – Запитала я.
Вона заперечливо похитала головою. Але я заметушилась: поставила грітися молоко, варити какао.
– Знаєш, я голодна, – сказала я, – а одній мені так сумно! Бачиш, я сама живу. Може, ти поїси зі мною? Просто за компанію?
Вона вдячно підвела на мене світлі очі і, посміхнувшись, знову кивнула.
Я поставила перед нею кухоль із какао, собі налила ще каву. І ми стали їсти так дружно, що засміялися обидві.
– Які гарненькі! – помітила вона, делікатно підхоплюючи маленькі оладки з тарілки.
– Мені також подобаються. Вони такі – на один укус.
Вона була голодна, але їла акуратно, з апетитом. Потім стрепенулась і спитала тривожно:
– А ви?
– Так і я їм. Хіба ти не помітила? – схитрила я. – То вже твоя доля залишилася! Доїдай, бо вони холодні стануть несмачними.
Вона доїла все з тарілки і озирнулася, шукаючи де помити руки. Підійшла до мого крана і сказала впевнено:
– Діда обов’язково полагодить його вам! Тому що він, – старанно вимовила вона, – інженер-ас!
– Він інженер? – перепитала я. – А чому він лагодить крани?
– Тому що він став пенсіонером і його вигнали з роботи, – щиро сказала вона. І мені стало так ніяково від зрозумілої картини сімейної драми, що раптом мені відкрилася.
– Коли ми з тобою посиділи разом за столом, то тепер нам доведеться познайомитися! – Заявила я їй. – Тебе як звати?
– Тата, – відповіла вона. – Взагалі-то мене назвали Тетяною, але коли я була маленька, то не могла сказати “Таня”. Виходило «Тата». Так діда розповідав. Йому сподобалося. Мені також.
Вона подивилася на мене, і я знову здивувалася світлу її довірливого погляду.
– Ну, а мене можеш звати Марина Григорівна!
– Ой, а діда теж Григорович! Олег Григоровичу! – радісно сказала вона.
– Ось і познайомились, – засміялася я. – Слухай, а що ж ми робитимемо з нашим Олегом Григоровичем? Він же лежить на підлозі?
Таня зніяковіла.
– Він одягнений, не замерзне. А коли прокинеться, не знаю.
Що ж, коли немає чоловіка, рішення доводиться робити жінці. Витягати з вогню, орати, рятувати дітей…
– Зробимо ось що, дитино моя. У вас із дідом хтось є вдома?
– Є. Рибки.
– І більше нікого?
– Нікого.
– Тоді ми з тобою зараз підемо спати.
– Ні, я ще не хочу, – опиралася Тата.
– А я тобі розповім казку!
– Казку? Яку?
– Ну, виберемо!
– А мені діда читає вірші на ніч.
– Які, пам’ятаєш?
– Так. Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть. Співають, ідучи, дівчата, а матері вечерю ждуть… А ще про горобчика, гарного хлопчика, що на скрипочці грає. І про хитрого лиса!
Боже мій! Та що то за дід дивовижний, що знає такі вірші?
– Він читає тобі по книжці?
– Ні, він розповідає напам’ять!
Мені хотілося вийти в коридор і подивитися на сантехніка, що звалився без мамяті в моєму коридорі… Але я побоювалася турбувати дитину.
***
Ми з Татою вирушили у спальню і влаштувалися на моєму ліжку. Вона, потихеньку освоюючись, затишно вмостилася мені «під крильце». І я розповідала їй про Попелюшку доти, поки вона не заснула.
Самій сон не йшов у голову. Я ще, ще й ще раз обмірковувала події цього вечора. Усередині мене творилося щось, схоже на весняний трепет серця.
А ще в моїй хаті, біля дверей, валявся, як мішок із зерном, інженер-ас Олег Григорович. І текла вода із аварійного крана, виносячи в трубу мої гроші.
З глузду з’їхати!
***
Тетяна спала. Я вже години дві безсонно чекала хоч якоїсь розв’язки. Філософія зазвичай доводила мене до ліжка та заспокоювала. Але зараз все пішло якось інакше, а мудрість моя зникла зовсім…
Раптом у квартирі пролунали віддалені дзвінки чужого телефону. Розбуджений господар коротко відповів щось приглушеним голосом і замовк.
Я встала і вийшла до передпокою. Олег Григорович, побачивши мене, здригнувся і запитав хрипким голосом:
– Де Тата?
– Не бійтеся, – пошепки відповіла я, – вона спить.
Він знесилено прикрив очі, а потім скинув їх на мене і слізно промовив:
– Вибачте… Вибачте заради бога… Це жахливо… Вибачте!
Тепер я бачила, чиї очі в ангела у моєму ліжку. Світлі і з такою ж мукою у погляді.
– Я не міг залишити Татку. Ми одні, – продовжував говорити чоловік у крайньому збентеженні.
Він зовсім не міг вирішити, що робити. Мені було нестерпно шкода його, і я наважилася.
– Так, Олеже Григоровичу. Ви роздягайтесь і лягайте у вітальні, на дивані. А вранці полагодіть мені кран. Гриміти інструментами зараз не дам. Дитину розбудите. Звати мене Марина. На добраніч!
Я повернулася до Тати. І раптом моментально заснула поряд із нею.
***
Вранці я прокинулася від обережного брязкотіння на кухні. Тихо прокралася у ванну, щоб набути божого вигляду. І прийшла на місце своєї аварії. Олег Григорович уже спокійно глянув на мене і доповів:
– Все готове. Це я вас збудив? Вибачте за вчорашнє. Ще раз.
– Та що ви все заладили одне й те саме! – весело відповіла я. – Скажіть уже щось новеньке. Бажано веселіше.
– Навряд чи зможу зараз веселіше, – сказав він із гіркотою. – Свинею перед вами виступив.
– Я вже забула, повірте. А поки Тата спить, давайте ми з вами по каві?
– Давайте, – посміхнувся він.
– А давайте ще ось що. Спробуємо довіряти один одному. Спробуємо припинити боятися?
Він допитливо подивився мені в очі і після хвилинного вагання погодився:
– Давайте. Спробуємо.
… Ми пили каву з пиріжками, говорили про те про це. Я з нетерпінням чекала на момент, коли зможу поставити йому питання, які крутилися у мене на язиці.
Але тут у дверях з’явилася Тата і з усмішкою дивилася на нас. Потім стрімко підійшла до діда, тицьнулася в його обійми і сказала мені:
– Я ж казала!
– Що це ти казала, дівчино? Ану зізнавайся! – спитав він.
– Все! Все казала! – випалила вона радісно.
Все це здавалося мені якоюсь нереальністю, сном.
***
Пиріжки полетіли зі столу в минуле, і мої гості зазбиралися додому.
Перед дверима я запитала у Олега Григоровича, скільки я винна за роботу? Він почервонів ледь не до сліз від обурення:
– Навіщо ви так, Марино! Ви подарували мені більше, ніж я вам. Татка он щаслива. Дякую вам. А можна… – він не договорив.
Ну, а я, як безмовна вівця, стояла незграбним стовпом і не знала, що робити.
Зачинивши за ними двері, я відчула такий розпач! Сидячи на своїй кухні, я плакала, оплакуючи себе і ще незрозуміло що. І ридала доти, доки обличчя остаточно не набрякло від сліз.
Десь почувся дзвінок. То був не мій телефон. Я вийшла до передпокою. Дзвінок лунав звідти. Він не припинявся і знайшовся… у кишені мого плаща на вішалці! Нічого не розуміючи, я увімкнула зв’язок.
– Алло, це Марина? – пролунав у слухавці голос Олега Григоровича.
– Так, – відповіла я в ніс.
– Що з вами? – стривожено спитав він.
Я мовчала, боячись заплакати знову…
– Я забув у вас телефон, Марино, дзвоню від сусідів!
І все-таки я ганебно заплакала… Він замовк і сказав:
– Ми зараз приїдемо!
…Через пів години вони, мої ненавмисні любі, знову стояли у мене на порозі, у всі очі розглядаючи моє заплакане обличчя. І світились. Обидва.
Я засунула Олегу Григоровичу його телефон і засміялася, махнувши рукою:
– Роззява!
– Марино Григорівно, а чи можна нам прийти до вас ще? – Запитала Тата.
– Валяйте! Кран-то поламається скоро, мабуть! Як гадаєш?
– Звісно, поламається! – засміялася вона.
Я простягла їй руки, і ми обійнялися. А Татка прошепотіла мені на вухо:
– Це я поклала телефон у вашу кишеню. Я хочу до вас. Тільки діду не кажіть поки що…
Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання! Залишайте свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!
