– Я тут на пташиних правах! Як щось трапися, я на вулиці залишусь.  – Я стелі робив, намагався для сім’ї, а ти мене за мужика не вважаєш

– Ти б хоч для пристойності документи зі столу прибрала, а то валяються, як макулатура, – Рита по-господарськи відсунула робочі дорожні листи Соні і вмостилася на диван.

– І тобі доброго вечора, Рито, – Соня не відривала погляду від екрану ноутбука.

– Я працюю. – У мене фура під Черкасами стала, мені зараз не до паперів.

Рита поправила масивні сережки-кільця та закинула ногу на ногу. Її брат Льоша переминався у центрі вітальні. Він явно не знав, куди подіти руки, і раз у раз потирав шию.

Квартиру у новобудові Соня купила за два роки до шлюбу. Взяла на етапі котловану. Виплачувала іпотеку із двох робіт, поки будинок здавали. Льоша в’їхав сюди з одним рюкзаком.

З усіх його глобальних вкладень за три роки спільного життя, були лише натяжні стелі в передпокої і монтаж плінтусів. Інструмент для роботи – дорогий лазерний рівень – і той купили на квартальну премію дружини.

Але останній місяць чоловік методично капав на мозок. Почалося все із дрібних претензій. Закінчувалося щоденними лекціями на утиснуті права.

– Я тут на пташиних правах! Як щось трапися, я на вулиці залишусь.  – Я стелі робив, намагався для сім’ї, а ти мене за мужика не вважаєш.

Соня, яка звикла на роботі розрулювати логістичні катастрофи, вдома хотіла лише спокою. Вона сподівалася, що розмови вщухнуть самі собою.

Але сьогодні ввечері зовиця з’явилася особисто. Мабуть, вирішила проконтролювати процес та застовпити територію брата.

– Що означає не до паперів? – Рита подалася вперед.

Вона сперлася ліктями об коліна.

– Брат тут горбатився, плінтуса бив, а ти його зневажаєш! Ми все обговорили. Льоші потрібна стабільність!

– Стелі коштують вісім тисяч гривень, – сухо відповіла Соня.

Вона швидко друкувала відповідь водієві.

– Якщо рахувати разом із матеріалами. І плінтуса ще дві тисячі. Разом десять.

– Справа не в цифрах! – розлютилася зовиця. – Справа у відношенні! Ти вчепилася у свої метри, а чоловік у тебе, як приживалка. Вчора він скаржився, що ти йому на зимову гуму грошей затиснула!

– Льоша працює інженером з техніки безпеки, – Соня нарешті відірвалася від екрану і подивилася на зовицю.

– Його зарплата повністю залишається на карті. Я жодної гривні з нього не вимагаю ні на комуналку, ні на продукти. За три роки можна було накопичити не лише на гуму, а й на власну машину.

Льоша метушливо підійшов до дивана. Він спробував взяти сестру за плечі.

– Рито, чого ти починаєш? – пробурмотів він.

Він поглянув на дружину.

– Ми ж нормально домовилися не сваритися. Соня згодна виділити частку. Процес іде. Завтра просто сходимо, куди треба, та оформимо.

Соня відкинулася на спинку крісла.

– Згодна на що? Я вчора сказала, що подумаю над твоїми словами, Льоша! Тільки й усього. Щоб ти дав мені спокійно поспати перед зміною!

– Ось бачиш! – Рита скинула руку брата.

– Я ж казала, що вона задню дасть! Щойно не за її графіком – виставить із речами. У брата повинна бути гарантія. Половина квартири – це чесно! Ви ж у шлюбі живете!

– Гарантія на житло, за яке я віддала п’ять років життя, та здобула дві грижі на підробітках? – Соня поклала руки на колінах.

– Ну Соню, ну а що такого? – чоловік переступив із ноги на ногу.

– Яка тобі різниця, на кому ці метри висітимуть? Ми ж родина. А Риті спокійніше.

– Риті спокійніше? – Соня підійняла брову.

– А Рита тут до чого?

– До того, що я переживаю за брата! – зовиця махнула рукою. – Він наївний, вірить усьому. А ти хитра. Оформиш на нього подачку, а потім відбереш.

Соня тільки похитала головою. Сам факт цієї зухвалої впевненості вражав. Вони прийшли в її будинок, посідали на її диван і всерйоз обговорювали, як краще поділити те, до чого не мали жодного відношення.

– Давай у справі, – Соня дивилася прямо на чоловіка. – Ідеальний план. Спершу виклянчити шматок за стелі. А потім вимагати половину. Я правильно зрозуміла?

– Можеш розуміти як хочеш, – усміхнулася Рита.

– Шлюб є ​​шлюб. Льоша тут зареєстрований. Він робив ремонт. Ми завтра йдемо і ти пишеш папір. Або ми подаємо до суду на поділ майна, як спільно нажитого!

Ці погрози були пустим звуком. Квартира була куплена до РАЦСу, іпотека сплачувалася з особистого рахунку Соні. До суду вони могли подавати хоч на поділ торішнього снігу.

У цей момент телефон Льоші, що лежав на тумбі у передпокої, ожив. Екран спалахнув яскравим світлом, показуючи повідомлення.

Чоловік сіпнувся до апарата, але Соня сиділа ближче. Вона просто змахнула повідомлення на заблокованому екрані, бажаючи прибрати звук.

Це було голосове повідомлення від Рити. Відправлене, мабуть, кілька годин тому, коли Льоша ще був на роботі. Чоловік випадково натиснув на відтворення, намагаючись вихопити смартфон із рук Соні.

Голос зовиці на максимальній гучності заповнив кімнату.

– Значить так, Льошику. Сьогодні дотискаєш її на цю десяту частку. Нехай хоч скільки відпише спершу. Як тільки підпише – одразу оформляєш дарчу на мене. Або на маму.

– Твоя диспетчерка вульгарна, цифри рахувати вміє. Завтра скандал закотить і змусить повернути. А так метри у нашій родині залишаться. Будемо їй нерви мотати, поки половину не віддасть. Справедливість має бути!

– І не надумай їй про план проговоритися, бо вона тебе швидко на вулицю випхне.

Аудіо закінчилося. Льоша завмер. Фарба відлила від його обличчя. Він стояв, дивлячись на свій згаслий телефон.

Рита на дивані напружилася. Її пальці нервово засмикали край кофти. Вся пиха злетіла з неї в один момент. Вона спробувала щось сказати, але слова застрягли.

Соня підвелася з крісла. Жодних криків, жодних сліз. Просто абсолютна, кристальна ясність того, що відбувається.

– Виходить, дарчу на маму? – спитала Соня.

– Соню, це… це вона так просто сказала! – забелькотів чоловік.

Він потягнувся до неї.

– Я нічого такого не думав! Я взагалі нічого не хотів! Це Рита вигадала!

– Тобто ти, дорослий тридцятишестирічний мужик, сліпо робиш те, що вигадує сестра? – Соня відступила на крок.

– Я для сім’ї намагався! – голос Льоші зірвався на фальцет. – Щоб у нас все було чесно! Я ж натягував стелі! Я плінтус купував! Я тут мешкав!

Соня дістала свій телефон та відчинила банківську програму.

– Десять тисяч гривень. За стелі та плінтуса, – вона натиснула кнопку переказу.

– Пішли. – А тепер збирай речі.

– Соню, ти що? – Чоловік заморгав. – Куди збирати? Ніч на дворі!

– До сестри! У неї для тебе гарантії, у неї справедливість. От нехай вона тобі половину своєї квартири й відписує!

– Ти не маєш права! – подала голос Рита.

Вона схопилася з дивана.

– Він твій чоловік! Він тут робив ремонт! Ми нікуди не підемо!

– Підете, – Соня кивнула у бік передпокою.

Вона дістала з верхньої полиці спортивну сумку. Кинула її на підлогу перед чоловіком. Слідом полетіла важка пластикова валізка. Цей лазерний рівень.

– Забирай. У сестри будеш рівні відміряти.

– Соню, ну почекай! – заголосив Льоша.

Він спробував схопити сумку, потім кинув її.

– Ну, давай поговоримо! Ну, Ритка накрутила! Я ж кохаю тебе! Ми ж три роки разом!

– Цифри не сходяться, Льоша.

Соня вказала на вихід.

– Кохання не оформлюють через таємне дарування частки мамі. Збирай речі. У тебе п’ятнадцять хвилин. Якщо за п’ятнадцять хвилин ви будете ще тут, я виставлю сумку на сходовий майданчик.

Рита кинулася до брата.

– Та пішли звідси! – верескнула вона. – Не принижуйся перед нею! Знайдеться на тебе нормальна жінка, а не ця рахівниця! Нехай сидить у своїх бетонах одна!

Вона схопила брата за рукав і потягла до виходу. Льоша квапливо запихав у сумку свої речі з полиць. Светри, джинси, зарядки. Він постійно оглядався на дружину, наче чекав, що вона передумає.

Соня не передумала. Вона стояла осторонь і дивилася, як чоловік судомно збирає залишки своєї присутності у її квартирі.

Через дванадцять хвилин у передпокої пролунало шарудіння курток. Льоша та Рита взувались.

– Ти ще пошкодуєш! – крикнула нарешті зовиця.

Соня нічого не відповіла. Вона дочекалася, поки кроки на сходовому майданчику стихнуть і повернулася на диван. Відчинила ноутбук.

Тільки кулер монотонно гнав тепле повітря. Соня написала водію фури, що застрягла, що евакуатор буде через двадцять хвилин. Робочі процеси не терплять зволікань. А у житті стало на одну проблему менше…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читани нові публікації!