– Бабуся, розумієш, ми з Іваном кохаємо один одного, а батьки цього не розуміють, ні його, ні мої. – Тобі скільки років? – Сімнадцять, скоро вісімнадцять буде, а йому вже вісімнадцять виповнилося.

Влітку у своєму будинку завжди клопоту багато, тим більше Ольга Олексіївна жила одна. А тут ще…

Біля будинку зупинилося таксі й з нього вийшла внучка і кинулась до неї.
— Доброго дня, бабусю! – обняла надто міцно, і голос якийсь догідливий.

Якийсь високий хлопець в окулярах вийняв з багажника речі та таксі поїхало.

– Ніко, це хто?
– Бабуся, розумієш, ми з Іваном кохаємо один одного, а батьки цього не розуміють, ні його, ні мої.

– Тобі скільки років?
– Сімнадцять, скоро вісімнадцять буде, а йому вже вісімнадцять виповнилося.

– Щось я нічого не зрозумію. Заносьте речі, а то ми стоїмо на очах у всього села.

Вони схопили сумки і пішли слідом за бабусею до хати.

Дочка із зятем жили у місті, до якого тридцять кілометрів. Машини в тих не було, жили небагато і з’являлися тут не часто, хоч і будинок у матері був великий. І цей візит онуки трохи здивував та спантеличив Ольгу Олексіївну.

Усадила гостей за стіл, налила борщу:
— Наче відчувала, що гості прийдуть, зранку приготувала. Беріть ложки, їжте і між тим розповідайте, що там у вас трапилося.

Але ті розповідати не поспішали, чи то з думками збиралися, чи голодні були. Коли тарілки спорожніли, налила їм чай, поставила тарілку з булочками.

– Дякую! – кивнув головою хлопець.
– Ти їж, їж! А то, бач який худий!

Коли і з булочками було покінчено, Ольга Олексіївна зажадала:
– Розповідайте!

– Бабуся, ми з Ванею кохаємо один одного…, — почала онука.
– Це я вже чула. Сюди, навіщо приїхали?

– Бабуся, ми поки що в тебе поживемо. Школу ми вже закінчили, тобі по господарству допомагатимемо.

– Так, – Ольга мимоволі посміхнулася. — Із вас у селі помічники так собі.
– У нас і гроші є.

– Батьки не знають, що ви тут?
– Ні.

– І довго ви збираєтеся тут жити?
– Ну, рік-два, поки своє житло придбаємо.

– Відчуваю розумного, ви нічого сказати не можете. Прибирайте зі столу та займайте обидві кімнати на другому поверсі.

– Бабусю, нам однієї кімнати вистачить.
– Все, займайтеся, справами!
***
Ольга вийшла на двір та набрала номер телефону доньки:

– Олено, як там моя внучка? – Почала розмову здалеку.

– Мамо, вона зовсім некерована стала. Не встигла школу закінчити, оголосила, що збирається заміж за свого однокласника, — заторохтіла дочка, видно, проблеми сильно давили їй душу. — Усі нормальні дівчата після школи в інститут збираються, а вона заміж, а йому вісімнадцять, тільки за два місяці виповниться. А ти б бачила, який у неї наречений. Високий, худий, в окулярах. Зустрілася я з його мамою, то вона до нас із претензією. Чи бачите її синочок відмінник, йому в інститут вступати треба, а наша Ніка його зі шляху збиває. І що дочка в цьому батану гарного знайшла. У нього нестача ваги, дистрофія одним словом.

– І де зараз твоя дочка? – суворо запитала Ольга Олексіївна.
– Не знаю. З роботи прийшла, її вдома немає і її речі кудись зникли. Дзвоню не відповідає.

– У мене вона зі своїм нареченим.
– Ой, мамо, правда, чи що?

– Правда, правда. Погостять у мене з тиждень, дізнаються, яке воно доросле життя. Самі до батьків втечуть.
***
Поговорила Ольга Олексіївна з дочкою та пішла розбиратися з молодими.

Ті вже й посуд вимили й речі у свою кімнату занесли й, кудись вже зібралися.
— Бабуся, ми у справах, — промовила онука і перш ніж Ольга щось змогла сказати, вийшли.
***
Що тепер робити? Так і виглядала Ольга Олексіївна у вікно:
«І куди пішли. Вже повернулися. На лавку сіли, чогось чекають».

Незабаром до будинку під’їхала якась машина, з неї вийшли хлопці і щось почали чаклувати біля воріт. Хочеш – не хочеш, а треба вийти.

— Що тут діється?
— Бабуся зараз роутер встановлять у нас буде інтернет.

— То мені вже встановили. ТБ показує.
— Тобі мережевий кабель встановили, а ми вай фай встановимо.

– Навіщо.
– Для смартфонів та ноутбуків. З мамою по відео спілкуватимешся.

Схоже, від такої великої кількості незнайомих слів та інформації у бабусі голова закружляла. Вона махнула рукою і пішла до хати.

Ольга хоч і була не стара, лише шістдесят років, але крім телевізора та кнопкового телефону, у неї більше ніякої електроніки не було.
***
Невдовзі над дверима майстри встановили якусь коробочку та й пішли. А до господині підійшов кандидат у зяті:

– Бабуся Оля, я маю зайвий смартфон, хочу вам його подарувати. У мене і сімка є, але вам, мабуть, буде зручно зі старою. Давайте я вам зміню.
– А ти не зіпсуєш?

– Ні, — хлопець ледве стримував усмішку.

Взяв обидва телефони, щось почаклував:
– Зараз я вас з тіткою Оленою поєднаю, з вашою дочкою, — і новий телефон дає. – Не поспішайте розмовляти, це безкоштовно.

Наділа Ольга окуляри глянула на цей телефон, а там її дочка і так здивовано запитує:

– Мамо, у тебе новий телефон?
– Друг нашої Нікі подарував і все налаштував.

І на цілу годину Ольга зникла з реального життя.
***
Наступного дня господиня почала вигадувати, як завантажити молодь роботою, щоб вони відчули всі «принади» дорослого життя.

За сніданком вона провела з ними розмову:

— Так, дорогі мої, пенсія в мене лише сім тисяч, тож гроші економимо. Я здебільшого на своєму підсобному господарстві живу. Нині мені до пенсійного фонду треба з’їздити. А ви поки що сходіть в магазин треба хліб та цукор. На нашому базарчику, він поряд із магазином, купіть молока, — дістала гроші. – Ось вам двісті гривень. Гроші заощаджуйте. Зелень на городі.

Молодь переглянулась між собою і посміхнулася. Посміхнулася й Ольга Олексіївна:
“Зараз я вам влаштую!”

— У мене в сараї курник, там сім курок та півень. Випустіть їх у двір і нагодуйте! Іван перед тим, як їх випустити, одну курку спіймаєш. Заріжете її та обпатрайте! Потім зваріть із неї суп.

Обличчя молоді стали здивованими і навіть зляканими, але хлопець відразу прийшов до тями:
— Добре, Ольго Олексіївно, ми все зробимо!
***
Бабуся зібралася і пішла.

— Ну що, Ніко, ти все чула. Дій! Я пішов працювати.
— Ваня, а що з куркою робити?
— Бабуся сказала ж, що біля магазину базарчик.
***
Ольга Олексіївна поверталася додому, уявляючи, що на неї чекає.

Зайшла у двір. Кури мирно ходили. Червоних плям та пір’я у дворі не було. Зайшла до хати. Смачно пахло курячим супом. Внучка нарізала зелень.

– Бабуся, ти вчасно, суп готовий. Сідай!
– А Іван де?
– Працює. Зараз я покличу його, — і кинулася на другий поверх до своєї кімнати.

“Що він там працює?” – Не зрозуміла бабуся.

Хвилин через п’ять сиділи за столом і їли суп з великими шматками м’яса, посипаний дрібно нарізаним кропом.

Ольга з подивом дивилася на усміхнену молодь. Ще більше здивувалася, коли онука поставила на стіл до чаю вазу з дорогими цукерками:
“Звідки у них гроші?”

Коли покінчили з обідом, бабуся схвально промовила:
– Молодці! Ідіть відпочивайте!

Коли ті пішли, вона помила посуд, зібрала зі столу крихти. Додала туди трохи пшона і винесла у двір. До неї відразу кинулися всі сім її курей на чолі з півнем.

«А з чого вони суп зварили? Схоже, і курку купили. Значить, були якісь гроші. Нічого, вони скоро закінчаться. Подивимося, як ви заспіваєте».

Але настрій у Ольги Олексіївни був радісний, онука зі своїм нареченим, хоч і дивні якісь, але цілком самостійні.
***
Минуло чимало часу, незабаром вечеря, а молодь так і не виходить зі своєї кімнати.

– Ніко, що ви цілий день у своїй кімнаті робите?
– Працюємо.

– Що там у кімнаті можна робити? Ідіть вечеряти.
– Зараз прийдемо.

“Щось я їх не зрозумію. Працюють? Люди працюють у полі або на заводі. По дому працювати можна, але як можна працювати, не виходячи зі спальні?”
***
Після вечері Іван одразу втік у свою кімнату, а внучка залишилася допомагати бабусі й та, звісно, ​​не стерпіла.

— Що ви там працюєте?
— Ванька розумний, він пише статті і за них платять.

Наступного ранку прокинулася Ольга Олексіївна у гарному настрої:

«Не так вже й погано, що молодь поряд, скоріше добре. Вони всі розумні, Ваня, який добрий телефон мені зробив. Піду їм сніданок приготую. Справ сьогодні багато».

За сніданком почала ділитися з молоддю планом на день:

— Зараз снідаємо. Підемо на городі полуницю збирати, вона вже дозріла. Я вчора ще хотіла зібрати. Потім у магазин сходимо треба закупити продуктів. Потім схожу на пошту за всі ці комунальні заплатити, — кивнула на етажерку. — Квитанції вже принесли. Ви поки що обід приготуєте.

Іван підвівся і підійшов до етажерки. Щось почаклував у своєму телефоні, дивлячись на квитанції. Повернувся до господині, яка здивовано дивилася на нього.

– Все, Ольго Олексіївно, заплатив усі ваші комунальні.
– Як заплатив? А гроші?

Вона з подивом подивилася на внучку, яка засміялася:
– Все бабуся давай зі столу приберемо і підемо полуницю збирати, – Ніка махнула рукою. – Ваня йди!

***
Набрали бабуся з онукою полуниці та пішли до магазину за продуктами:

— Що твій Ваня цілими днями за цим вашим комп’ютером сидить?
— Він іноді й ночами сидить. У нас із ним спільний бізнес. Він пише статті, а я оформляю.

Ольга Олексіївна, киваючи головою, слухала внучку, дедалі більше переконуючись, як вона сама відстала від життя.

Зайшли до магазину почали набирати продукти. Ніка клала продукти у кошик на свій смак. Бабуся з переляком дивилася на ціни:

– У мене грошей не вистачить! Треба ще на ринку молока та сиру купити.
– Бабуся, ось на твої купимо на ринку. У мене з готівкою завжди проблема.

Коли касир сказав суму, Ніка дістала картку та піднесла до термінала. Купили молока з сиром та й пішли додому.
***
Минув тиждень-другий. Ольга Олексіївна натішитися не могла на онучку з її нареченим. Не могла зрозуміти, чим незадоволені їхні батьки. Не витримала і зателефонувала дочці:

– Вітаю, мамо! Як там наша Ніка?
– Все добре! І наречений її мені подобається. Не можу зрозуміти, чим ви незадоволені?

– Їй лише сімнадцять років. Рано заміж виходити.

– Самий раз, — суворо промовила Ольга Олексіївна. – Через два місяці їй виповниться вісімнадцять і нехай одружуються. Житимуть у мене. Будинок великий, твій батько збудував. Царство йому небесне! – Мати перехрестилася, дивлячись на ікону. – Сподівався, що й онуки тут житимуть. Ось вони й будуть. Може, й правнуків дочекаюся.

— Мамо, що ти таке кажеш?
— То й кажу! Восени я їх одружу, навіть якщо ви не згодні будете. Передай це й батькам Івана.

– Мамо …
– Я все сказала.
***
Сказала все це Ольга Олексіївна дочці, як би, в гіркотах, але сама про це вже не раз думала. От і вирішила здійснити свої плани. Увечері за вечерею і заявила молодим:

— То ви одружуватися збираєтеся чи ні?
— Бабуся, мені вісімнадцять виповниться, ми відразу заяву до загсу подамо. Тільки нам жити нема де. Ми спочатку у тебе поживемо.

– Чому спочатку? Залишайтеся назавжди! Будинок у мене просторий міцний.
– Бабуся дякую! – на обличчі внучки майнула посмішка, але одразу зникла. – Ось тільки батьки.

— Ну, з твоїми батьками я розберусь. Постараюсь і з батьками Івана поговорити.

— Ольга Олексіївно, боюсь, що у вас не вийде. Вони вбили собі в голову, що я маю стати великим, щоб вони мною пишалися. А я хочу бути блогером, хочу, щоб поряд зі мною завжди була Ніка, він посміхнувся та обійняв дівчину.

– От і живіть тут! До осені весілля зіграємо.
***
І почалася…

Батьки Нікі приїхали цього ж дня. Ольга Олексіївна довго лаялася зі своєю дочкою. Нарешті та здалася. Куди тій подітися, якщо й мати вже не проти весілля.

– Ти доросла, — махнула Олена рукою у бік дочки. – Надумала виходити заміж, виходь. Грошима ми трохи допоможемо.
– Дякую, мамо! – Дочка підійшла та обняла її.

Потім підійшла до батька:
– Дякую, тато!

***
Наступного дня біля їхнього будинку зупинилася машина, далеко не найдешевша. З неї вийшов солідний пан і попрямував до хвіртки.

Ольга вийшла назустріч:

– Вам кого?
– Іван, мій онук, у вас живе?

– Так.
– Я його дідусь. Мене Юрій Сергійович звуть. Чи можна з ним поговорити?
– Я – Ольга Олексіївна, бабуся Нікі. Заходьте!

Зайшли до хати.
– Іване, Ніко! – крикнула бабуся.
– Дідусю! – пролунав захоплений голос онука.

Підійшов, тримаючи за руку свою наречену:

– Ніка, знайомся! Це мій дідусь, Юрій Сергійович, — посміхнувся до свого діда. – Це моя наречена, Ніка!
– Яка красуня! – Вигукнув дід і суворо запитав в онука. – Чим твої батьки незадоволені?

— Діду, ти спитав би у них?
— Обов’язково спитаю.
— Ви сідайте, сідайте за стіл! – Запросила господиня.

Сіли, за стіл і дід одразу перейшов до справи.

– Завтра субота. День для підготовки. У неділю ми з батьками Івана приходимо сватати Ніку. Ольга Олексіївно, попередьте батьків Ніки, щоб вони були тут, — на мить задумався, — до одинадцятої.

***
Ну, якщо бабуся нареченої та дідусь нареченого взялися за цю справу, то все пішло, як по маслу. Тим більше дідусь далеко не бідний, у нього в обласному центрі якесь туристичне бюро.

В ці вихідні Ніку засватали. Вирішили усі можливі проблеми. Жити молоді вирішили в Ольги Олексіївни. Гроші на весілля знайшли, обов’язки розподілили.

По осені зіграли весілля і молоді вирушили у весільну подорож, найкрутіша з можливих, дідусь нареченого про це подбав.

***
Два тижні, як Ольга Олексіївна знову одна у своєму будинку. Внучка з молодим чоловіком поїхала у весільну подорож, а бабуся сиділа біля вікна та згадувала останні три місяці.

І чомусь найбільше згадувався сват:

«Він теж вдівець, так гарно приділяв мені знаки уваги під час підготовки до весілля і на самому весіллі. Для нього це лише швидкоплинне захоплення. Що може бути спільного у такого симпатичного чоловіка, як він, і такої сільської клуші, як я. Хоча мені всього шістдесят, — підійшла до дзеркала. – Цілком добре виглядаю».

На вулиці нудний жовтневий дощ, небо похмуре, як і її настрій. Наприкінці вулиці з’явилася машина… його машина.

Накинула куртку, вибігла у двір, відчинила хвіртку. Він вийшов із машини, обійняв за плечі:

– Привіт, Олю!
– Доброго дня, Юро! Пішли швидше до хати, а то промокнемо.

Забігли. Він обійняв, ніжно поцілував у щоку:

– У мене пропозиція.
– Яка?

– Поїхали відпочивати.

Він дістав два квитки:

— Наші онуки приїдуть і ми поїдемо. Там у жовтні та листопаді найкласніша погода. Закордонний паспорт я тобі швидко оформлю.

— Юро, ти не жартуєш? – на очах з’явилися сльози.
— Ось путівка на двох. Ну, то що?
— Юрко, звісно, ​​їдемо!