Бабуся ще після того, як не стало батьків однозначно позначила мені свою позицію – я їй не онука. Типу, онуки в неї тільки від дочки, у цій спорідненості вона впевнена, а ось мене моя мама і нагуляти могла від батька.
До тринадцяти років все в моєму житті було добре, були мама з татом, ми добре жили, наша родина була щасливою. А що з ріднею не спілкувалися, то це ж буває. Тут річ у тому, що в мами залишився тільки батько, який був не при собі від міцних напоїв, і старший брат, а по лінії батька, хоч і були й мама, і сестра, але він з ними не спілкувався.
Чому так, я зрозуміла вже згодом, коли моїх батьків не стало. Бабусі була цікава тільки дочка та її діти, а на тата та його родину бабусі було начхати.
Коли батьки пішли з життя, постало питання, куди мене подіти. В опіці подивилися на умови життя маминої рідні, зрозуміли, що туди не варіант, запропонували бабусі по батькові оформити опіку, але вона відмовилася.
– У мене рідні онуки тільки від дочки, а ти мені ніхто, – заявила вона мені, коли я разом із жінкою з опіки прийшла до неї просити не віддавати мене до дитячого будинку.
Ці слова запам’яталися мені на все подальше життя. Усі дитячі ілюзії одразу ж зникли, почалося суворе життя. Я опинилась у дитячому будинку, де мене навіть не відвідував ніхто з батьківської рідні.
Після випуску з дитбудинку я повернулася до батьківської квартири, почала жити самостійним життям. Влаштувалася на роботу, пішла вчитися на заочне відділення. Про рідню не згадувала. П’ять років тому познайомилася на роботі з хлопцем, з яким ми почали будувати стосунки. Рік тому ми побралися.
Можна сказати, що це історія про Попелюшку, бо мій чоловік – дуже забезпечена людина. Моя квартира, що дісталася від батьків, здається, гроші капають на мій рахунок, а ми живемо в його будинку.
Я працюю в компанії чоловіка, отримую свою зарплату, яка також досить пристойна. Звичайно, місце мені дісталося гарне, але не за гарні очі, буває, що з роботи тільки вночі приповзаю, іноді без вихідних доводиться працювати.
У нас із чоловіком великий гарний будинок, у кожного є гарна машина, коли видається можливість, їздимо відпочивати. Загалом живемо і ні в чому собі не відмовляємо, як то кажуть.
З його рідними ми спілкуємося, а ось з моїми ні. Я ж з дитбудинку, тобто рідних у мене немає. Про бабусю, яка від мене відмовилася, я чоловікові розповіла, а іншим членам його родини не стала, чого брудною білизною трясти.
А ось бабуся раптом запалала до мене спорідненими почуттями. Якимись правдами та неправдами знайшла мій телефон, почала вмовляти приїхати в гості, а то стільки років не спілкувалися.
Я розумію, чому вона раптом запала до мене любов’ю і перейнялася нашим спілкуванням. У нас із чоловіком є гроші, за мірками нашого міста ми живемо багато, як тут ручки не погріти. Бабуся навіть повинилася, що не забрала мене після смерті батьків, почала розповідати про якісь важкі умови, але я пам’ятаю, які тоді були сказані слова.
Номер я її заблокувала, зустрічатись з нею не збираюся. Я їй ніхто, як вона сама мені колись сказала. Ось і не треба мені дзвонити.
Щось вона не кинулася зі мною спілкуватися, коли я вийшла з дитячого будинку, а з того моменту вже понад десять років минуло. Зате як успішно вийшла заміж, так бабуся в мені родичку визнала. Мені така рідня не потрібна.
