Моїй мамі не пощастило, вона була нелюбою дитиною у сім’ї. Вона старша, тому на неї з появою брата повісили всі побутові справи та догляд за ним.
Різниця у них із братом сім років, але мама розповідає, що й до появи брата її не надто шанували увагою. Тобто дитинства у мами як такого й не було.
Складалося відчуття, що син рідній бабусі, а мама так, падчерка приблудна, яку в хату взяли з милості. Все найкраще синові, а мамі – за залишковим принципом.
Дідуся не стало рано, мама ще школу закінчити не встигла. Тоді мамі стало зовсім сумно, бо дідусь хоч якось стримував баланс сил у будинку, а після того, як він пішов з життя бабуся остаточно зосередилася лише на синові.
Дяді після школи було подаровано квартиру, яка залишилася у спадок від бабусиної сестри, а мамі не дісталося нічого.
Бабуся її навіть не відправила вчитися після школи, просто знизала плечима і заявила, що якщо хоче, нехай на свої гроші вчиться, годувати “дармоїдів” бабуся не збирається.
При цьому синові вона сплатила навчання в університеті, бо він майбутній чоловік і йому треба утримувати родину і її у похилому віці. Не давала йому підробляти, бо ще напрацюватися хлопчик, встигне.
Мама ж працювала і приносила бабусі зарплату, від якої у неї залишалося тільки на проїзд.
У двадцять років мама з’їхалася з татом, а за два роки вони одружилися. Бабуся навіть на весілля не прийшла, бо “а чого я там не бачила”.
У моєму житті бабусі також не було. В якихось ранніх дитячих спогадах я пам’ятаю, як мама мене до неї водила, але у свідомому віці мама з бабусею майже не спілкувалася.
– А навіщо? Їй все одно, що зі мною і моєю сім’єю, то чого я нав’язуватимуся? У бабусі є лише коханий синочок, – якось сказала мама.
Дядько одружився пізно, переїхав із дружиною кудись в іншу область, звідки його дружина, а бабуся залишилася сама. Тоді вона згадала, що взагалі ще й дочка є.
Але це було з типу “Агов, ти, прийди, прибери у мене і купи продуктів”. Не такими словами, але десь дуже близько. Але мама вже не зашугана школярка, тож бабусі відмовила.
Бабуся навіть погрожувала, що подасть на аліменти, але потім їй пояснили, що тоді й дорогоцінному синочку доведеться платити, тож бабуся затихла.
Але дзвонити мамі не припинила. Все вимагає, щоб її доглядали, щоб їй допомагали, але мамі все одно, чого вона там вимагає.
– Як так? Ти ж моя дочка! – обурюється бабуся.
– О! Згадала! Шкода, що так пізно. Немає в тебе дочки, є тільки синочок, йому й дзвони, – відповіла мама і заблокувала бабусин номер.
Я вважаю, що мама вчинила правильно, я б на її місці теж так зробила, бо “як дбаєш, так і маєш”. А бабуся свого часу про це зовсім не замислювалася.
Мені її, можливо, десь по-людськи шкода, але маму мені шкода більше. Вона в мене хороша, навряд чи вона заслужила, щоб із нею так поводилися.
Бабуся звісно всім родичам ллє бруд на маму і навіть на мене, хоча ми майже не знайомі, мовляв, покинули стареньку. Можливо суто з душевних міркувань і треба допомагати, але якщо дозволить мама.
